Уряд України, який неявно, але рішуче долучився до виборчої кампанії, неабияк перейнявся відновленням у країні соціальної справедливості. І задля цього прем’єр-міністр Микола Азаров витратив понад годину свого часу на участь у круглому столі «Справедливе суспільство ХХІ століття: критерії, перспективи, ризики», який організовував у п’ятницю в Києві «Український форум». Слід зауважити, учасники дискусії — соціологи, економісти, політологи — дали прем’єрові, як то кажуть, багату поживу для роздумів і, можливо, рішень.
«Поняття справедливості, — сказав, відкриваючи Форум, його голова, керівник Держагенції з питань науки, інновацій та інформатизації Володимир Семиноженко, — стає важливим чинником економічного розвитку». Азаров цю думку підхопив і розвинув, посилаючись на те, що соціальна справедливість у країні є гарантією стабільності, необхідної Україні. «Я не знаю жодної країни, де стабільний розвиток відбувався б в умовах політичної нестабільності, — сказав прем’єр і констатував: — Найбільше стабільність підриває усвідомлення відсутності соціальної справедливості в суспільстві. Це — чинник дестабілізації, що підриває стійкий економічний розвиток. Наші люди стикаються з несправедливістю день у день».
Азаров розуміє, що уряд не в змозі одразу розв’язати всіх проблем, які породжують несправедливість. Він лише береться «навести елементарний лад, який повертав би довіру до влади і сприяв відродженню принципу соціальної справедливості». За словами прем’єра, українці постійно стикаються із соціальною несправедливістю: при оплаті праці, розподілі матеріальних благ і пільг, в доступності освіти і медичних послуг. Виявляється, аналогічні ліки в Польщі коштують утричі дешевше, ніж в Україні. Система забезпечення фармацевтичними препаратами в Україні украй несправедлива», — резюмував голова уряду.
Азаров переконує, що до відсутності справедливості призводить загальносвітова тенденція, коли держави почали заощаджувати на соціальних витратах. Як приклад він наводить Португалію, де дуже зросли всі ціни, а також Польщу, де триває дискусія щодо підвищення пенсійного віку до 67 років для чоловіків і жінок. Більше того, прем’єр переконаний, що проблеми з довірою до влади є не лише в Україні, а й навіть у благополучній Німеччині. При цьому він посилається на дослідження Фонду Еберта, згідно з яким 94% громадян у цій країні переконані, що не можуть впливати на рішення уряду, а 90% вважають, що жодна політична активність не має сенсу. Такої апатії в Україні явно немає. І чи не тому в країні проголошені соціальні ініціативи. Вони, як вважає Азаров, — лише початок політики відновлення соціальної справедливості.
В українських соціологів — своя арифметика. Заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха посилається на дослідження інституту, що проводились 2009 року, — в розпал кризи. Відповідно до них, справедливим сучасне суспільство в Україні вважають 48%, 33% — скоріше не справедливим, лише 1% — скоріше справедливим і півпроцента — дуже справедливим. Ці півтора відсотка і становлять у нас, за словами Головахи, найзаможнішу частину суспільства. Але соціолог все ж зазначає, що українці таки мають надію на краще майбутнє і їх не можна в цьому обдурити. Чверть опитаних вірять, що упродовж подальших 10 років суспільство стане справедливішим, тоді як лише 18% не вважають це можливим. Учений пояснює, що людська цивілізація розробила лише два принципи справедливості — ліберальний і коментаристський. Перший визнає як головний і первинний чинник свободу, а потім вже розподіл благ і підтримку лише тих, хто практично не здатен допомогти собі сам. Другий принцип сповідували у СРСР. «Він, на перший погляд, ніби видається непоганим: за заслугами, — зазначає Головаха. — Але це вельми небезпечно. Якби всім видавали за заслугами з небес, то ми горіли б у пеклі. І ніхто б такої справедливості не схотів. А в суспільстві «за заслугами» народжується відчуття величезної несправедливості». Головаха рекомендує урядові брати за основу саме ліберальну модель.
Директор Інституту демографії та соціальних досліджень Ела Лібанова згодна з тим, що у країні неможливо надати всім громадянам однакові можливості споживання. Вона зазначає, що про нерівність і несправедливість дуже багато говорили на останньому Давоському форумі. На її думку, ці проблеми неабияк загострюються в бідних суспільствах. Цей висновок соціолог підкріплює притчею: «Дві жінки плачуть. Одна через те, що перли дрібні, а друга через те, що в супі нічого немає». «Слід надати однакові стартові можливості, аби люди самі могли собі забезпечувати споживання», — каже вона й перелічує всіх тих, хто позбавлений можливості узяти в житті нормальний старт. Це сільські діти, особливо з маленьких сіл, діти з бідних родин і ті, що мають вади здоров’я. Якщо людина серйозно захворює, вона опиняється в зовсім іншій соціальній групі і стає дуже соціально уразливою. Соціолог висуває перед державою, що прагне до справедливості в суспільстві, такі завдання: боротися з корупцією, ліквідовувати монополізм, удосконалювати податкову систему і забезпечити всім однаковий доступ до освіти й медицини. «Зростання смертності в країні від виліковних хвороб не може нікого залишити байдужим, — зазначає Лібанова і узагальнено описує роль держави в досягненні справедливості: — Людей треба вчити і як робити вудки, і як ловити рибу».
Бізнес на цій зустрічі представляв виконавчий директор Міжнародного фонду Блейзера Олег Устенко. Він навів цифри, відповідно до яких ситуація зі справедливістю в Україні навіть дещо краща, ніж у Польщі і загалом у Західній Європі, де більше розшарування суспільства за майновою ознакою. Експерт вважає, що голова українського уряду не вельми розуміється на теорії соціальної справедливості. Риторика Азарова «не сформована в остаточну мету, і він йде не до питання про соціальну справедливість», — зазначає Устенко. На його думку, в Україні слід приділяти більше уваги створенню середнього класу — тієї групи, яка має достатні доходи і головне, — має лояльність не до певної політичної сили, а до інститутів влади загалом.
На думку Устенка, нині перед урядом України стоїть не просто завдання посилення соціальної справедливості, а завдання будівництва середнього класу, яке є більш вагомим у плані стратегії і в принципі навіть може стати національною ідеєю. Він наголошує, що в будь-якій країні світу проблема соціальних ініціатив, подібних до українськимх, в будь-якому разі викликала б зливу критики. «Якщо ти виходиш із такими ініціативами, — каже директор Фонду Блейзера, — тебе оголошують популістом, якщо не робиш цього, тебе називають людиною, яка не дбає про народ».
