Нинішня виборча компанія залишила в тіні досить значну для економіки країни подію. З 1 лютого поточного року набрав чинності неодноразово ветований Президентом закон «Про внесення змін до Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» та інші закони України» від 12.01.2006 р. Його прийняттю передувала справжня баталія. По один бік барикад знаходилася Національна академії наук та Комітет iз питань освіти й науки ВР. Протистояв їм Мінфін.
З обох боків брали участь особи, які мають високі наукові ступені та звання, і в результаті можна було очікувати встановлення якщо не абсолютної істини, то, як мінімум, отримання якогось солідного наукового результату. Однак очікування не виправдалися. Одна сторона загострювала увагу на згубності відсутності в країні політики стимулювання науково-технічного прогресу і, зокрема, наполягала на необхідності введення преференцій при оподатковуванні. Інша сторона, і не без причини, висловлювала побоювання з приводу формування прибуткової частини бюджету і наполягала на тому, що запропоновані зміни в законодавстві створюють сприятливі можливості для зловживань.
Хоча закон було прийнято, відсутність на ньому візи міністра фінансів дає підставу припускати, що сторона, яку «додавили», рано чи пізно намагатиметься взяти реванш. Проблема, по суті, зводиться до методики стягнення ПДВ. Тому спробуємо розібратися.
Перш ніж приступити до такого аналізу, необхідно ще раз нагадати, як формуються вартісні економічні показники, які використовуються при вимірі обсягу валового продукту. В одній із попередніх публікацій («День», № 154, 01.09.2004 р.) на основі методологічного підходу лауреата Нобелівської премії з економіки В. Леонтьєва у наведеній нижче таблиці було показано механізм наростання вартості валового продукту на трьох взаємозалежних підприємствах, які є платниками ПДВ (див. таб.).
Щоб чітко визначити проблемні ситуації, які тією чи іншою мірою мають відношення до згаданого закону, необхідно звернути увагу на ще один важливий методологічний момент, а також зробити деякі припущення. Функціонування підприємства відбувається в рамках безлічі операційних циклів. Під останніми треба розуміти проміжки часу між придбанням запасів для здійснення діяльності й одержанням коштів від продажу виготовленої з них продукції. Завдяки одночасному виконанню кількох операційних циклів, зміщених за стадіями їхньої реалізації, робота господарюючих суб’єктів має безупинний характер. Так у промислового підприємства на певний момент якісь вироби знаходяться у виробництві, тоді як для інших закуповується сировина та матеріали, а раніше виготовлені вироби відвантажують покупцям.
Припустимо, що тривалість операційного циклу на підприємствах, наведених у таблиці, а також встановлений для них податковий період стягнення ПДВ становлять місяць. Iз цієї ж таблиці видно, що витрати, яких зазнали всі підприємства при придбанні виробничих запасів, штучно збільшені на суму ПДВ. Це змушує підприємства зазнавати додаткових витрат. Вони можуть покриватися або за рахунок направлення власних засобів на обслуговування використовуваного податкового механізму, або за рахунок залучення позикових коштiв з цією самою метою. І останнє, вважатимемо, що перше підприємство всі необхідні для його роботи матеріали закуповує за кордоном.
Тепер на підставі даних, наведених у таблиці, й прийнятих припущень можна виділити низку проблемних ситуацій, які вимагають свого вирішення.
Ситуація перша. При імпорті матеріалів першим підприємством митна служба нараховує ПДВ тоді, як додана вартість як така відсутня. Економічний зміст цієї парадоксальної дії полягає в запуску «витратної хвилі», яка, добігаючи до останнього покупця, може набирати силу цунамі. Для суб’єктів господарської діяльності, які ввозять товари через кордон, здавалося б, вона ще не страшна, тому що вони представляють тільки першу, початкову ланку (у нашому прикладі — це перше підприємство). І, тим не менше, їх оберігають від неприємностей. Згадані підприємства, по- перше, можуть використовувати податковий вексель. По- друге, не можна не відзначити, якщо вони займаються економічною діяльністю, яка має нетривалий операційний цикл (нагадаємо, у нашому випадку він становить місяць), то їхні додаткові витрати, пов’язані зі стягненням ПДВ, без проблем покриваються за рахунок отриманих доходів.
Інша ситуація складається у підприємств із тривалим операційним циклом. Такі підприємства, сплачуючи ПДВ з операцій, для яких про додану вартість і мови бути не може, до того ж ще довго не отримують доходів від реалізації готової продукції, виготовленої з завезених матеріалів. У цьому випадку вилучені у вигляді ПДВ суми держава зобов’язана повернути. Таким чином, випливає методологічна неспроможність діючого порядку стягнення ПДВ при ввезенні товарів на територію України. Вона виражається в тому, що у підприємств просто штучно вилучають якусь частину їхніх оборотних коштів, яку потім необхідно буде їм повертати через певний проміжок часу.
Звичайно, знаходячись у таких умовах, підприємства з тривалим операційним циклом докладають зусиль, які спрямовані на зменшення негативного впливу розглянутого фактора. Академія наук України та профільний Комітет ВР пішли найпростішим шляхом. Завдяки їхнім старанням для незначної кількості суб’єктів, які реалізують інноваційні проекти в рамках обмеженого переліку технопарків, при імпорті ними нового обладнання та комплектуючих органами митного контролю представляється податковий вексель на 720 календарних днів, а при імпорті матеріалів, які не виготовляються в Україні, вексель видається на 180 днів. Інші суб’єкти, які мають нещастя протягом тривалого часу займатися виготовленням своєї продукції (до них можуть бути віднесені, наприклад, суднобудівні підприємства) такої можливості позбавлені. Натхненні прецедентом, створеним комітетом з питань освіти і науки ВР разом з Академією наук, вони напевно не дадуть спокою Мінфіну.
Однак основний програш полягає не в цьому. Безумовно, НАНУ має досить могутній науковий потенціал, щоб показати законодавцю безглуздість нарахування ПДВ при імпорті. Але з якихось причин, можливо, політичного характеру, цього зроблено не було, тоді як НАНУ була просто зобов’язана загострити увагу парламентаріїв на тому, що при імпорті товарів на кордоні стягується мито. В ідеалі їхні ставки повинні бути встановлені таким чином, щоб при захисті вітчизняного ринку не погіршувати на ньому конкурентних умов для всіх суб’єктів господарської діяльності. Отже, завдання щодо підтримки умов, сприятливих для добросовісної конкуренції, повинна мати вищий пріоритет порівняно з завданням наповнення прибуткової частини бюджету за рахунок ввізного мита. Якщо пріоритет зазначених завдань розставлено інакше, то це негативно позначається як на стані економіки, так і на наповненні бюджету. Тому регулювання величини ввізного мита вимагає тонкого настроювання. У цьому зв’язку Академія наук повинна була вказати парламентаріям на те, що за наявності таких могутніх перешкод, як невідомо для чого стягуваний на кордоні ПДВ, рішення цього завдання істотно ускладнюється з усіма негативними наслідками, що випливають звідси, для економіки. Інакше кажучи, до реально існуючих проблем штучно додано ще одну, що все разом вимагає героїчних зусиль для їхнього вирішення.
Ситуація друга. Її суть полягає у відповіді на запитання: а чи необхідно взагалі на всіх суб’єктів господарської діяльності поширювати ПДВ? Щоб розібратися в цьому, звернімося ще раз до нашого прикладу. Якщо в зазначеній таблиці виключити (не нараховувати) вихідний ПДВ у першого підприємства і другого і відповідно забрати вхідний ПДВ у всіх трьох підприємств, то фіскальний результат залишиться незмінним. Для його досягнення достатньо робити нарахування податку в розмірі 20% від загального обсягу валового продукту лише того підприємства, яке продає продукцію останньому покупцю. Таким чином, можна ще раз відзначити, що втягувати решту підприємств до своєрідних «ПДВшних естафет» немає жодної потреби. За сучасних умов, при широкому використанні для статистичного спостереження за економічною діяльністю підприємств різних класифікаторів техніко- економічної інформації, зокрема, класифікатора видів економічної діяльності, а також класифікаторів продукції та послуг, є можливість виділити ті види діяльності, а також продукцію та послуги, які мають відношення до «останнього покупця».
З цього випливає, що запропонований профільним комітетом ВР та підтримуваний НАНУ спосіб зменшення негативного впливу діючого механізму стягнення ПДВ лише для деяких суб’єктів господарської діяльності не носив конструктивного характеру. Пошук варіантів успішного рішення зазначеної проблеми не лише для обраних, але й для всіх платників податків повинен вестися в дещо іншій площині. А саме, все визначається лише тим, чи можна для цілей оподатковування чітко визначити «останнього покупця». При позитивному рішенні цього нескладного завдання, а також, керуючись розглянутими вище методологічними положеннями, система оподатковування і, відповідно, її правове оформлення мають бути перетворені шляхом скасування ПДВ та введення класичного варіанту податку з обороту, який не передбачає використання механізму відшкодування. Цей податок має поширюватися лише на ті види діяльності, а також продукцію та послуги, які максимально наближені до «останнього покупця». Ставки цього податку повинні бути диференційованими, і його необхідно розглядати як альтернативу податку на прибуток.
Ситуація третя. Набуття чинності Закону України від 12.01.2006 р. у діючій редакції призвело до «втрати бійця». НАНУ після спроб внести незначні зміни до чинного закону, які тривали майже рік, найбільш імовірно обмежитися «синицею в руках». Вона навряд чи за власною ініціативою займатиметься проблемами удосконалення податкового законодавства, орієнтуючись не на свої корпоративні інтереси, а на реальні потреби побудови раціональної системи оподатковування для всіх платників податків. У свою чергу, без цього «бійця» повільноплинний процес податкового реформування, що поки просувається, в основному, «навпомацки», триватиме невизначено довго і з мінімальною результативністю.
