Захопленість політичного класу країни реформою системи влади та майбутніми президентськими виборами, зрозуміло, не означає, що в суспільстві не відбувається більше жодних трансформацій. Одним iз основних «рушіїв» цих трансформацій в Україні традиційно залишається приватизація. Про нинішню специфіку цього процесу — в інтерв’ю голови Фонду державного майна України Михайла Чечетова, котрий нещодавно побував у гостях у «Дня».
ІНВЕСТОР ПОВИНЕН...
— Приватизація, як відомо, не тільки приносить в економіку конкретні гроші, а й слугує, відображаючи настрої інвесторів, індикатором ситуації в країні. На попередній зустрічі в «Дні» ви говорили про невизначеність навколо виконання зобов’язань інвестора Миколаївського глиноземного заводу. А ще не так давно цей завод фігурував як приклад успішної приватизації стратегічного об’єкта. Які останні новини «із глинозему»?
— У зв’язку з тим, що російська сторона не виконує зобов’язання — побудувати алюмінієвий завод на території Харківської області, — нам не залишалося нічого іншого, як подати до суду позов про розрив договору купівлі-продажу МГЗ. Інакше ми вчинити не могли. Водночас, з економічного погляду логіка в діях російської сторони присутня, і ми не можемо на це не зважати. В умовах чинних в Україні цін на енергоносії та нинішньої кон’юнктури ринку алюмінієвий завод не може бути рентабельним, і зрозуміло, що будувати його немає жодного сенсу. Отже, є резон у тому, щоб пошукати компроміс і, можливо, змінити інвестиційні зобов’язання. Розуміння в цьому питанні досягнуте як між сторонами, так і в уряді України. Російська сторона запропонувала замість будівництва алюмінієвого заводу на Харківщині наростити виробничі потужності МГЗ із 1,3 мільйона до 1,6 мільйона тонн.
— Це рівноцінна заміна?
— Абсолютно нерівноцінна. Такий висновок дали наші галузеві міністерства. А Харківська облдержадміністрація вказала, що на цьому проекті грунтувалися її плани щодо регулювання соціальної політики і, точніше, зайнятості населення. Інтереси Харківської області не можна не враховувати в обновлюваних інвестзобов’язаннях. Зокрема, харків’яни пропонують інвестору вкласти 150 мільйонів доларів у комбінат «Первомайськхімпром» та ще 20 мільйонів у соціальну сферу регiону. Ми заявили інвестору, що готові розглянути і його пропозиції, але тільки з урахуванням того, що зважатимуть на пропозиції області. Зараз ми чекаємо відповіді. А поки що продовжуємо судитися, не послаблюючи свій натиск. Якщо домовитися стосовно заміни інвестзобов’язань не вдасться, ми наполягатимемо на розірванні договору та стимулюватимемо таким чином контрагентів змінити позицію.
— Якщо російські компанії займають активну позицію, то, це не є таємницею, вони користуються лобістською підтримкою в Україні. Й аж ніяк не завжди можна бути впевненим у тому, що українські чиновники відстоять національні інтереси. А чи ви маєте політичну підтримку керівництва країни? Адже стосовно МГЗ опонент серйозний — «РусАл».
— Як посадовець я роблю все від мене залежне, щоб національні інтереси України не постраждали. Ми ніколи не підемо на жодні келійні або кулуарні домовленості та доведемо цю справу до кінця публічно і прозоро. Буде прийняте відповідне рішення уряду, який не має сумнівів у тім, що заміна інвестзобов’язань повинна бути еквівалентною і при цьому інтереси України не повинні бути порушені.
— Який термін відведено для судового розгляду? Адже його можна тягти до нескінченності?
— Це вже справа судової влади, якій я, зрозуміло, вказувати не можу. Фонд у цій справі тільки позивач. Ми подали всі документи, беремо участь у суперечках і чекаємо рішення, сподіваючись, що воно буде на нашу користь. З нашої сторони зроблене все, що необхідно.
— А хіба справа не зовсім зрозуміла — інвестор не виконав зобов’язань? Чи, оскільки йдеться не про покупця кіоска, а про великого інвестора, потрібно виявити певну «делікатність»?
— Ми, звичайно, зацікавлені в прискоренні цього процесу і доведенні його до логічного кінця. Але процедури в судах, як правило, тривалі. Крім того, повторюся, ми не виключаємо варіант заміни інвестзобов’язань. Якщо встигнемо домовитися до закінчення суду, і ця домовленість буде формалізована рішенням уряду, то позов буде відкликано.
— Чи не проявляли інтересу до МГЗ і ситуації навколо нього українські промислово- фінансові групи?
— Такої інформації я не маю. Ніхто в Україні не стимулював і судовий процес.
— Поговоримо про системніші речі: наскільки взагалі виявилася успішною та виправданою практика приватизації під інвестиційні зобов’язання? У Росії, наприклад, критики стверджують: із 56 інвестдоговорів жодного не виконано.
— У чому особливість конкурсу під чіткі інвестзобов’язання? На ньому встановлюють фіксовану ціну приватизовуваного підприємства. Переможець потім виплатить до бюджету відповідну суму. Це, так би мовити, квиток на вхід до приватизаційного театру і його вартість відома заздалегідь. Але визначається переможець саме за інвестиційними зобов’язаннями — за тим внеском у розвиток виробництва, погашення колишніх боргів або в зміцнення соціальної сфери, які він зобов’язується зробити після того, як стане власником. Хто підписався на велику суму, той і виграє.
На великих підприємствах в Україні такі підходи не застосовували. У наших конкурсах переможцем стає той, хто більше заплатить до бюджету. Крім того, він бере ще й зобов’язання із інвестування підприємства. Але це не є головним критерієм для визначення переможця. Проте виконання інвестзобов’язань, звичайно ж, відстежується. Близько 100 невиконуваних договорів ми розірвали і тепер перепродаємо ці підприємства. По більше ніж 100 підприємствам — судимося. А в Росії все було інакше. Там практикували так звані заставні аукціони, причому за схемами, яких у нас узагалі не існувало. Підприємства вартістю в кілька мільярдів доларів, які на той час «лежали», м’яко кажучи, на боці та без обігових коштів, можна було приватизувати, взявши 100-мільйонний кредит під заставу того ж підприємства. У результаті і кредит не повертався, і кредитор ставав власником.
Якщо взяти українську вугільну промисловість, то її, на мою думку, потрібно продавати за мінімальну ціну (я як колишній шахтар гадаю, що з цим погодиться і більшість парламентаріїв), але при цьому накласти на інвестора максимальні інвестиційні зобов’язання, які б забезпечували вихід шахт за кілька років на нормальні показники. У результаті держава звільниться від багатомільярдних дотацій...
«КІЛЬКІСТЬ ДЕРЖАВНИКІВ НІЯК НЕ ДОСЯГНЕ КРИТИЧНОЇ МАСИ»
— Якщо ви зачепили вугільну тему, розкажіть, які справи з приватизацією «Павлоградвугілля»?
— У жодному з інших проектів не була настільки добре прописана інвестиційна складова. Цьому сприяло те, що в ході вироблення умов ми провели переговори з керівництвом підприємства, з місцевою владою і — головне — профспілками та врахували при цьому всі їхні вимоги. На чільне місце при цьому ставили не фіскальні потреби, а збереження та зміцнення соціального миру в регіоні. З іншого боку, умови конкурсу дозволять залучити туди серйозного інвестора, та й інтереси бюджету також збережені, оскільки ціна пакета акцій досить пристойна. Інвестори вже активно цікавляться цим проектом.
— Чи можете їх назвати?
— Я їх не оголошуватиму, але можу сказати, що серед них не тільки українські компанії.
— А яку суму ви сподіваєтеся отримати за «Павлоградвугілля»?
— Стартова ціна — 894 мільйони гривень, а після конкурсу вона може перевалити за мільярд. Цікаво, що, крім названої, вартості пакета, ще 600 мільйонів припадають на інвестиційну складову: планується, що інвестор зніме з бюджету підготовку шахтних полів. Дуже жорстко прописана і соціальна складова: наприклад, якщо інвестор не виконає положення колективного договору, відносини з ним розірвуть.
— Це передбачає і певний рівень соціальної відповідальності капіталу. Ви вважаєте, що в Україні або в Росії такий рівень вже проглядається?
— Звичайно. Тим більше, що в цьому випадку продається не одна шахта, а могутній, можна навіть сказати, гігантський вугільний комплекс з усією інфраструктурою, — це, по суті, регіон.
— Бюджет звільниться від дотацій цьому об’єднанню?
— Протягом п’яти років бюджетна складова дотації інвестиційних програм поступово слабшатиме, поки не вийде на нуль.
— А яка ситуація із «Криворіжсталлю»? І наївне запитання: чому б не продати це підприємство індійській групі «Тата Стіл», яка не проти витратити на це мільярд доларів?
— Можна все. Але поки що я не можу проаналізувати потенційні можливості цього інвестора, глибину його розробок. Робити приватизацію під одного інвестора — завжди небезпечно. Конкурс усе-таки дає можливість визначити найсильнішого... Але в принципі, теоретично це можливе. Потрібно ухвалити спеціальний закон, як щодо комбінату ім. Ілліча, і в ньому, скажімо, вказати, що ми готові продати підприємство тому інвестору, який готовий віддати за нього півтора мільярда доларів. У будь-якому випадку рішення має бути формалізоване у вигляді закону.
— Ви наполягаєте на тому, що «Криворіжсталь» слід продавати згідно з окремим законом?
— Йдеться зовсім не про це. Законодавство передбачає конкурсний продаж, і політика Фонду також орієнтується саме на нього, а не на продаж «з-під прилавка» конкретному інвестору, хоч би й під прикриттям закону. Ми — за конкурс. Це так само і позиція уряду. Зараз на підприємстві триває передприватизаційна підготовка, все йде за графіком, ніхто цю справу не форсує. У травні вийдемо на корпоратизацію. А потім уряд повинен відповісти на два запитання: який пакет продавати та затвердити план розміщення акцій. А після цього можна призначати конкурс. Ці питання уряд ще не обговорював.
— Чи існує проблема заниження вартості приватизовуваних об’єктів з допомогою певних адміністративних важелів?
— Я би не сказав, що ця проблема сьогодні існує. Все робиться згідно з законодавством, яке розписує всю процедуру приватизації дуже детально. Але чому про це багато розмов? Річ у тім, що оцінка пакета акцій залежить не тільки від вартості активів. Слід брати до уваги ще й пасиви. Адже той, хто купує, повинен заплатити не тільки за пакет, щоб стати власником. У підприємства можуть бути ще й борги. Їх слід повертати, інакше кредитори «візьмуть за горло» і банкрутiтимуть. А крім того, потрібно вкладати інвестиції в саме підприємство, розвивати його. Ці додаткові складові (кредиторська заборгованість і інвестиції) часто ніхто не бачить і не враховує, а всі зосереджуються тільки на ціні пакета. Але ж вона вельми залежить від суми «кредиторки»! Коли іноземці в 2000-му році прийшли купувати нашу енергетику та запитали, скільки вона може коштувати, то насамперед поцікавилися боргами. А потім, коли я їм назвав цифру, умовно кажучи, мільярд, вони здивувалися і відповіли: та ви нам повинні віддати безкоштовно і ще доплатити, інакше ми й не візьмемо. Такий підхід іноземного інвестора, який звик працювати з чистими активами. Тоді й ціна інша. А ми ж часто продаємо з «кредиторкою», і, звісно, це має позначатися на ціні.
— Як продаватимуть «Укррудпром»?
— Щодо «Криворіжсталі», то центр прийняття рішень, за великим рахунком, знаходиться в уряді. Те саме — і щодо «Укртелекому», і щодо «Укртатнафти». Щодо «Укррудпрому», то центр прийняття рішень знаходиться в парламенті. Як він проголосує, так і буде. Тому про остаточне рішення я говорити не можу. Спочатку хотіли продавати нарізно, тобто окремими пакетами ГЗКів, щоб забезпечити велику конкуренцію та привабити ширше коло інвесторів. Інша думка полягала в тому, щоб продати весь пакет холдингу, інакше, мовляв, ніхто не захоче брати на себе відповідальність за комплекс екологічних і соціальних проблем. Ця думка переважувала. Але при цьому в першому читанні чомусь проголосували за продаж окремими пакетами. А пізніше «побачили», що все ж таки потрібно продавати єдиним комплексом. Як бачите, депутатська думка в цьому питанні нагадує гойдалку...
— А хто її розгойдує?
— Уся еліта українського бізнесу знаходиться під куполом парламенту. Коли голосують політичні рішення, тоді вони керуються чи то програмою партії, чи то власним баченням. І тоді перед нами політик, тобто людина, яка бореться за владу. А якщо депутат голосує з огляду на розуміння перспектив держави, то він уже державний діяч. У парламенті в нас зараз тільки дві ці категорії депутатів. Але кількість державників ніяк не досягне критичної маси. Політиків — більше. Щоправда, в нашому парламенті політики нерідко перетворюються на державних діячів і навпаки. Але коли йдеться про економічні закони, то бізнесова еліта голосує переважно через призму своїх корпоративних інтересів. Отже, стосовно голосування по «Укррудпрому», де присутні інтереси різних бізнес-структур рішення буде прийняте парламентом виключно у контексті корпоративних інтересів.
— Ви дали цікаву класифікацію депутатів. Там є ще ситуативні «більшості», «меншості» та «коаліції». Чи є якісь галузеві угрупування — банківська більшість, вугільна, металургійна?
— У попередніх парламентах рельєфніше проглядалися групи, які лобіювали (в хорошому розумінні) інтереси якоїсь галузі. Наприклад, це було вугільне лобі. Тоді менше були позначені політичні угрупування... А зараз галузеві групи, швидше за все, залишилися (є серед них і вуглярі, і металурги), але оскільки в парламенті сталася дуже могутня «нарізка» політичних груп, то вони перебувають у тіні, під «дахом» політиків. А раніше «галузевики» були помітнішими.
— Посилення «політичних дахів» галузевих лобістів — це позитивна тенденція?
— Я би віддав перевагу тут якомусь іншому терміну. Йдеться про процес структурування парламенту. Нормальна структура — дві-три партії репрезентують більшість, і є нормальна меншість — опозиція. То ж те, що сталося, — це логічний крок, що є наслідком переходу до структурованого парламенту.
«БЛАКИТНА ФІШКА»
— Цього року Фонд держмайна виконує і навіть хоче перевиконати план надходжень приватизаційних грошей до бюджету. За рахунок чого?
— Минулого року ми вперше виконали та перевиконали плани приватизації, і дехто навіть почав говорити, що Фонд ніколи не повторить цей успіх. Але, як відомо, одне явище — це подія, два — тенденція, а три — закономірність. Отже, я заявляю: скептики будуть осоромлені. За перший квартал ми фактично виконали план півріччя та вийшли на мільярд надходжень. Це дало нам право, проаналізувавши свої можливості, вийти на уряд і Мінфін із проханням внести зміни до доходної частини бюджету в частині надходжень від приватизації, додавши 600 мільйонів гривень і вийшовши на суму приблизно 2,7 мільярда гривень. Ми сподіваємося, що такий план буде виконано. Наше звернення до уряду пояснюється також бажанням відсікти різні спекуляції, побудовані на припущеннях, що додаткові кошти не будуть враховані і, відповідно, витрачені не за бюджетним розкладом. Зараз Мінфін підготував відповідні зміни до прибуткової та витратної частин бюджету й представив їх на розгляд парламенту. Я думаю, їх схвалять. В уряді мене запитали: ти гарантуєш? Відповідь була ствердною. У нас є можливість продати (без усілякого поспіху) добре підготовлені об’єкти, причому так, щоб і бюджет отримав гроші на виконання соціальних завдань, і в підприємств з’явилися перспективи подальшого розвитку. Сьогодні в нас уже є близько мільярда. Крім того, ми робимо ставку на продаж «Павлоградвугілля». Але цього мало. Що ще? «Криворіжсталь»? Підготовка там йде за графіком, але це досить резонансний об’єкт. Його продаж у парламенті сприймають неоднозначно, навіть була спроба внести його до переліку підприємств, приватизація яких заборонена. І де гарантія, що вето Президента на цю пропозицію не подолають? Отже, ставка на це підприємство попахувала б авантюризмом: виконання бюджету могло б виявитися під питанням. Тим більше в рік президентських виборів, коли можна голосувати «проти», тільки з огляду на політичну кон’юнктуру. Але я не виключаю, що «Криворіжсталь» можуть продати цього року, а може, розпочнуть продаж, і гроші надійдуть наступного. Але тут є певні ризики. Ми не робимо ставку і на «Укррудпром», оскільки рішення тут у руках парламенту, і, як я вже говорив, усе «гойдається» від однієї схеми до іншої. А раптом ця гойдалка зупиниться саме посередині, і депутати скажуть: а давайте взагалі поки що не продаватимемо... Великі ризики існують і при продажу «Укртелекому». Ми з першим віце-прем’єром Миколою Азаровим були в Ганновері і провели там, на мій погляд, хорошу презентацію «Укртелекому». Там були такі потенційні інвестори, як «Дойчетелеком», «Франстелеком» і російські компанії, ми зустрічалися з топ-менеджерами. Але при цьому і я, й Азаров заявили, що просто продажу заради продажу не буде. «Укртелеком» стоїть за дужками плану. Проте ніхто з присутніх на презентації поки не сказав конкретно, що готовий брати участь у тендері на його купівлю. Хоча, я думаю, що інвестори повинні добре проаналізувати отриману інформацію. Тому і відносно цього об’єкта можна сказати, що продаж цього року ймовірний, а можливо, цей процес тільки розпочнеться, а гроші отримаємо наступного року.
А насправді основним об’єктом приватизації цього року може стати тільки те підприємство, навколо якого немає жодного скандалу. Воно спокійно готується до продажу. Це — Одеський припортовий завод. Там усе тихо, нікому жодних обвинувачень. До травня, я думаю, ми «вирулимо» на його корпоратизацію.
— Яка в цього заводу буде ціна?
— Я думаю, десь під мільярд гривень.
— Інвестор буде іноземний?
— Цього я не готовий сказати. Хоча охочі є. І близьке зарубіжжя, і далеке, і наше. Але вже зрозуміло, що це — найменш скандальний об’єкт. А оскільки він успішно готується, то й буде виставлений на продаж. Інші об’єкти, які я назвав, також можуть бути продані. Крім того, якщо раптом уряд відмовиться від створення нафтової вертикально інтегрованої компанії на основі 42% акцій «Укртатнафти», то може бути проданий і цей об’єкт — зі стартовою ціною в розмірі 150 мільйонів доларів.
СХЕМИ І МОТИВИ
— На український ринок комунікацій нещодавно вийшов тандем DCC і Тюркселла. Скептики вважають, що він може бути покупцем «Укртелекому». А ви?
— Я не маю впевненості, що це підприємство продаватимуть. Я вже говорив: навіть після дуже вдалої презентації в Ганновері ймовірність його продажу — 50:50.
— Нещодавно Віктор Ющенко знову порушив питання про мораторій на приватизацію стратегічних об’єктів до закінчення президентських виборів...
— Я вже пояснював народним депутатам і хочу ще раз наголосити: мораторій у принципі можна встановити. Усе питання в тому, на яку приватизацію. Ми можемо встановити його тільки на легальну приватизацію. Запалити червоне світло й опустити шлагбаум перед нею. Але загалом приватизацію зупинити неможливо. Якщо ми зупинимо легальну, все піде за тіньовими схемами. Отже, той, хто пропонує сьогодні мораторій, свідомо чи ні, але насправді лобіює нелегальну приватизацію та її тіньові схеми. І якщо хтось сподівається, що через рік можна буде зняти мораторій і все піде своєю чергою, то він помиляється: приватизаційний «поїзд» до того часу вже розберуть на частини. Наслідки пропонованого мораторію на приватизацію я оцінюю негативно. Цим ми не досягнемо нічого іншого, крім стимулювання нелегальної тіньової приватизації. А коли хтось із політиків починає в парламенті говорити про мораторій, то він переслідує й іншу мету: не дати можливості виконати бюджет, зменшити його доходну частину, скоротити витратну та фінансування соціальних програм, внести напруженість у суспільство. Зрозуміло, на чий млин усе це литиметься...
— У мораторії на приватизацію ви не бачите жодної економічної мотивації — тільки політичну?
— З одного боку, ми бачимо спробу забезпечити недонадходження до бюджету, що потім можна буде «списати» на уряд. Політика в цій ситуації я ще можу зрозуміти, але людину, котра претендує на те, щоб стати державним діячем, — ні. Якщо бути в опозиції, то перекрити противнику кисень — це звичайний прийом. Але державні люди повинні думати про майбутнє країни. І тут я не можу зрозуміти прихильників мораторію, які, ставлячи підніжку уряду, насправді завдають збитків народу, в любові до якого вони постійно присягаються. Адже в результаті держава втратить мільярди...
— Часто можна почути думку, що саме найбільші українські фінансово-промислові групи зацікавлені в припиненні приватизації напередодні виборів, від подальшого переділу власності ніхто не гарантований.
— Я особисто знайомий з усіма нашими олігархами. І добре їх знаю. Це прекрасні, дуже талановиті люди, чудові менеджери та вельми хороші політики та державні «мужі». Але ніхто з них не говорить про припинення приватизації.
— Гадаєте, вони завжди говорять вам те, що думають?
— Я якраз помічаю їхнє бажання брати активну участь у цих процесах: політика політикою, а бізнес є бізнес.
— Кажучи про нелегальну приватизацію, ви не наводите конкретних фактів. Процес триває?
— Щойно ми зупинимо приватизацію, то на тих підприємствах, які сьогодні готуються до конкурсів, розпочнеться нарощування кредиторської заборгованості, діятимуть тіньові схеми банкрутства. На жаль, сьогодні держава ще не завжди може успішно грати на випередження проти кримінально-тіньового бізнесу, який намагається банкрутити підприємства. Таких механізмів, які б повністю виключили банкрутство, в нас сьогодні немає. Це дозволяє «розгойдувати» та поступово «садити» підприємства. А коли ми хочемо їх легально продавати, то виявляється, що там уже нічого немає. Отже, процес тіньової приватизації триває через штучне банкрутство.
— Яка ваша оцінка ролі судової системи в цих процесах?
— Коли мене запитують, що може перешкодити виконанню плану приватизації, то я не кажу ані про політичні ризики цього року, пов’язані з виборами, ані про парламент, де в нас нормальні відносини з усіма провідними комітетами. Ми нормально та конструктивно працюємо з урядом, відчуваємо величезну політичну підтримку Президента. А застопорити або внести нервозність і навіть звести нанівець зусилля із проведення прозорих публічних конкурсів може тільки втручання судів загальної юрисдикції. На непрофесійному рівні за позовами фізичних осіб приймають дивні рішення. Вони нагадують ситуацію на футбольному полі, коли один з арбітрів раптом починає підгравати одній із команд і ламає цим усю гру. Ось таким додатковим гравцем на приватизаційному полі може виступити суддя загальної юрисдикції, чиї рішення ламають саму схему конкурсу, перешкоджають дотриманню процедури. Ми запропонували Верховній Раді внести до законодавства зміни та відсікти вплив судів загальної юрисдикції на приватизаційні конкурси. На нашу думку, приватизаційні справи повинні розглядати тільки господарські суди, які можуть зробити це на високому професіональному рівні.
— Але основні споживачі «послуг» судів (або їхні представники) знаходяться в парламенті?
— При цьому буває й так, що суд їм допомагає, а буває, що він стає на бік конкурентів і підграє супернику. А треба, щоб суд залишався нейтральним і грав тільки на стороні закону.
— Як ви можете оцінити рівень взаємодії Фонду з парламентом загалом і з контрольною комісією з приватизації зокрема?
— Загалом у мене нормальні і навіть хороші відносини з парламентом, і не тільки з парламентською більшістю, а й з меншістю, а також із провідними парламентськими комітетами. Зокрема з Комітетом із питань економічної політики, який очолює представник Компартії Станіслав Гуренко. Цей комітет підтримав закон про Фонд держмайна, за який голосували і ліві, і праві. Що стосується контрольної комісії, то до неї входять представники різних політичних сил, і недивно, що часом при розгляді конкретного питання дискусії переходять у суто політичну площину. І звучать тези, що приватизація, мовляв, нічого не дала, й слід повернутися до державної власності. І таке буває. Водночас нам вдалося і тут налагодити взаєморозуміння. У низці випадків, коли мені як голові Фонду було важко або ніяково приймати якісь законні рішення, оскільки їх різновекторно лобіювали ті чи інші політичні сили, це робила комісія. І я був їй дуже вдячний за це. У цій ситуації ми не створювали напруження за лінією «Фонд — окремі політичні групи і фракції» через вирішення невеликого корпоративного питання, яке в будь- якому випадку не суперечило законодавству.
ЗОВНІШНІЙ ЛОБІЗМ
— Із чим ми маємо справу в ситуації з Гутою Ченстоховою в Польщі? Це низька конкурентоспроможність українського капіталу чи вимога до нього платити репутаційний податок? Чи тут має місце некоректна процедура приватизації? Можливо, вся справа просто в специфіці польського законодавства, і міністерство майна Польщі просто майстерно використало ІСД для того, щоб якнайбільше отримати з LNM?
— Тут переплелися кілька проблем. Якби все зробили в рамках процедур чинного законодавства, то колізії не було б узагалі. ІСД вийшов би переможцем. Але відбулося грубе втручання до підсумків конкурсу з боку владних структур. І хоча на нашу адресу також звучить чимало критики, таких випадків не було ніколи. Це було безцеремонне втручання, українського інвестора просто виштовхували. Те, що сталося, не робить честі чиновникам, які таке рішення приймали. Ця ситуація висвітила ще одну проблему, яку зауважив наш Президент. Якщо в нас з’являються структури, яким уже тісно на економічному просторі України, і вони виходять у близьке та далеке зарубіжжя, то в уряду має з’явитися функція їхнього супроводу, — треба навчитися їх захищати. Адже коли до нас приїжджають урядові або парламентські делегації з інших країн, то нарівні з питаннями порядку денного вони лобіюють і інтереси своїх бізнес-структур. Так само і ми повинні вміти діяти і за дипломатичними каналами, а нерідко і на випередження, щоб захищати своїх інвесторів, які вперше беруть участь у світовій конкуренції. А вона дуже жорстка, її рівень найвищий.
Президент чітко визначив завдання: ми повинні навчитися захищати інтереси свого бізнесу за кордоном, інтереси будь-якого українського бізнесу.
— Ви вважаєте, уряд уже готовий захищати інтереси бізнесу, попри те, про яку конкретно ФПГ — провладну чи «опозиційну» — йдеться?
— Саме так. Тут я згадую слова Горбачова, який говорив, що перебудова повинна йти просто на марші. У конкурсі в Польщі, як ви знаєте, взято тайм-аут, президент Квасневський сказав, що проведуть додатковий аналіз. Яким буде остаточне рішення, ми ще не знаємо, але те, що позиція України була доведена до керівництва Польщі і там зрозуміли, що вчинили не зовсім коректно, говорить про багато що.
«ВАТЕРЛІНІЯ» ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
— Ви говорили, що приватизація енергетики в Україні припинена і немає сенсу її продовжувати. Водночас там тривають якісь процеси — приховано. Ось зараз арештовані деякі пакети акцій, які належать російському бізнесмену Костянтину Григоришину. З чим це пов’язане?
— Я зупинюся на цій проблемі трохи ширше. На мій погляд, припинення приватизації в енергетиці пов’язане з тим, що на рівні вищого керівництва країни прийшли до розуміння того, що потрібно визначити й обмежити глибину проникнення іноземного капіталу в базові галузі нашої економіки. Адже це своєрідна ватерлінія безпеки країни. Якщо вона «під водою», то це може свідчити про те, що державному кораблю загрожує небезпека. Глибину такого проникнення встановлюють не тільки в нас, а й у низці інших країн. Це не означає, що підприємства не можуть бути приватизовані. Там повинен переважати національний інвестор, а іноземний капітал може зайти на 20-30%. А в нас нафтопереробка (шість підприємств) переважно під російським капіталом. Є тільки два блокуючі пакети по 25% на заводах «Галичина» та «Нафтохімік Прикарпаття» й один — (43%) на Кременчуцькому нафтопереробному, який повністю хочуть контролювати інвестори з Татарстану, тобто ті самі росіяни. Можна сказати, що «ватерлінія» із нафтопереробки в нас уже під водою. Хоча цьому можна знайти й пояснення: нафтопереробні заводи без нафти — це, як відомо, просто купа іржавого металу. А до нас нафта могла прийти тільки з Росії й на умовах продажу цих підприємств.
З енергетикою також складна ситуація. Коли до нас перед виборами до Держдуми Росії приїхав Чубайс (хоча це була піарівська акція, в ній брали участь піввагона російських журналістів), то на зустрічах із нашим прем’єром він відверто говорив: ми приїхали купити вашу енергетику. А потім Чубайс зустрівся з Президентом, і там також лобіював цю покупку. Ми їм тоді сказали, що продавати українську енергетику в той момент, коли в неї величезні борги, які не дають можливості виставляти за неї нормальну ціну, ніхто не буде, поки парламент не вирішить питання кредиторської заборгованості. Іншими словами, Чубайсу м’яко дали зрозуміти, що продавати українську енергетику не час. Але дуже чітко сформулював свою позицію Президент. Він запитав Чубайса: а хто купуватиме? Відповідь була: РАТ «ЄЕС Росії». У такому випадку йдеться вже не про приватизацію, а про поглинання, сказав Президент. І регулювати такі питання може тільки міжурядова угода з подальшою ратифікацією в парламенті. Тоді й відчув, напевно, Президент як мудрий державний діяч, що й в енергетиці ватерлінія, хоча поки ще «над водою», але неподалік від неї. І після цієї коректної, але жорсткої відповіді Чубайсу він підписує указ про створення могутньої національної енергетичної компанії, куди ввійдуть усі держпакети акцій генерації й обленерго, причому без права їх продажу. Таким чином, була чітко зафіксована глибина проникнення іноземного капіталу в енергетиці. Добре б зафіксувати це положення ще й спеціальним законом, але наш парламент до цього ще через високий ступінь політизації, мабуть, не дійшов.
