Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Приватизація в Україні: чи збулися плани «молодих реформаторів»?

24 червня, 1999 - 00:00


Сьогодні найбільшою небезпекою постприватизаційних процесів є наша бюрократія, котра здійснює процес селекції приватного капіталу, підпорядковуючи його собі


Лаяти українську приватизацію як причину багатьох бід суспільства сьогодні стало звично директору і міністру, парламентарію і журналісту. Не кажучи вже про лідерів політичних партій. «Правий центр», гарячково концентруючи у своїх руках через всіляких посередників і лобістів найласіші шматочки колишньої держвласності, звинувачує органи приватизації в непослідовності і повільності. Комуністи і соціалісти погрожують приватизаторам ледь не пекельними карами, «коли все повернеться». Однак економічна реальність України встигла показати, що розумної альтернативи приватизації не існує. Але наскільки плани тих, хто стояв біля витоків приватизаційного процесу, розійшлися з конкретними його результатами і чому?

На запитання журналіста Геннадія КЛЮЧИКОВА відповідає один з авторів концепції приватизації в Україні президент Центру економічного розвитку, позаштатний радник Президента України з економічних питань Олександр ПАСХАВЕР.

— Олександре Йосиповичу, ви разом з «молодими реформаторами» стояли біля витоків української приватизації. Наскільки збулися ваші надії про приватизацію в Україні?

— Вибір технології приватизації визначався насамперед політичними цілями. Необхідно було позбавити державу монополії у виробничому секторі, передати частину економічної влади недержавному капіталу.

Приватизація планувалася в припущенні бурхливого розвитку нового (поза приватизацією) приватного капіталу. Ці процеси мали підтримувати один одного. Новий капітал, спочатку ефективний, приватизований, несе на собі старі «гріхи». Молодий капітал мав прийти на приватизовані підприємства як ефективний власник.

Це про плани. А тепер про підсумки. Забрали ми підприємства у держави? Так, забрали. Зуміли ми зробити так, щоб виріс новий недержавний капітал і з'явився господар у цих приватизованих підприємств? Ні, не зуміли. Таким чином, процес вийшов вельми суперечливий: якісь цілі досягнуто, якісь — ні. Але в соціально- економічному розвитку все дуже взаємопов'язано, і якщо якісь важливі завдання не виконано, то загальний результат, як правило, несприятливий.

Однак я проти категоричних оцінок української приватизації. Перед нами той результат, який можна було отримати в нашому суспільстві.

— Зараз всі вказують на надмірну затягнутість української приватизації. Справді, навіть у росіян цей процес пішов швидше.

— Темп перетворень завжди пов'язаний зі станом суспільства. І дуже високий темп може бути навіть небезпечний, якщо він випереджає швидкість зміни суспільства. Взагалі будь-які дуже бурхливі соціально-економічні перетворення не бажані для суспільства.

В Україні приватизація взяла на себе невластиву їй функцію лідера реформ, створюючи корпоративний сектор економіки, ринкову інфраструктуру, прошарки дрібних власників, систему фінансових небанківських посередників. Відповідно й очікування громадськості, і страхи перед ринковими реформами зосередилися на цьому процесі.

Та все ж, якщо порівнювати приватизацію з іншими напрямками макроекономічних реформ, то приватизація найбільш динамічна.

— Як ви оцінюєте роль західних експертів у долі нашої приватизації? Адже, на думку деяких «молодих реформаторів», Україна тільки виграла б, якби вони не прийшли до нас.

— Західні експерти нам дуже допомогли, але не стільки технологічно, скільки стимулюючи взагалі роботу. Якби не тиск західних міжнародних інституцій, приватизація в Україні пройшла б значно повільніше і не так системно, я сказав би — формальніше.

— Коли починалася приватизація, ви могли передбачити, що її супроводитиме і «прихватизація»?

— Звичайно, міг. Адже з історії відомо, що процес перерозподілу власності ніколи не проходить мирно. І що в ньому не завжди перемагають найетичніші учасники. Чому я повинен був вважати, що у нас буде інакше? З цього погляду мені здається, що процес перерозподілу власності у нашій країні відбувається мирніше, ніж у Росії А зовсім «мирно» він проходить тільки в тоталітарних країнах, де власність розподіляється однією особою. Але ми все ж демократична країна.

— Як ви оцінюєте ситуацію по завершенні першого етапу приватизації?

— Масова приватизація призвела до розпорошення власності. Це була плата за політизацію процесу, плата за можливість швидкої приватизації в країні без приватного капіталу, в колективістськи орієнтованому соціальному середовищі. Але останні дослідження показують, що, починаючи з 1997 року, навіть за таких стартових умов приватизовані підприємства почали працювати ефективніше від державних.

Сьогодні найбільшою небезпекою постприватизаційних процесів є наша бюрократія, котра здійснює процес селекції приватного капіталу, підпорядковуючи його собі.

В Україні різні сили чинять опір початку і завершенню реформ. Початку чинять опір консерватори, котрі нічому не навчилися. Завершенню — бюрократи, котрі приватизували державну правочинність. Перехідний, проміжний, максимально непрозорий стан економіки — найкраще середовище для незаконних операцій. Бюрократ проти розвиненого ринку цінних паперів, оскільки він сприяє концентрації капіталів, незалежних від держави. Однак процес цей історично неминучий.

— Коли ж це станеться?

— Не скоро. Це тривалі процеси. Вони пов'язані з формуванням громадянського суспільства, залежать від успіху адміністративної реформи, мета якої — створити державну машину, підпорядковану суспільству.

Для знищення приватного капіталу в СРСР знадобилося 15 років. А руйнувати — не будувати.

Газета: 
Рубрика: