На українському небосхилі раптом замаячила нова загроза: уряд, схоже, має намір розгорнути новий і відвертий наступ на незалежний статус Національного банку країни. Зокрема, йдеться про «наближення» цієї установи до виконавчої влади та навіть про можливість, згідно з досвідом деяких країн, перетворення НБУ на «ланку єдиного державного фінансово-кредитного механізму». Схоже, така перспектива може стати реальною в разі перемоги на президентських виборах одного з провідних кандидатів. Тим часом наявність в Україні незалежного центробанку — це вже наразі велике питання, тоді як наслідки втрати НБУ своєї визначеної у Конституції незалежності бачать усі, хто хоча б час від часу цікавиться курсом національної валюти. Про цю та інші проблеми банківської системи країни «День» розмовляв із президентом Асоціації українських банків Олександром СУГОНЯКОМ.
БАЛАНСІ, ЯКІ ВСЕ ЗНАЮТЬ
— Досить авторитетні у банківській справі політики стверджують, що майже третині українських банків загрожує банкрутство. Такий висновок — це та ж таки політика чи дійсно результат аналізу? Адже повідомлялося, що збитки наших банків цього року вже перевищили 23 мільярди гривень. Чи може банківська система працювати зі збитками? Чи не суперечить це всім ринковим законам?
— На відміну від багатьох політиків, ми звикли ретельно аналізувати банківські баланси, які надходять до нас з більш ніж 150 фінансових установ і навіть від не членів Асоціації. Тож маємо інформацію про майже 90% банківських активів. І я б, звичайно, не приєднався до заяви, про яку ви говорите. У банків справді нині є збитки. Та чи дає це право називати їх банкрутами або навіть прогнозувати банкрутства в таких масштабах? Виходячи з наявної інформації, я б відповів на це запитання негативно. Справа в тім, що збитки викликані в основному тим, що банки резервують кошти під так звані погані кредити, тобто такі, які можуть не повернутися. Скажімо, в мене є кредит якогось підприємства, а в заставі — майно цього невеличкого заводика. Сьогодні він не повертає кредитні кошти, тож я можу в принципі реалізовувати цей завод. Але знаю, що його нині ніхто не купить — застава, як кажуть банкіри, неліквідна. Що робити банкіру? Він має на суму кредиту сформувати резерв. Якщо сформує, то ця сума піде на витрати, на скорочення прибутку. Але цей завод сьогодні неліквідний, а, приміром, через рік, коли зміняться умови господарювання і зростання економіки відновиться, його можна буде реалізувати. І тоді ці збитки будуть покриті. Отже, збитки на виробництві — то реальні втрати, коли витрати на виготовлення продукції більші від отриманих доходів. У банківській системі, як ви бачите, все дещо інакше. Тут збитки не можуть однозначно свідчити про банкрутство. Візьмемо іпотечні кредити, застави, які сьогодні або невигідно реалізовувати, або вони, ці будинки чи квартири, взагалі не продаються. Тож банку треба вирішити, чи показувати ці кредити як безнадійні щодо повернення, а це означає, що під них треба формувати резерви і, можливо, показати у звіті збитки. Тож банкам із хорошим ім’ям, а також іноземним, доводиться на це йти... Але це не означає, що така іпотека остаточно втрачена.
— Виходить, скасування заборони на продаж в умовах кризи заставних квартир та будинків не дуже поліпшить ситуацію в банківській системі?
— Навпаки. Якби цей закон ввели в дію, то це б означало, що весь портфель іпотечних кредитів, який належить банкам, треба було б кваліфікувати як безнадійний для повернення і формувати під нього резерви. За курсом гривні 5,05 сума резервів приблизно мала б становити 80 мільярдів гривень, а за нинішнім (адже там дуже велика частка валютних кредитів) — 130 чи навіть 150 мільярдів... Тобто на цю суму банківська система мала б сформувати резерви, показати збитки і на цю суму система практично декапіталізується. Це означає, що банкірам треба десь знайти 150 мільярдів гривень, щоб відновити сьогоднішній капітал. Наслідки запровадження такого положення інакше ніж знищенням банківської системи, охарактеризувати не можна. Наскільки я пам’ятаю, його запропонували комуністи та бютівці. Я б назвав цей законопроект або популістським, або таким, що свідчить про повний непрофесіоналізм його авторів. Але швидше за все вони просто не розуміли, які руйнівні заходи пропонують.
ЯКЩО ЕКОНОМІКА ПОЧНЕ ПІДНИМАТИСЯ...
— Але ж квартири все одно нині не продаються?
— Не зовсім так. Наприклад, у Києві одна ситуація. У Львові, Житомирі, Донецьку або Дніпропетровську може бути інша. У якійсь там Попельні — своя. І тому банк, виходячи з цього, ухвалює рішення. У нього зберігається поле для маневру. А закон, який, на щастя, не пройшов, зобов’язував: хочеш не хочеш — резервуй, показуй збитки, йди врешті-решт до банкрутства. Проте банківській системі станом на сьогодні воно не загрожує. Поясню. Резерви банківської системи на покриття ризику неповернення кредитів сьогодні становлять 95 мільярдів, а погані кредити — 61 мільярд. Різниця — це та подушка безпеки, яку ми маємо. Хоча до кінця року якість кредитного портфеля буде погіршуватися і погані кредити можуть досягти 90 млрд. грн. Далеко не всі банки показують і не всі мають збитки, тож їх треба б розділяти. Значна частина збитків, які фігурують у звітах банківської системи, належить тим установам, у яких введено тимчасові адміністрації. Їхні назви всі знають. Збитки у них більші за створені резерви і з’їдають капітал банків. Але збитки мають далеко не всі банки (50—60), а певні проблеми, скажімо, затримки з платежами, є у 25—30 банків. Але якщо раптом буде ухвалено ще кілька таких законів, як той, який, повторюю, вдалося зупинити, і він не вступив у дію, то банківська система може взагалі зупинитися... Ситуація дійсно досить складна, і прогнозувати щось дуже важко. Тому в жодному разі не можна робити необѓрунтованих прогнозів типу того, про який ми говоримо. Якщо економіка підніматиметься, то й банки потихеньку стануть на ноги — це мій прогноз, з яким, я впевнений, ніхто не сперечатиметься. І навіть ті банки, у яких сьогодні проблеми, завтра можуть капіталізуватися й подолати труднощі. Варто зрости попиту на продукцію клієнта банку, скажімо, їхнім клієнтам почати виготовляти продукцію, що замінює імпорт, — банки відразу ж відчують ці позитивні зміни на собі.
— Ви закликали Президента України підписати антикризовий закон, який, на вашу думку, сприятиме стабілізації банківської системи та відновленню кредитування економіки. Президент дослухався... Що отримає банківська система і економіка?
— Перш за все треба сказати, що ініціатор цього закону (Законопроект №3585) народний депутат Юрій Полунєєв. Цей документ, насправді, величезна робота, яку було здійснено загалом банківською системою, тому що і Нацбанк до цього долучився, і Асоціація українських банків, і парламентський комітет із фінансів і банківської діяльності, очолюваний Миколою Азаровим, і його перший заступник, голова ради нашої Асоціації Станіслав Аржевітін — усіх треба назвати. Щоправда, такий закон треба було ухвалити ще рік тому. Роботу над ним ми почали ще торік, у грудні. Врешті-решт було знайдено компроміс, який дозволить і банкам існувати, і клієнтам. Документ забороняє валютне кредитуванні фізичних осіб, за винятком витрат на лікування та освіту. Можливість валютного кредитування фізичних осіб-підприємців залишається, але лише у безготівковій формі. Законом скорочено термін повернення в Україну валютної виручки зі 180 до 90 днів, установлено правила реструктуризації кредитів, які, зокрема, передбачають скасування штрафних санкцій, що були нараховані до моменту реструктуризації. Закон також регламентує застосування мораторію на примусове виселення з житла, яке служить заставою. Для збереження свого житла позичальник мусить провести реструктуризацію кредиту та своєчасно його обслуговувати, не допускаючи прострочення за відсотками понад два місяці. Закон продовжує до 2013 року мораторій на податки з доходів від розміщених депозитів у банках, що має стимулювати притік коштів до банківської системи, надає банкам право у повному обсязі формувати резерви під погані кредити тощо.
ЩО РОБИТЬ РЕГУЛЯТОР?
— Ваша Асоціація постійно і на всіх рівнях відстоює інтереси вітчизняної банківської системи, але не керує нею. Як ви розцінюєте діяльність регулятора цієї системи — Нацбанку? Чи достатньо опікується він безпекою системи і відновленням довіри до неї, коли встановлює ті чи інші нормативи?
— Я не хотів би зараз звинувачувати, бо Нацбанком дуже багато зроблено корисного. Наприклад, мораторій на повернення депозитів від 12 жовтня 2008 року, безумовно, мав позитивний результат. Якби його не було, то я не знаю, що сталося б із банківською системою. Вона б не встояла. Треба було проявити сміливість, аби ухвалити такий документ. Але однозначна оцінка тут усе ж неможлива. Коли у листопаді ми виступали ініціаторами антикризового законодавства стосовно банків, то там був пункт про те, щоб узаконити мораторій, тобто надати йому прав закону. Бо якби існував закон, то не стався б той відтік коштів із банківської системи, коли з банків пішли величезні суми. Це означало б, що голова правління порушив закон, видаючи депозити. А так це кваліфікується (забирали ті, хто, як кажуть, у шубі ходить, і зовсім не по 10—20 тисяч гривень) лише як колізія, яких у нас через недосконалість нормативної бази багато. Коли Аржевітін вперше представляв цей закон, керівництво Верховної Ради і Нацбанку цю ініціативу не підтримало... І Яценюк, і Стельмах, хоча обидва мали стосунок до банківської системи, але виконували не її волю. Зауважу, що інтерес банківської системи завжди відповідає національним інтересам. Це — аксіома. Але «нагорі» це далеко не завжди усвідомлюють. Узяти хоча б Постанови НБУ №107 та №109. Намагаючись за будь-яку ціну зменшити попит на іноземну валюту, центробанк фактично заднім числом переклав валютні ризики за кредитами виключно на банки, заборонивши їм створювати резерви в іноземній валюті. Чимало претензій у членів Асоціації є й до Постанови №538, якою внесено зміни до порядку валютообмінних операцій. Не вдаючися до конкретики, зауважу, що ця постанова завдала чимало незручностей і неприємностей як банкам, так і їхнім клієнтам. Попит на валюту не впав, а роботу банків було ускладнено.
Окремо треба сказати про рефінансування. Звичайно, якби Нацбанк не вкинув тієї сотні мільярдів гривень кредитів для банківської системи (рефінансування, підкреслюю, це саме кредити, бо дехто думає, що НБУ просто подарував ті гроші. Із них 20 мільярдів банки повернули у 2009 році), то система б також впала. Але, видаючи величезні кредити, серед іншого й тим банкам, де сьогодні діють тимчасові адміністрації, Нацбанк був недостатньо вимогливим і прискіпливим, визначаючи, кому саме їх можна давати, а кому слід би й відмовити... Тож за відсутність прозорих підходів у цій справі ми його критикували, а також за слабкий контроль за використанням таких величезних коштів. Насправді контролю зовсім не було, і це — великий негатив.
— Тобто спекуляції в банках усе ж здійснювалися?
— Це — стереотип. Хіба ви не знаєте, що банки тільки тим і займаються, що купують гроші за однією ціною, а продають за іншою? Але треба розуміти ще й таке: торік три місяці (жовтень-грудень минулого року) 71 мільярд гривень вийшов із банківської системи, а в першому кварталі цього року — ще понад 40 мільярдів, разом понад 110 мільярдів. Приблизно така ж сума зайшла до банківської системи від Нацбанку в процесі рефінансування. Саме завдяки тому в умовах паніки і без можливості кредитувати економіку, система усе ж вистояла. Чи могли банки виділити кошти для того, щоб заробляти на валютному ринку? Могли, але лише окремі. Бо тоді була дуже велика проблема з ліквідністю. Із жовтня по березень головне завдання будь-якого банку — бути ліквідним і виконувати вимоги клієнтів. Якщо на день-два затримати перерахування коштів від одного клієнта до іншого, то обидва вони відразу ж голосують ногами, тобто шукають собі інший банк, який не затримуватиме операцій. Але ті банки, у яких був надлишок ліквідності, могли дозволити собі пограти на валютному ринку. Бо маючи ці кошти, банки не могли кредитувати, не могли працювати на фондовому ринку, адже він тоді стояв, і тільки на валютному ринку могли щось заробити. То чи можна їх за це критикувати? Але що тут також важливо: банки ж, провадячи ці операції, не стільки своїми грошима оперували, скільки клієнтськими. Це, звичайно, було... Кажуть, що були зловживання. Начебто голови правлінь банків, зокрема і тих, куди тепер введено тимчасові адміністрації, виводили гроші на афільовані структури. Це, безумовно, предмет розгляду правоохоронних органів. У темі рефінансування, я вважаю, виходячи з тієї інформації, яка до мене доходила, присутній кримінальний момент. Але чи відповідає це дійсності — розбиратися відповідним органам.
До цього треба додати ще один штрих. В умовах кризи Нацбанк особливих регулятивних помилок не наробив. Його співпраця з нами у створенні згадуваного Закону №3585 також дуже позитивна — Нацбанк дбав про систему. Але з квітня минулого року він потрапив під сильні політичні впливи, чого раніше не було. Причому вплив був дуже потужним, і проти нього наш до того незалежний центробанк встояти не зміг. І саме відтоді почалися системні проблеми. Якщо раніше Нацбанк виділявся порівняно з іншими державними органами відсутністю зрощення із політикою й із бізнесом (у всіх інших галузях вони дуже тісно переплелися й стали чи то сіамськими близнюками, чи то мутантами), то в нас такого не було. Це я можу засвідчити. Банківська система на мутанта не перетворювалася. Так було хоча б тому, що вона працює з легальними, так званими білими грошима. У квітні ситуація змінилася, а згодом, коли почалася вакханалія на валютному ринку, стали відчутними й бізнесові впливи на НБУ. І усе це, без сумніву, наклало свій відбиток на якість управління банківськими процесами.
ЦЕНТРИ ВПЛИВУ
— Знаючи, що сьогодні у нас принаймні два центри влади, не можу не запитати, який саме з них чинив цей вплив. Чи, може, обидва по черзі?
— Якщо людина зламалася, то буде згинатися перед будь-ким, хто має силу. На Національний банк діяли обидва центри впливу — і Банкова, і Грушевського, які влаштували своєрідне змагання з перетягування канату.
— Чи вважаєте ви рішення Нацбанку та уряду про переведення вкладників Укрпромбанку до Родовідбанку єдино можливим і найкращим? Які тут можуть бути ризики? І чому таким дивним чином формується черга постраждалих вкладників?
— Про що тут йдеться? У банка проблема — величезна дірка в балансі. Цим мав займатися НБУ, уряд, прокуратура. (До речі, вона критикує банки за те, що в них грабіжники вкрали сто тисяч гривень, а тут йдеться про багато мільярдів. Де вони, куди подівалися? І де активи цього банку? А чим займаються правоохоронні органи? Вони знайшли тих, хто винен у цьому?) Нацбанк у цій ситуації також не на висоті, хоча й відіграє тут другорядну роль, бо перед ведуть урядові чиновники. Якщо вони всі разом вважають, що цей банк не здатен сам себе відновити, що без державного вливання він банкрут, то, щоб вирішити проблему, достатньо було дати рефінансування Фонду гарантування вкладів ще в грудні 2008 року. Він би й мав розраховуватися з вкладниками згідно з законодавством, тобто не більше ніж 150 тисяч на один вклад. Вважаю, для цього потрібно було б значно менше коштів (вистачило б і трьох мільярдів), ніж планують виділити Родовіду. В цьому разі Фонд впорався б із завданням протягом одного місяця і ми б швидко забули про цю проблему. Але тут втручається політика... Не виключаю, що хтось хотів мати ще й особистий зиск. Кошти чомусь із запізненням дають Родовідбанку, який виплачуватиме кожному вкладнику саме стільки, скільки мав би виплатити й Фонд гарантування. Для чого все те робиться? Створюючи труднощі під час реєстрації (за моїми даними, вкладники не можуть зареєструватися ані телефоном, ані на сайті й вимушені ставати у живу чергу), вкладника примушують переоформити свій депозит. В будь-якому разі проблему Укрпромбанку треба було розв’язати якомога раніше, щоб зменшити втрати для суспільства. Обраний для цього шлях, дійсно, не єдино можливий і не найкращий.
— Після рекапіталізації найбільш проблемних банків у країні зросла кількість фактично державних банків. Як, на вашу думку, це позначиться на банківській системі країни, на конкуренції між банками? І чи не бачите ви загрози для найбільшого держбанку — Ощадбанку — в тому, що держава раз за разом змушує його виконувати ті чи інші завдання, які можуть врешті-решт позначитися на його ліквідності? І тоді платникам податків доведеться рятувати ще й його...
— На жаль, у нашій державі не створено нормативно-правових механізмів, які б визначали, що робити з банками, які потрапляють у фінансові негаразди. Наша Асоціація і після криз 1998-го, 2004 років, і після 2008 року пропонувала уряду і Нацбанку розробити систему дій у цих випадках. Але зрушень ані в законодавстві, ані в нормативах НБУ не сталося. Країна й досі як сліпе кошеня у цих питаннях. То говоримо про націоналізацію проблемних банків, то про рекапіталізацію, не маючи належних механізмів банкрутства і оздоровлення. Насправді жодних системних рішень немає. Інакше й бути не може, бо наша влада розпорошена, вона відстоює інтереси різних економіко-політичних груп, що конкурують між собою. І будь-яка масштабна суспільна проблема, як, скажімо, банкротство Укрпромбанку, викликає загострення відносин між ними, бо кожна хоче щось для себе отримати як у політичному плані, так і у фінансовому. Парламент, Кабмін, бізнес — усе це переплітається, триває боротьба, і врешті-решт хтось перемагає. А програє суспільство, його системний інтерес. Тоді як у кризових умовах справу треба було б зпрацювати так, щоб мінімізувати спільні системні витрати, а не за рахунок всіх вирішувати проблеми окремих бізнесів. А ці політико-бізнесові мутанти вирішують свої проблеми за рахунок системи, бюджету і суспільства в цілому. Візьмемо групу експортерів. Щоб національна валюта добре почувалася під час кризи, треба було відразу ж передбачити стовідсоткове повернення експортерами валютної виручки з-за кордону в Україну. Та до цього часу цього не зроблено. Хоча таким чином можна було б зменшити ті валютні коливання, які в нас були. А так вони очікували, поки впаде гривня, і лише тоді повертали свою виручку. Експортер виграв, але все наше суспільство програло. Ніхто з політиків не здатен сьогодні стати вище за такі групові інтереси й захищати інтерес суспільний. Так само й щодо рекапіталізації чи націоналізації банків... Яких саме? На яких умовах? Які групи в цьому зацікавлені? Хто, скільки й кому за це платив? Зрозуміло, що усе це стає можливим через те, що в державі немає належної влади.
Щодо Ощадбанку. Якщо вже Нацбанк потрапив під політичні та бізнесові впливи, то чи може уникнути цього державний комерційний банк? Очевидно, що він залежний від уряду, який є його власником. Природно, ризики ухвалення некомпетентних рішень при цьому існують. Мені особисто вселяє надію лише те, що там працюють професійні кадри — і голова банку, і вся його команда. Їм дуже складно, ризики — великі, кредити, які надані державним монополіям, — ризикові. І все ж я сподіваюся, що керівництво Ощадбанку ці проблеми розв’яже, вони йому під силу.
АГЕНТИ ДОВІРИ
— Як ви розцінюєте роботу Фонду гарантування вкладів — закладу, що має чи не найбільший вплив на рівень довіри до банківської системи в нашій країні? Чому уряд і Нацбанк миряться з тим, що кошти цього Фонду останнім часом суттєво скорочуються (майже на 13%), і не поповнюють їх?
— Слід відзначити, що Фонд створено банками 1999 року. Оті чотири з лишком мільярди гривень, які там акумульовано, то банківські внески, кошти банківської системи. Уряд там відсутній. І це неправильно, бо насправді Фонд гарантування мав би формуватися з коштів банків, Нацбанку та уряду. Тому що всі ці суб’єкти здатні дестабілізувати ринок, призвести до банкрутства банків. Фонд має великий досвід роботи з банками, починаючи від банку «Україна» і до нинішнього часу, коли одним із останніх його клієнтів став банк «Європейський». У Фонді, я вважаю, все гаразд. Ясно, що кошти, виплачені ним сьогодні постраждалим вкладникам, ніхто не компенсує. Банки, звичайно, і сьогодні, під час кризи, сплачують внески до Фонду. Але, я вважаю, що в нинішніх умовах це — додаткове навантаження на банки. У будь-якому разі, суми, що надходять від них до Фонду, не перекриють його проблем. Уряд мав би надалі передбачати фінансування цього Фонду. Якщо проблеми виникнуть у великих банків, то зрозуміло, що коштів Фонду не вистачить для компенсації вкладів.
— Ви сказали про три чинники, здатні своїми невірними рішеннями чи, може, й вчинками, дестабілізувати банківську систему, і серед них назвали уряд. А я пригадав той час, коли наш уряд дуже сильно критикував той самий Родовідбанк. Читаючи ті повідомлення, я передбачав, що це може позначитися й на всій банківській системі. Чи покладаєте ви хоча б частину провини за кризу банківської системи на ті непродумані, на мою думку, заяви?
— Є ієрархія відповідальності за фінансову і економічну кризу в країні. Вона прийшла до банківської системи з економіки, а точніше — зайшла через двері металургії. Міжнародна криза прийшла до нас саме звідти. Звідти ж набігли хвилі дестабілізації курсу гривні. І тоді наша прем’єрка неодноразово заявляла, що вона не має жодного стосунку до курсової політики (дивно, що такі заяви майже нікого не здивували, хоча вони просто смішні). Я хочу запитати, чи впливає наш уряд на експорт? А на імпорт? Тепер навіть школярі знають, що саме від їхнього співвідношення, а також від інвестиційної привабливості країни і залежить курс національної валюти. Отже, курс валюти насправді залежить від уряду — від того, як він керує економічними процесами. І цей курс впав саме через те, що «лягли» наші експортні галузі. Валютні надходження до країни також різко скоротилися. 2008 року Україна купила автівок на 11 мільярдів доларів і на 12 мільярдів газу. З останнім зрозуміло — а навіщо нам стільки додаткових автомобілів? Ми хіба без них не могли вижити? Хто відповідає за попит на валюту для купівлі автомобілів, м’яса й інших імпортних товарів? Очевидно, все ж таки уряд... А дестабілізація курсу призвела до того, що клієнти банків — і підприємства, і населення — були змушені платити по валютних кредитах удвічі більше. Але тут винний не лише цей уряд. Адже структура промисловості, структура зовнішньої торгівлі у нас склалися вже давно і не піддавалися реформуванню. Цей уряд також нічого не зробив, щоб поліпшити цю структуру. Це — один рівень відповідальності. Без сумніву, на банки вплинула ще й структура нашої економіки загалом і по суті дуже слабенький виробничий потенціал країни. Ми здебільшого працювали на залучених коштах, купували за них імпорт, кредитуючи цим інші країни та нарощуючи борги (понад 100 мільярдів доларів). Це теж вплинуло на глибину кризи. І за це відповідає влада. Вона ж винна у тому, що у нас було дозволено кредитувати фізичних осіб у валюті, у тому, що ми порушили розумні норми присутності іноземного капіталу у всіх галузях економіки, і у банківській системі також. Якби його було в наших банках не 40%, а 10%, то проблеми з позичальниками були б учетверо меншими. Хто несе за це відповідальність? Очевидно, що не банки... Хоча й вони винні. Банкіри були надто слухняними, коли чули від своїх зарубіжних власників: виборюйте частку ринку, більше кредитуйте населення, ризики — не ваша проблема. Ця гонитва закінчилася нинішнім колапсом. Та якщо прем’єр-міністр, СБУ, МВС заявляють, що той чи інший банк — бандитський чи злодійський або навіть просто не здатен щось там забезпечити, то така негативна інформація стимулює відтік коштів вкладників. Коли були найбільші відтоки з банківської системи? Після таких гучних заяв влади. Я пам’ятаю: у січні, як тільки Верховна Рада почала розглядати тему Національного банку, і публічно там змішали правду, напівправду та брехню, виникла паніка серед громадян. І тоді ж виступає прем’єр, називає сім банків, а наступного тижня біля них шикуються у черги вкладники, щоб забрати свої гроші... Хто за це відповідатиме? Коли?
