Країна активно обговорює запропоновану Президентом програму економічних реформ. Нагадаємо, метою останньої є входження нашої держави впродовж 10 років до двадцятки найбільш економічно розвинутих країн світу і приведення рівня життя громадян до європейських стандартів.
«День» пропонує читачам детальні експертні оцінки програми економічного розвитку та нинішньої економічної ситуації в країні. Зокрема, своїми зауваженнями з нами поділилися екс-міністр економіки, голова Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ Богдан ДАНИЛИШИН і член Комітету з економічних реформ, директор Національного інституту стратегічних досліджень Андрій ЄРМОЛАЄВ.
Богдан ДАНИЛИШИН: Зростання ВВП треба закладати не на рівні 3,7%, а мінімум — на 15—17% в річному вимірі
— Як ви вважаєте, прагнення увійти до двадцятки найбільш розвинутих країн — амбітний проект України? Як ви оцінюєте реальність його реалізації?
— Він є досить прогресивним, але ми повинні брати до уваги ті реалії, в яких ми сьогодні перебуваємо. Насамперед — це стан розвитку економіки. І взагалі готовність країни увійти до двадцятки.
Та в цілому представлена програма економічних реформ України є не чим іншим, як намаганням нинішньої влади показати видимість роботи щодо реформування окремих секторів національного господарства.
Звичайно, що етап, на якому перебуває Україна сьогодні, є надзвичайно дискутивним. Зокрема, з погляду місця держави у певних рейтингах розвитку. До прикладу, Форум про глобальну конкурентоспроможність наводить дані, що Україна займає лише 82 місце серед 130 країн, поступаючись Литві, Росії, Казахстану.
Для нас залишається актуальними проблеми ефективності використання державного бюджету — 114-те місце у світовому рейтингу, тягар державного регулювання — 108-ме місце. Негативну оцінку ми маємо сьогодні й щодо розвитку товарних ринків, удосконалення бізнесу, макроекономічної стабільності, прозорості ухвалення урядових рішень, довіри суспільства до політиків тощо.
Тому так просто говорити, що ми зможемо подолати за 10 чи 15 років усі відставання, які у нас є, неправильно.
— Тоді що потрібно робити, аби все ж таки подолати ці «відставання»?
— Для того щоб увійти до двадцятки найбільш розвинутих країн світу, необхідно спочатку як мінімум увійти в першу двадцятку за критерієм досконалості умов ведення бізнесу. Для цього слід привести до стандартів, які визнані базовими умовами конкурентоспроможності, такі сфери, як державне управління, податкова система, ефективність ринку праці та освіти і професійної підготовки тощо.
Поки що реформи серйозно обговорюють тільки політичні проблеми та проблеми оподаткування. Причому всупереч декларованим настановам реформування виконання податкових норм здійснюється з поглибленням лише репресивних інструментів.
Декларувати наміри можна хороші. Та для того, щоб ми вийшли, так би мовити, на фінішну пряму в цьому стратегічному маршруті, треба забезпечити збалансування розвитку продуктивних сил і якість людського розвитку, людина повинна стати пріоритетом для економічної політики.
Для того щоб досягти рівня розвитку двадцятки провідних країн, треба забезпечити рівень споживання, який відповідає вимогам розвинутого світу — це досить тривалий процес. І він потребує як значного державного впливу, так і стрімкого суспільного прогресу. Нам треба не закладати темпи зростання ВВП на рівні 3,7%, а щонайменше — на 15—17% в річному вимірі.
— У стратегії економічних реформ серед переваг України було названо дешеву робочу силу. Та при цьому Світовий банк доходить висновку, спираючись на відповідну інформацію, що й продуктивність праці в Україні одна з найнижчих у світі. У чому причина? Дешева робоча сила — не завжди означає перевагу?
— Справді, сьогодні в більшості галузей Україна відстає від високорозвинених країн за системою оплати праці в 10—15 разів.
Продуктивність праці — це економічна категорія, яка формулює як рівень організації праці, так і систему її оплати. У нас низькопродуктивний менеджмент, і працівники не бачать того, як результати їхньої праці впроваджуються на тому чи іншому виробництві. Саме тому вони не зацікавлені в максимальній віддачі своїх знань, умінь та навичок.
Низька продуктивність праці в нашій промисловості є наслідком відсутності модернізації. До прикладу розглянемо металургію: метал ми продаємо за світовими цінами так само, як Китай, Туреччина і США. Та металурги в цих країнах заробляють фактично в шість-сім разів більше, ніж наші.
— Як ви оцінюєте необхідність, можливі ризики та перспективи відновлення співпраці з МВФ, для якого програма реформ покликана стати позитивним сигналом?
— По-перше, потрібно оцінити, наскільки Україна готова до співпраці з МВФ, і наскільки останній готовий розуміти проблеми й особливість ситуації, в якій сьогодні перебуває Україна.
Ще працюючи на посаді міністра економіки, я побачив, що МВФ не завжди правильно розуміє специфіку України, не до кінця вивчає внутрішні умови розвитку держави, тому окремі його пропозиції та рекомендації мають лише поверховий характер і не пристосовані до наших реалій.
Проте відновлення співпраці з МВФ — це відновлення довіри до України. І це є свого роду сигнал до міжнародних інвесторів, які можуть вкладати в Україну.
— Якщо МВФ все ж таки не дасть грошей, який тоді сценарій розвитку чекає на українську економіку?
— Драми не буде. Якщо коштів від них не буде, то внутрішній потенціал нашої держави є таким, що залишає можливість забезпечувати себе і за рахунок власних ресурсів, і за рахунок тих коштів, які йдуть до нас, крім МВФ (це Світовий банк, ЄБРР та інші фінансові інституції). Крім того, значне надходження інвестицій — від 5 до 10 мільярдів доларів — очікується під ЄВРО-2012.
Андрій ЄРМОЛАЄВ: Якщо не провести реформування найближчими роками, то відставання може стати дійсно стратегічним
— Як ви оцінюєте перспективи реалізації цілей, зазначених у запропонованій Президентом програмі економічних реформ?
— Представлена концепція економічних реформ — це головна передумова для розробки програми діяльності уряду, яка буде узгоджена з парламентом... Це досить конкретний документ, деталізований за напрямками, періодизацією та пропозиціями. Та він ще передбачає не лише доопрацювання, а й створення плану дій, де кожен напрямок — це набір інструментів та більш детальний прорахунок у часі. До речі, побажання і готовність допомагати комітету в цьому пролунали й від Міжнародного валютного фонду і Світового банку.
— Що зможе стати гарантом ефективності окреслених змін?
— Найперше потрібно завершити роботу із запропонованої програми та вийти на план дій. Я особисто маю надію, що це буде зроблено ще до кінця 2010 року і запроваджено в програмні документи КМУ та підтримано коаліцією. Ось це — головна передумова, аби програма була не лише на папері, а й у житті.
Також слід додати і завершення напрацювань від Президента та його команди, що стосуються законодавчих ініціатив із запропонованої програми, оскільки чим повніше ці пропозиції будуть забезпечені проектами рішень, тим ефективніше буде їх реалізація. Ідеться і про податковий кодекс, і законодавство про місцеве самоврядування, реформування сфери безпеки тощо. Як суб’єкт законодавчої ініціативи Президент повинен стати активним впроваджувачем реформ.
Ефективність залежить також і від політичних передумов та якості й професійності уряду, який реалізовуватиме реформи. Тут дуже важливо розуміти специфіку українських політичних дискусій. А останні — це постійні амбіції.
Самі по собі ці реформи не можуть бути поганими чи добрими. Це передусім — зміна системи. Причому на сьогодні ця зміна пов’язана не лише з бажанням чи волею, а з реальним станом нинішньої економіки, яка вичерпала свій потенціал і не має ресурсів для розвитку. Якщо не провести реформування найближчими роками, то відставання може стати дійсно стратегічним.
Реформи — це справа кожного. Їх не можна сприймати як якийсь сигнал і бажання влади. «Реформи «згори»» — це традиція, що не буде спрацьовувати в Україні. Зміни потрібні кожному, і перш за все тій частині суспільства, яка веде активну економічну діяльність.
— Тобто суспільні настрої — це фактор, який гратиме визначну роль у забезпеченні ефективності реформування економіки?
— Психологічна та ментальна складова, розуміння завдань реформації та готовність до неї є не менш важливими, ніж суто економічні реалії. Суспільство, яке приймає для себе рішення брати участь у змінах, фактично на 50% уже реалізовує ці зміни. А якийсь опір, неготовність, оці специфічні та апріорно властиві нашому суспільству (особливо політикуму) риси й очікування, що знову не вийде, — це єдине гальмо змін. Бажання «щоб не вийшло в іншого» призводить до провалу всієї справи.
Тому зміна настроїв та орієнтація на те, що це можна зробити і це принесе результат — сьогодні для влади ключове завдання. Треба переконати суспільство і своїх опонентів, що незалежно від різниці в поглядах потрібно працювати і проводити реформи.
— А чи не занадто амбітна заява увійти за десять років до двадцятки найбільш розвинутих країн світу?
— Заява дійсно амбітна. Із цього приводу вже є багато різних думок і економістів, і політичних експертів. Та не слід забувати, що ми зараз увійшли в такий час змін, коли світова архітектура змінюватиметься чи не щороку. Ми маємо виходити з того, що Україна — це не просто «середнячок». Ми — країна, яка здобула незалежність, вже маючи високий індустріальний статус та перспективні позиції, пов’язані з розвитком економіки знань, маючи власну фундаментальну науку, можливості не лише використання, а й виробництва технологій.
Час було втрачено, але шанс забезпечити місце у двадцятці є. І особливо в умовах нинішньої світової економічної трансформації. Тому такі амбіції дуже потрібні Україні, це хороша ідея.
