Епопея із введенням мит на імпортовані нафтопродукти добігає кінця. До 21 грудня міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі має ухвалити рішення. Завдяки йому є намір обмежити постачання пального з-за кордону й, зокрема, з Євросоюзу. Останній реагує на таку перспективу без ентузіазму. Як повідомила нещодавно керівник відділу торгівлі та економіки представницта Єврокомісії в Україні Ульрике Хауер, ЄК не бачить підстав для введення Україною таких мит. Але доля вітчизняного ринку нафтопродуктів насправді вирішується не МКМТ і навіть не у Брюсселі. Й тому Київ, який дозволяє Москві телепортувати газпромівську модель відносин із «партнерами» на український нафтовий ґрунт, може поступово втратити статус суб’єкта переговорів і рішень й перетворитися на об’єкт маніпуляцій.
Нагадаємо, що спеціальне розслідування щодо імпорту в Україну окремих видів нафтопродуктів незалежно від країни походження розпочато наприкінці січня цього року. Міненерговугілля виступило за введення мита на бензини в розмірі 130 євро за тонну і на дизельне паливо — 80 євро. Прибічниками введення мита є так звані українські нафтопереробні заводи, які стверджують, що отримувана ними сировина значно дорожча, ніж у імпортерів нафтопродуктів, зокрема Білорусі. Проти мита висловилися великі мережі автозаправних станцій. Їхні аргументи виходять із того, що через мито буде монополізовано український ринок нафтопродуктів.
ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ
Як не дивно, водночас із підтримкою митної ініціативи Міненерговугілля впливові російські бізнесмени, які за сумісництвом є власниками українських НПЗ, та їхні менеджери почали публічно коментувати шкоду, яку завдають українській економіці інтеграційні ініціативи Москви. «Початок повномасштабного функціонування Єдиного економічного простору РФ, Білорусі й Казахстану ставить під питання саме існування української нафтопереробної галузі...», відзначав, обґрунтовуючи необхідність уведення мит, виконавчий директор ТНК-ВР в Україні Фелікс Луньов. Уведення обмежень відкрито підтримала й найвпливовіша російська корпорація «Лукойл», що володіє Одеським НПЗ.
Щоправда, до ТНК-ВР та «Лукойлу» формально долучилася й українська група «Приват», яка контролює технологічно застарілі західноукраїнські підприємства та найпотужніший у країні Кременчуцький НПЗ. Керівники цих підприємств поставили свої підписи під листом до міністра Юрія Бойка з проханням увести мита. Залишається тільки здогадуватися, що могли пообіцяти московські лобісти Ігореві Коломойському, котрому татарські «друзі» після захоплення Кременчуцького НПЗ відмовили у постачанні нафти.
Та протиріччя між запеклими «друзями» виникли ледве не з перших хвилин вимушеної співпраці. На прес-конференції в січні 2011 р. глава ТНК-ВР в Україні Дідьє Казимиро розповідав, що через збитки, завдані недобросовісною конкуренцією, можлива зупинка Лисичанського НПЗ. І тут-таки дізнався від керівника Кременчуцького заводу Павла Овчаренка про те, що це підприємство успішно працюватиме й без уведення мит. Пізніше, під час підписання березневого меморандуму між Кабміном та власниками НПЗ, який передбачав уведення обмежень на ввезення імпортного пального, Коломойський відверто глузував із недолугого документа й недвозначно висловлювався проти введення мита: «Відверто кажучи, я не знаю... Ми нічого не чекаємо від уряду, що він має покращити? Для українського пального є альтернатива — імпорт». Приблизно таких же поглядів дотримувалися Юрій Бойко та Микола Азаров, які наголошували, що мито не на часі, бо його запровадження може призвести до зростання цін. Здавалося, що тема закрита й незабаром міжвідомча комісія прийме прогнозоване рішення (комісія не виявила жодних реальних фактів демпінгу європейських, білоруських чи російських постачальників). Аж раптом сталася несподіванка: розгляд питання подовжили на два місяці.
«ЕЛІТА» НАБИВАЄ СОБІ ЦІНУ
Що ж відбувалося за лаштунками цього спектаклю, дія якого розгорталася здебільшого в Москві та Мінську (днями там заявили про свою елітарність, мовляв, «у наш союз так просто не вступиш»)?
Кілька останніх років Білорусь намагалася отримати максимальну користь від союзних відносин із РФ, але російські компанії-постачальники нафти не квапилися ділитися з партнерами дешевою сировиною. І саме потреба в ній змусила Мінськ поступитися національною гідністю і вступити до Митного союзу, розраховуючи завдяки цьому отримати доступ до нафти за внутрішньо російськими цінами. Але поки що, незважаючи на союзну риторику, російські компанії погодилися постачати нафту в Білорусь лише з премією. Під час міжнародної конференції Petroleum Ukraine- 2011, що в листопаді відбулась у Києві, заступник генерального директора «Білорусьнафти» Сергій Каморников розповідав, що цьогоріч республіка отримує нафту від РФ із середньої націнкою 70 доларів на тонні. Річна потужність двох білоруських НПЗ перевищує 22 мільйони тонн, тож на них лягає додатковий тягар у 1,5 млрд. доларів. І це не може не дратувати Лукашенка, адже він вважає, що любов у союзі держав має бути взаємною. Тож батько знайшов тимчасовий вихід: білоруси, задіявши потужності нафтогону Одеса — Броди, почали постачати на свої НПЗ азербайджанську нафту та розвивати видобуток за межами країни.
ВІДТЯЖНИЙ МАНЕВР
Експорт нафтопродуктів слугує одним із найважливіших каналів поповнення державного бюджету Білорусі. Та все ж роздрібні ціни на пальне там нижчі за українські, а часом навіть і за російські. Під час дискусії на Petroleum Ukraine віце-президент ТНК-ВР в Україні Олена Алексєєва визнала, що дотація Білорусією свого населення — аж ніяк не проблема України, скоріше навпаки. Маючи соціальний тягар, тамтешні НПЗ не в змозі демпінгувати та мають інше завдання — заробляти валюту для порятунку моделі господарювання Лукашенка. Досить сказати, що на нульову рентабельність технологічно просунуті білоруські НПЗ, за словами Каморникова, цього року вийшли лише після дев’яти місяців роботи. За такий же період часу далеко не так глибоко модернізований завод ТНК-ВР у Лисичанську, переробивши лише 2,5 мільйона тонн російської давальницької сировини та повернувши її до РФ, заробив 17 мільйонів доларів прибутку.
До цього часу вивезення нафтопродуктів із Білорусі до Росії було невигідним. Відповідно до міжурядової угоди на 2011 рік розмір премії, яку платить Білорусь за російську нафту, залежить від обсягу її експорту: чим він вищий, тим більші платежі до РФ у вигляді мита на нафту — то менша премія, що її платить Білорусь. І навпаки. Тобто постачання в РФ оберталося для білорусів збитками, адже вони не наповнювали митний фонд Росії, а значить були змушені платити шалену премію за нафту.
Однак зростаючий попит та високі ціни роблять ринок РФ вельми привабливим. «У нас великі перспективи відносно Росії. Поставки туди можуть бути набагато вигіднішими за Україну, Польщу чи будь-яку іншу країну. Теперішнє експортне мито (а це орієнтовно 240 доларів на тонну для дизпального та 350 доларів для бензину. — Авт.) просто залишається у переробника», — зізнається Коморников. За його даними, сьогодні білоруси вже укладають перші контракти на постачання в 2012 році бензину до Росії. Це свідчить про те, що принципові домовленості щодо співпраці досягнуто. Згідно з новою міжурядовою угодою білоруси розраховують отримувати нафту без премії або виключити її з формули розрахунків при постачанні бензину до РФ. У свою чергу російські ТНК-ВР та «Газпромнефть», які володіють на двох більш ніж 40% акцій Мозирського НПЗ, зацікавлені у викупі білоруських активів та отриманні від них прибутків, бо сьогодні їхні пакети акцій не надають жодних бізнесових переваг.
ЕКСПАНСІЯ
У липні прем’єр-міністр Білорусі розповідав про переговори щодо приватизації держпакетів акцій білоруських підприємств. Зокрема, акції Мозирського НПЗ цікавили «Роснефть», а заводу «Нафтан» — «Лукойл». Та Лукашенко навряд чи віддасть ці активи. Переговори про це більше схожі на відтяжний маневр. А от давальницька переробка російської сировини на Мозирі й подальше постачання «союзних» нафтопродуктів на український ринок виглядає цілком реальним варіантом. Пустивши євразійських братів в Україну, Білорусь натомість відкриває для себе фантастично прибутковий російський ринок. У разі відмови від такої оборудки ризикує отримати високу премію на нафту та втратити Україну, де через лобістів із «Газпрому» й ТНК-ВР, які озброїлися гаслами про захист «вітчизняного» виробника, можуть запровадити мита чи, наприклад, квоти.
Невипадково закінчити нафтові перемовини РФ і Білорусі на 2012 рік планується наприкінці листопада, а в другій половині грудня очікується рішення української комісії з міжнародної торгівлі щодо мита. Яким воно буде, нині сказати важко. Зрозуміло одне: за будь-якого розвитку подій виграє Москва. Дешеве білоруське пальне незабаром «потече» на російський ринок, а контроль постачання нафтопродуктів із Білорусі до України дозволить РФ домінувати й на нашому ринку. Далі можна буде вичавити «Приват» із Кременчуцького НПЗ і закріпити монопольний контроль над галуззю. Введення мит росіянам не завадить, бо лише збільшить ціни на українських АЗС та прискорить тотальний перехід галузі під контроль Кремля, який швидко зітре залишки європейського бензину з української нафтової мапи. Ця блискуча спецоперація має поховати останні сподівання України на нафтову самостійність. Але не будемо поспішати: МКМТ має на роздуми ще майже місяць.
