В інтерв’ю керівника групи радників голови Нацбанку Віктора Лісицького («День», 22.09.98 р.) стверджується, що НБУ ставиться до грошей так, як автоінспектор — до автомашин: він регулює рух, а не кількість машин.
Дивне твердження. З кварталу в квартал кількість грошей в обігу змінюється. «Робить» ці гроші НБУ. Адже вони — також товар, який в обміні повинен виступати як стандартний еквівалент. Отже, НБУ все ж не тільки регулювальник, а й один із виробників. Ба більше, він взяв на себе роль законодавця автомобільної моди, за якою на дорогах України мають їздити переважно іноземні автомобілі. От вони і їздять, обслуговуючи НБУ, його клієнтів і клієнтів його клієнтів. Усі вони — зі сфери обігу. Сферу виробництва такий транспорт не обслуговує.
В. Лісицький наводить приклад із накопиченнями грошей, які, за невисловленою до кінця думкою автора, повинні, мабуть, іти в подальший обіг — особистий і виробничий. За логікою елементарної політекономії, розкритою класиками спеціально спрощено для своїх сучасників 150 — 200 років тому, необхідно поставити запитання: куди поділися колишні обігові кошти підприємств, які в п’ять разів (за даними В. Найдьонова) перевершували обсяг зарплати? Наскільки б збільшилося це співвідношення, якби зарплата не виплачувалася (як нині), а відкладалася у вигляді кредиту робітників і службовців своєму підприємству, далі кредиту підприємства НБУ, що встановив кількість грошей в обігу, далі кредиту НБУ Мінфінові (бюджету), далі кредиту бюджету фінансової піраміди НБУ й Мінфіну, яку «кредитують» українські комерційні банки, міжнародні фінансові організації та іноземні фірми, дебіторами яких у кінцевому результаті виступають усе ті ж робітники й службовці, в яких віднімають прямі й непрямі (бюджетні) результати їхньої праці (і знов
у все по новому колу)? Хто зацікавлений у цьому ланцюгу кредитування, в якому з працівників і підприємств загалом «видавлюють» безкоштовний кредит, надаючи їм «право» отримувати в комерційному банку кредит під нечувано високий відсоток, а для держави (тобто для всіх нас разом) зовнішні кредити під удвічі більший, ніж у світі, відсоток на вдвічі менший термін?
Відповідь на останнє запитання містить в собі відповіді й на всі попередні. У збереженні ланцюга такого, прихованого від більшості очей, кредитування зацікавлені українські банки, міжнародні фінансові організації, іноземні фірми — покупці високоприбуткових ОВДП. «Крайніми» в цьому ланцюгу, природно, залишаються трудящі.
За «спиною» НБУ невидимою стіною стоять ще більш могутні, ніж сам банк, сили, яких він або не бачить, або вважає ліпше вдавати, що не бачить. Це наділені державною та господарською владою окремі люди й угруповання, зацікавлені в збереженні існуючого курсу НБУ й супутнього йому розвалу економіки, який є обов’язковою умовою перерозподілу власності. Їхні інтереси багато в чому збігаються з інтересами зовнішніх кредиторів та інвесторів, які прагнуть у процесі співпраці до максимальної вигоди.
Високопоставлений працівник НБУ мусив зробити хоча одне посилання, принаймні на одного класика, який би розглянув питання історично миттєвого перерозподілу фінансових коштів зі сфери виробництва у сферу обігу (банківську і торгову) та встановлення після цього системи паритету товарів і грошей. Він не зробив цього, оскільки класики не розглядали варіантів майже миттєвого зникнення оборотних коштів сфери виробництва, бо, за логікою найпростішої схеми політекономії, точнісінько так мали б зникнути товари. До цього економічного абсурду класики не додумалися. У Росії це за них зробив «Тимур зі своєю командою», а в провінційній Україні доморослі необільшовики тільки повторили маневр. Класики ж політекономії взаємозв’язок товарного виробництва розглядали виключно в процесі еволюційного розвитку.
На думку В. Лісицького, керівництво НБУ зразка 1992 року, знаходячись «під каблуком Верховної Ради» в умовах розпаду СРСР, мало б скоротити пропозицію грошей, та зробило навпаки, внаслідок чого розвинулася інфляція. Таким чином, винних, як завжди, знайдено. Однак не береться до уваги факт, що того року всі зв’язки підприємств незалежних країн іще зберігалися, а справжньою причиною грошової інфляції був не тільки й не стільки розпад Союзу, скільки інфляція витрат виробництва в умовах введення слідом за Росією вільних цін. Підприємства, які отримали «свободу», почали піднімати ціни на товари й одразу ж постали перед дефіцитом грошей. Отож першопричини тієї епопеї трохи інші, і звинувачувати тільки покійного Вадима Гетьмана та Верховну Раду не можна: Україна за інерцією йшла в фарватері російської економічної політики.
Нині в Україні відносний надлишок товарів, та переважно не своїх, а імпортних, частка яких зростає. Готівкові гроші зі сфери обігу товарів вітчизняного виробництва витрачаються на імпортні товари й переходять у безготівкові та, конвертуючись у ВКВ, йдуть за межі країни, все більше «вимиваючи» оборотні кошти підприємств у безготівковій формі. Це механізм автоматичної дії в умовах накопичення частки імпорту в товарообігу. Це теж непогано б знати.
Не можна погодитися і з думкою В. Лісицького, наче всі біди походять від колишніх правителів країни, які не були елітою, а сьогоднішні нею є: нинішня еліта керує вже чотири роки, а результати невимірно гірші. Тож, можливо, не варто було шукати піщинку в оці колишнього шефа теперішнього голови НБУ... Бо принаймні старі банкіри вміли рахувати гроші, що знаходяться на всіх стадіях їх обігу. Чого не скажеш сьогодні: сам В. Лісицький зізнається, що НБУ не знає, скільки валюти у позабанківському обігу. Така «еліта»...
У «застійні часи» Київ був по суті провінцією. Однак навіть після проголошення незалежності України дехто досі не позбувся комплексу провінційності. Ми бачимо, що вже світові апологети монетаризму відступають від догматів своєї теорії, вказуючи на необхідність творчого підходу до цієї проблеми, а в НБУ продовжують співати оду монетаризмові як єдино можливому економічному шляху. Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику. Це до того, що економічне становище в США не порівняєш із положенням в Україні, так, як і їхні економічні доктрини теперішнього й майбутнього. Але це вже предмет окремої розмови.
№202 22.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
