Протягом останнього часу помітно активізувались дискусії з приводу необхідності «завершення» аграрної реформи, яка триває в Україні понад двадцять років. При цьому останнім кроком на її тернистому шляху, нібито, обіцяє стати прийняття закону «Про ринок земель», який обіцяють ухвалити сьогодні.
Як це не дивно, основними апологетами вільного ринкового обігу земель в нашій державі виступають не селяни чи представники відповідних громадських організацій, а очільники міністерств та відомств, зокрема Мінагрополітики й Держкомзему, а також ціла низка політиків, які належать до провладного табору. Вони ж виявляються й основними популяризаторами «завершального етапу реформи» в засобах масової інформації.
Водночас більшість потенційних учасників цього ринку (починаючи від пересічних селян та фермерів і закінчуючи представниками місцевої влади), а також розважливих науковців і представників громадських організацій, дотичних до проблем українського села, далеко не в захваті від пропонованого варіанта «завершення реформи».
Уже сам цей факт змушує замислитись над потенційною результативністю пропонованих змін. Адже, як відомо, чиновник не може розуміти ринкових процесів і наслідків своїх дій для ринку краще за самих учасників цього ринку. З вікон свого кабінету він не в стані побачити усіх «підводних течій» і «невидимих каменів» на шляху ініційованих владою реформ. Проте він добре відчуває можливість отримання корисливої наживи в результаті запровадження чергових етапів реформування. Саме тому високий рівень умотивованості чиновників на здійснення реформаційних заходів повинен, як мінімум, викликати у суспільстві цілком виправдане занепокоєння.
Сьогодні фактично не приховується, що рішення про відміну мораторію на купівлю-продаж землі, яке потягне за собою запровадження її фактичного ринкового обігу, є насамперед політичним. Президент, а слідом за ним і голова Держкомзему та інші впливові функціонери, обґрунтовують необхідність його прийняття не стільки економічними розрахунками, скільки політичними аргументами: потребою в якнайшвидшому завершенні земельної реформи, що тягнеться ледь не найдовше у світі, боротьбою з бюрократією та корупцією, наданні селянам справедливого права розпоряджатися наданими їм паями тощо. Навіть, здавалося б, економічні доводи: збільшення надходжень до державного бюджету від більш ефективного використання земель, створення земельного банку та умов для акумулювання інвестиційних ресурсів у сільськогосподарському виробництві, розвиток інфраструктури села через зростання обсягів надходжень від земельних податків і трансакцій із землею, за своєю суттю тяжіють до політичної аргументації.
Адже чи справді заходи, запропоновані проектом закону «Про ринок земель» та іншими аналогічними документами, можуть забезпечити підвищення ефективності землекористування та створити ґрунт для зростання соціальних стандартів і якості життя сільського населення України? Якщо вслухатися в аргументи ідеологів реформи та її популяризаторів — то безумовно. А якщо переглянути ті рекламні ролики, які останнім часом активно тиражуються на загальнонаціональних і регіональних телеканалах — то взагалі ніяких сумнівів у цьому виникати не повинно.
Але якщо порозмислити, та ще й зважити на реальну ситуацію в українському селі, проаналізувати характер виробничо-господарських відносин у вітчизняному сільському господарстві, оцінити наявне тут інституційне середовище, традиції та суспільно-психологічні стереотипи, тоді ситуація виглядає далеко не такою однозначною.
Наприклад, наприкінці жовтня в Інституті регіональних досліджень НАН України відбувся круглий стіл «Розвиток сільських територій України: стан, проблеми, перспективи», в якому брали участь не лише науковці з різних областей нашої держави (Львівської, Закарпатської, Одеської, Миколаївської, Київської, Чернігівської), але і фахівці органів державного управління та місцевого самоврядування, дотичних до проблем розвитку села і сільських територій. Географія учасників, а також рівень їхньої фахової компетенції дозволили сформувати достатньо реалістичний образ нинішнього українського села в контексті перспектив запровадження «останнього етапу» аграрної реформи. Характер обговорення та висновки змушують серйозно замислитися над доцільністю форсованого запровадження в Україні ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення.
По-перше. Сьогодні в нашій державі фактичними землевласниками є невелика кількість потужних агрохолдингів, які сконцентрували у своєму користуванні по 300—400 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь. За цих умов сподівання на появу ефективних фермерських чи інших господарств, спроможних конкурувати з агрокорпораціями та викуповувати в населення орендовану ними землю, є утопією.
По-друге. Проект нового закону передбачає надто великі розміри земельних ділянок, які можуть набуватися у власність однією фізичною особою (900—2100 га). І якщо навіть уявити собі, що юридичні особи не будуть допущені до купівлі-продажу земель, то їхні представники все одно зможуть цілком легально скупити землю, оформивши її на своїх близьких і далеких родичів та підставних осіб (легалізувати їхні віртуальні доходи через широкий набір апробованих інструментів відмивання коштів не складатиме особливих труднощів). Інший механізм — рейдерське відчуження землі через неефективну систему вітчизняного судочинства. Тобто, цілком легально земля поступово акумулюватиметься у власності обмеженого кола вітчизняних «агролатифундистів».
По-третє. Фермерські господарства та фізичні особи не зможуть скласти серйозної конкуренції великим агрохолдингам у силу специфіки тієї регуляторної політики, яка здійснюється в Україні. Адже вона відверто обмежує розвиток ефективного підприємництва, натомість надаючи небачені преференції та пряму бюджетну підтримку великим картелям, у тому числі — аграрним.
По-четверте. Адміністративно-бюджетний устрій нашої держави обмежує можливості впливу самоврядних органів на функціонування ринку земель, а пропонований проект закону «Про ринок земель» лише посилює цю закономірність. Відтак, місцева влада не зможе акумулювати достатніх коштів на розвиток інфраструктури села, що збереже її залежність від великих фінансово-лобістських груп та агрохолдингів. Отже, у разі потреби вона не зможе успішно захищати місцевих підприємців від утисків і свавілля з боку вищезгаданих агроформувань.
По-п’яте. У ситуації відсутності скільки-небудь серйозних інституційних бар’єрів на шляху латифундизації вітчизняних землеволодінь, аналогічних тим, що діють в країнах ЄС (кваліфікаційних, екологічних, технологічних тощо), українське сільське господарство вже за кілька років може опинитися в руках обмеженого кола впливових родин, як це сталося в промисловості, не принісши при цьому жодних позитивних зрушень в напрямі підвищення ефективності господарювання чи якості життя населення.
Сьогодні аграрна реформа в Україні фактично продовжує свій рух за тим же сценарієм, за яким вона здійснювалась упродовж попередніх двадцяти років. І запровадження ринку земель, у запропонованому владою режимі, є невідворотним, хоча і відверто руйнівним, кроком (і з огляду на свою інституційну безпідставність, і через відверту організаційну непідготовленість, і у зв’язку з непотрібною реалізаційною поспішністю). Шкода тільки, що цей крок так і не стане останнім у реформуванні вітчизняного села, як це сьогодні широко анонсується. Слідом за ним буде ще один «останній», а далі, ще один, і ще... Доти, аж поки суспільство перестане пасивно спостерігати за соціальними експериментами над собою.
