Рідко трапляється нагода, коли нація, держава знаходиться у стратегічній точці вибору, від якої, залежно від вибору, розходяться два діаметрально протилежні шляхи: цілеспрямованого поступального розвитку — максимально використовуючи наявні та потенційні можливості й ресурси, досягати дуже вигідного становища в світі, перетворитися у важливого суб’єкта міжнародної політики; і другий — змарнувати час, бездарно розтринькати ресурси, даючи можливість скористатися ними іншим націям, державам і, нарешті, перетворитися у принизливу маріонетку інших держав, зійти з політичної арени.
Україна зараз переживає саме такий момент. Вона володіє колосальною сукупністю багатющих ресурсів, які просто диктують українцям нашу національну мету, яка має перетворитися в національну ідею усіх українців, сущих в Україні й поза нею: Україна повинна стати однією з найбагатших, найпотужніших і дуже впливових держав у світі.
Особливий ресурс — українська земля! Хто буде володіти українською землею, від того залежатиме доля української нації.
Україна підійшла до межі визначення, що робити з землею сільськогосподарського призначення. У всіх нинішніх владних структурах домінує думка про необхідність запровадження ринку землі, тобто про дозвіл торгувати нею, перетворивши у звичайний товар.
Тривожить, що дискусії точаться виключно навколо того, коли виставляти землю на продаж, але навіть не ставиться під сумнів необхідність існування такого ринку. Варто зазначити, що такий погляд домінує у влади, але аж ніяк не в суспільстві.
Небезпека в тому, що через засоби масової інформації пропагується нав’язлива думка необхідності якнайшвидшого запровадження ринку землі. Альтернативна позиція майже не з’являється у ЗМІ. Звісно, що така ситуація нав’язливо створює ілюзію, ніби в суспільстві існує консенсус з цього вкрай важливого питання. Зрозуміло, чому так відбувається. З одного боку, в цьому зацікавлена влада, а з іншого — олігархи, які є власниками більшості ЗМІ, чи фінансово «підтримують» їх.
Замовні так звані експерти, недобросовісні вчені-неуки, продажні політики в один голос — за ринок землі. В хід пускаються «аргументи» політиканів:
— все вже й так розібрано за тіньовими схемами, то краще запровадити прозорий ринок;
— прийдуть інвестиції із-за кордону, і Україна знову перетвориться у житницю не тільки Європи;
— при ринку землі селяни отримають доступ до дешевих кредитів.
Або й таке: «втягування в українське агровиробництво великих іноземних інституціональних інвесторів... призведе не тільки до «сільськогосподарського ренесансу», але й прискорить процеси євроатлантичної інтеграції України...»
Що можна сказати про ці казочки для наївних, але смертельно небезпечні для нації? Як до цього питання ставиться вища влада в Україні? Це дуже добре розкриває законопроект про ринок землі, підготовлений і поданий до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України. Що ж пропонує наш уряд? Якщо цей проект став би законом, то українську землю мали б право купувати юридичні особи (іноземні й вітчизняні, спільні підприємства), іноземні громадяни, особи без громадянства та навіть іноземні держави (!).
В цивілізованій державі за подібне відношення до найціннішого національного багатства такий уряд мав би всі шанси піти на ешафот! Не дуже відрізняється від урядового законопроект, запропонований групою народних депутатів і підтриманий Комітетом ВРУ з аграрної політики.
Ще є законопроект, запропонований Асоціацією фермерів України і підтриманий народним депутатом І. Зайцем. Ним пропонується дозволити купівлю землі тільки фізичним особам — громадянам України — і не більше 50 Га в одні руки. Однак він не має жодних шансів на підтримку нинішнім складом ВРУ. І навіть якби сталося чудо, і подібний законопроект пройшов, то він не став би запобіжником від того, аби значна частина української землі не потрапила в руки іноземцям вже на першому етапі торгівлі нею.
Про який цивілізований ринок нині може йти мова при наявності бездарної зверху до низу, в значній мірі корумпованої влади. При наявності Міністерства з питань агропромислової політики — хто чув про його політику, стратегію розвитку аграрного сектору економіки й долю такого надважливого сегменту, як українське село? Ніякої політики, стратегії розвитку села і аграрного сектору не було і нема, і наївно сподіватися, що з’явиться за нинішньої влади. Всю цю компанію цікавить лише одне: якнайшвидше торгувати землею, бо всі вони сподіваються на тому добре заробити.
А тепер поміркуймо, кому потрібен ринок землі і що він дасть українцям, які наслідки він принесе Україні.
В світі завжди йшла боротьба за ресурси. Чим вони були багатші, цінніші та очевидніші, тим боротьба була жорсткішою. Багатства України завжди приваблювали наших близьких і далеких сусідів, були головною мотивацією агресивних посягань на Україну. В першу чергу, найбільш привабливою була українська земля.
В сучасному світі цілком очевидна тенденція наростання дефіциту найнеобхідніших для існування людей ресурсів. В найближчому майбутньому в ієрархії цінностей на першому місці буде земля і вода. Це цілком очевидно, і особливо переконувати в цьому не має потреби. Українська земля як ресурс найцінніша в світі, розміщена у сприятливій для сільгоспвиробництва кліматичній зоні й географічно вигідно розташована для широкого доступу на світові ринки, тому вона стає надзвичайно привабливою. В нинішньому глобалізованому світі до неї прикута увага не лише сусідів, але й людей із різних куточків нашої планети.
Одних вона манить можливістю знайти тут засоби для ситого життя, причому людей навіть з найвіддаленіших країв, інших — як джерело здобуття стабільних надприбутків. Все впирається у механізм, як заволодіти нею. Ключ цей відомий — виставляти землю на ринок, перетворити її в товар і вільно торгувати.
Як тільки українська земля стане товаром, то це буде початком національної катастрофи для української нації та держави. Ось це та точка неповернення, з якої Україна котиться у прірву.
Як тільки земля опиниться на ринку, головні глобалістичні гравці — транснаціональні корпорації (ТНК) не зупиняться ні перед чим, щоб заволодіти цим найціннішим ресурсом, значення якого для стабільного викачування надприбутків вони чудово розуміють і вже чекають на старті.
Ось що писала англійська «Файненшил таймз» 19.06.08 у статті «Бізнес кладе око на родючі землі України»: «Реформістське лобі, що здіймає усе більший галас, наполегливо проштовхує зняття обмежень (на продаж землі. — Авт.) з наступного року. Компанії сьогодні жорстко змагаються за ці землі... Якщо мораторій буде знятий, то почнеться велика лихоманка на землі в Україні».
Сьогодні глобалістичні монстри (ТНК) мають усвідомлену мету — заволодіти найціннішим ресурсом — землею. Фінансові можливості у них необмежені, тож грошей вони не пошкодують, щоб змести будь-які перешкоди на шляху до заповітної мети, в тому числі українських олігархів-конкурентів.
Наші нещасні селяни, які кинуті державою напризволяще з їхніми паями, кому їх продадуть? Правильно. Хто більше заплатить. Дрібні й середні фермери, які заледве зводять кінці з кінцями, їм не конкуренти.
Наші вітчизняні олігархи середньої руки тішать себе, що вони задешево придбають якісь сотні гектарів угідь, бо, дійсно, їхня ціна у нас сміхотворна. Можливо й так, на перших порах. А у чиї руки потраплять інші мільйони гектарів? Звісно, не в їхні. Кишка затонка. На наступному найближчому етапі їх зметуть акули-конкуренти.
Наші мільярдери теж не конкуренти ТНК. Єдине, на чому вони можуть заробити — це на перепродажі землі на вторинному ринку...
Палкі агітатори за прихід великих іноземних інвесторів чомусь забувають, що якщо земля опиниться у їхній власності, то це вже будуть інвестиції у їхні надприбутки, а не в українську економіку чи українське село. Хіба вже зараз не видно, що роблять деякі іноземні компанії, які взяли в оренду сотні тисяч гектарів угідь? Сіють на прекрасних чорноземах ріпак і вивозять насіння за кордон на переробку. Або, надмірно збільшуючи площі під соняшник, виснажують дорогоцінну землю. Хіба це не злочин? Ми нарешті повинні зрозуміти, що інвестори не альтруїсти, а шукачі своєї вигоди, надприбутків.
На жаль, Міністерство аграрної політики не має самої агрополітики і стратегії розвитку. Бо якби було інакше, то, наприклад, будучи одним із найбільших виробників соняшникової олії, ми могли б суттєво впливати на світовий ринок у своїх інтересах, регулюючи його об’єм так, щоб підтримувати вигідну нам ціну. Натомість ми з дуру зменшуємо вивізне мито на соняшникове насіння.
Треба по-діловому думати і діяти, виходячи з національних інтересів.
Ринок землі, особливо на нинішньому етапі, — катастрофічна загроза українським національним інтересам, що може перетворитися в національну катастрофу.
Ринок землі, якщо його допустити зараз, неодмінно закінчиться тим, що Україна втратить найголовніший життєво-необхідний ресурс, який нічим не може бути компенсований. Іноземний капітал зруйнує українське село, запровадить практику вирощування вигідних для його надприбутків монокультур, виснажуватиме нашу землю і диктуватиме нам свої умови. Україна втратить потужний ресурс, за допомогою якого ще має шанс стати процвітаючою і впливовою державою в світі.
Наївними видаються твердження, що ринок землі полегшить інтеграцію України до євроатлантичних структур. Виникає запитання: хіба євроінтеграція для України є самоціллю, метою за будь-яку ціну туди потрапити в якості пасинка, чи інструментом для ефективнішого відстоювання наших національних і державних інтересів. Для справжніх державників це питання риторичне. Маємо враховувати чужі й власні помилки, щоб не повторювати і примножувати їх у майбутньому.
Хіба африканські держави, які не вміли розпорядитися багатими ресурсами, стали багатшими за допомогою іноземних інвесторів?! Україна «покращила» свою безпеку, відмовляючись від ядерного статусу в обмін на нічого не варті паперові обіцянки? Або, що виграла Україна передчасно, під тиском закривши Чорнобильську АЕС?!
Звичайно, ці приклади неспівставні з загрозою втрати через ринок власної землі. Обурює те, що це може статися за допомогою нікчемних і продажних доморослих політиканів.
Мусимо пам’ятати, що боротьба за ресурси не зменшується, вона значно посилилась і стала більш жорсткою, підступною і добре скоординованою. Тепер не треба посилати армію завойовувати чужі території, вивозити родючі грунти вагонами. Замість армій є всюдисущі глобальні ТНК, замість танків і гармат — гори паперових грошей і продажні нікчемні чиновники.
Нас не повинно тішити те, що Україна може стати однією з світових житниць. Звісно, таке цілком можливе. Головне, хто цим скористається. Подібне вже було у нашій історії, коли Україна була житницею Європи. Хто цим користався, теж відомо, як і те, що українські селяни їхали на край світу в пошуках клаптика землі. Плодами української землі має користуватися український народ і тільки він.
Є великою помилкою твердження, що ефективність господарювання залежить від форми власності на землю. Що нібито приватна власність на землю є умовою найкращого господарювання на ній. Наприклад, в Ізраїлі, Данії практично майже вся земля у всенародній, тобто державній власності, але у цих країнах надзвичайно високоефективне сільське господарство. У багатьох розвинутих країнах світу значна частина земельних ресурсів — у державній власності, а крім того, держава пильно контролює, як використовується земля у приватному секторі, чи дотримуються жорстких умов її збереження.
Світова практика спростовує твердження, що великі приватні володіння землею є умовою для ефективного сільгоспвиробництва. Приклад латифундій у Латинській Америці засвідчує протилежне. Натомість, є добрий приклад в українській історії: в міжвоєнний період минулого століття в Галичині був добре організований кооперативний рух, який показав надзвичайно хороші результати господарювання дрібних власників.
Отже, все залежить від добре організованої господарської діяльності. Є сучасний досвід, гідний наслідування. В цьому сенсі може послужити добрим прикладом Австрія. Там невеликі господарства, об’єднані в асоціації, акціонерні товариства тощо, забезпечують повний цикл: від вирощування сільгосппродукції до найглибшої її переробки та реалізації харчових продуктів. Обходяться без сторонніх, чужорідних посередників-скупщиків сировини і монопольного диктату переробників та торгових монополістів. Така система організації сприяє максимально справедливому розподілу прибутків серед усіх ланок комплексного аграрного ланцюга, забезпечуючи сталий розвиток усієї системи, і не створює дискримінації окремих його ланок, в тому числі й тих, хто безпосередньо вирощує сировину. Це дозволяє концентрувати ресурси і здійснювати виробничо-господарську діяльність на високому технологічному рівні, дотримуючись високих якісних стандартів. Це дійсно хороший приклад ефективного функціонування цивілізованого ринку.
Тут хотілося б нагадати нашим горе-політикам і їхнім прислужникам-«експертам» застереження лауреата Нобелівської премії Дж. Стігліца. Ось що він пише: «Світ був добрим до неолібералізму... ідей, які грунтуються на уявленні фундаменталістів про те, що ринки — це саморегулюючі системи, які ефективно розподіляють ресурси, а також добре слугують інтересам суспільства... ті, що програли, очевидні: країни, які дотримувалися неолібералізму, програли гонку не лише в економічному зростанні, у той же час коли вони дійсно зростали, економічний ефект розподілявся непропорційно серед тих, хто знаходився вгорі» (ТНК. — Авт.) І далі: «Подібна риторика вільного ринку зіграла особливо погану роль у країнах, що розвиваються. Їм було сказано припинити втручання в сільське господарство, піддаючи своїх фермерів знищувальній конкуренції з США та Європою. Тягар нестимуть країни, що розвиваються, особливо бідні». (За часткою ВВП на душу населення Україна підпадає під категорію таких. — Авт.) Ми не повинні повторити чужих помилок, а навпаки — використати свої ресурси і в першу чергу багатющу землю для добробуту наших людей, відродження українського села — національно-культурної колиски української нації...
