«Схід годує Захід». Економічне підѓрунтя хибності такого переконання — в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» молодого фахівця, доктора економічних наук (наукову ступінь здобув в університеті Райса в місті Х’юстон, штат Техас, США) Павла ДЕМЧУКА. Свого часу експерт разом зі своїм науковим керівником досліджував тему продуктивності українських регіонів. Попри те, що вченим довелося подолати низку «специфічних» перешкод, через які й донині «шкутильгає» вітчизняна наука, вони дійшли цікавих, а подекуди парадоксальних висновків. Незважаючи на те, що період їхнього дослідження, а відтак проблематика, закінчувалися 2002 роком, питання, які піднімають науковці, гостро актуальні й донині. Більше того, окремі кроки, про наміри зробити які днями заявив український уряд, є злочинно хибними, якщо вірити висновкам економістів. Але про все по порядку.
— Ви досліджували продуктивність українських регіонів у 1996 — 2002 роках і дійшли висновку, що вони перекапіталізовані — забагато непотрібного кадрового і технічного застарілого ресурсу. Чи змінилася сьогодні ситуація?
— Мені складно відповісти на це запитання. На жаль, продовження дослідження, про яке ви говорите, поки що є тільки частиною моїх планів. Не знаю навіть, чи зможу знайти релевантні дані. Доступ до інформації, до речі, є надзвичайно критичною проблемою для українського науковця. Коли я працював над дослідженням, потрібні мені дані знайти було вкрай складно. Інформації не було в електронному вигляді, вона була лише надрукована у щорічниках, які є тільки в бібліотеці статистичного управління. Я мав їздити туди і просто сидіти й переписувати в їхній бібліотеці. Згодом мені спало на думку перефотографовувати інформацію. Однак все одно статистику потрібно було вносити вручну.
— У своїх дослідженнях ви доводите декілька несподіваних речей. Це відсутність відчутної різниці у показниках продуктивності аграрних та промислових регіонів України, її сходу і заходу. Це обернено пропорційна залежність між показниками продуктивності та притоком прямих іноземних інвестицій. Які наслідки ці результати повинні мати для економічної політики України?
— По-перше, корективи мають відбутися в контексті політики залучення прямих іноземних інвестицій. Адже, на мою думку, доцільно було б мати не спеціальні вільні економічні зони (ВЕЗ), а загальну, так би мовити, вільну економічну зону. Тобто повинні існувати певні умови для інвесторів, які діяли б на всій території України, а не лише тих регіонів, які визначив уряд. Водночас це мінімізувало б корупцію.
Критично необхідне прозоре законодавство, яке надавало б рівні можливості великим і малим інвесторам, котрі мали би змогу конкурувати «головою», а не силою. Вільні економічні зони існували, коли ми з Валентином Зеленюком писали роботу про українські регіони, тому це був дуже цікавий момент. Ці зони нічого для продуктивності та ефективності не давали.
— Про що йдеться?
— У певних ВЕЗ фірми користувалися «дірками» в законодавстві, наприклад, устигали протягом місяця виготовити партію готової продукції та вивезти її за межі України як сировину, тобто не задекларувавши жодної доданої вартості. Більшість діючих підприємств у ВЕЗ користувалися податковими пільгами. Решта ВЕЗ існували лише на папері. Тож навіть з існуванням інвестицій номінально нічого не працювало. Звичайно, ми не враховували тіньового сектору економіки, що й відобразилося на показнику продуктивності регіону з ВЕЗ.
Стосовно порівняння аграрних і промислових регіонів, то ми повинні пригадати, що виробництво в Україні досягнуло показників 1990 року лише десь у 2002 — 2003 роках. Тобто на момент нашого дослідження нове обладнання не використовувалося (із часом воно, природно, старіло), але залишалося на балансі підприємств. Кількість людей, які перебували у вимушених неоплачуваних відпустках, була дуже великою, хоча ці працівники і були у штаті. Це були непоодинокі випадки, характерні для всіх регіонів, тому і результат нашого дослідження був досить очікуваним.
Треба визнати, що питання оснащення основними фондами та їх використання на виробництві, так само як і кадрових резервів, більш довготривалі й болючі, аніж інвестицій. Позбутися старого, непотрібного обладнання можна відносно швидко, але скорочувати чи переучувати працівників набагато складніше.
— Тобто ви хочете сказати, що продуктивність праці і на заході, і на сході країни, відповідно до вашого дослідження, є однаково низькою, попри суспільний стереотип сходу, котрий «годує» захід?
— В Україні в контексті порівнянь аграрних і промислових областей дуже багато питань заполітизовано. Коли ми порівнювали схід і захід, то побачили, що там і там послуговуються старими технологіями, не було жодних інновацій, а відтак і розвитку.
Однією з наших цілей було показати, що різноманітна політична риторика про регіони не має під собою жодного економічного підѓрунтя. Можна казати будь-що, але треба користуватися фактами, моделями, дослідженнями.
Ми ж намагалися практично і нормальними економічними методами показати справжню ситуацію. Порівнюючи промислові й аграрні регіони, ми побачили, що вони приблизно на одному рівні. Немає жодних підстав казати, що Чернівецька область гірша від Луганської, а Донецька область годує Івано-Франківську. В плані ефективності і продуктивності все це зовсім не так.
Зрозуміло, потрібно зважати і на розміри областей, і на кількість населення. Ми в наших дослідженнях це також брали до уваги. Спочатку ми оцінили ефективність кожної області окремо, а вже потім узагальнювали результати за групами: західні регіони — східні та аграрні — промислові регіони. На індивідуальному рівні, як і було сказано, найефективнішим виявився Київ, тоді як інші області були далеко позаду. Узагальнивши результати і порівнявши ефективність груп областей, ми теж прийшли до висновку, що вони статистично не відрізняються. На нашу думку, невелика різниця між аграрними і промисловими регіонами полягає в тому, що вони подібні між собою не тільки наявністю застарілого капіталу і зайвими працівниками, а й, певною міроюй, розмитістю понять «аграрний», «промисловий», адже в будь-якій області присутні обидва сектори з ідентичними проблемами.
— Регіональна диференціація як предмет дослідження актуальна лише на прикладі України, тому що вона розвивалася під впливом певних специфічних історичних факторів, чи це універсальна річ?
— Регіональна диференціація актуальна для будь-якої країни. Ми в ході роботи над продуктивністю українських областей бачили подібні дослідження в Бельгії, коли вони порівнюють фламандців та валлонів. Також в Іспанії це було дослідження ефективності шкільної освіти. Це дуже цікаво. Ми хотіли певною мірою нівелювати політичну полеміку щодо співвідношення схід — захід. Науковий керівник моєї магістерської роботи, співавтор цієї статті — Валентин Зеленюк, сам він із Донецька, а я родом зі Львова, і ми вирішили показати навіть так, якщо дозволити собі трохи гумору, що схід і захід разом. Ніхто нікого не годує, ми всі працюємо, наскільки можемо працювати за наявних умов, і робимо певні речі так або не так.
— Експерти багато говорять про розрив, що існує між економічними показниками регіонів та економічними показниками міста Києва. Ви також про це пишете. Наскільки подібне явище характерне для Європи, США, чи це суто пострадянський синдром?
— Наші компанії реєструються у столиці, оскільки тут їм ближче до міністерств, до відомств, до певних організацій, де вони можуть узгодити якісь питання. Столиця — це певний бізнес-центр. Це місце, де вирішуються всі питання.
Тому ситуація здається трошки викривленою — саме через реєстрацію у столиці великої кількості фірм. Утім, за бажання можна копати глибше. Якщо фірма зареєстрована в Києві, а бізнес веде в Запорізькій області, тоді ми можемо підрахувати відповідну інформацію не у співвідношенні до Києва, а у співвідношенні до Запорізької області.
До речі, є така сфера досліджень в економіці, яка називається spatial economics, тобто просторова економіка. І саме там ці питання розглядаються з огляду на взаємозв’язки між регіонами. Гадаю, за цим напрямком — велике майбутнє, особливо в контексті інтеграції українських регіонів.
— Як ви оцінюєте спроможність нинішнього українського уряду застосовувати у своїй діяльності досягнення економічної науки?
— Ці досягнення беруться до уваги, але я не знаю, наскільки детально і які саме. Я особисто спілкувався з аналітиками із Міністерства фінансів, то вони дійсно займаються дослідженнями, але іноді вони використовують застарілі моделі, які вже навіть не викладаються в академічному світі. Їх уже визнано неефективними. Якісь досягнення науки використовуються, проте наскільки вони сучасні — цього я з упевненістю не можу сказати. Сприйняття наукових інновацій у дослідних центрах міністерств залежить від керівників. Я дивився перелік науковців економічного відділення Національної академії наук, то я там не знаю жодного науковця, жодне прізвище ні про що мені не говорить — у літературі, яку мені доводилося читав, я їх не зустрічав. Можливо, якісь наукові концепції в дослідних центрах при міністерствах і присутні, але якої вони якості та свіжості — щодо цього я не певен.
— Відомо, що влада знову ініціює створення вільних економічних зон. Три відповідних законопроекти просуває віце-прем’єр Сергій Тігіпко. Як ви до цього ставитеся?
— Щодо нещодавніх ініціатив уряду, то я зупинюся на економічній складовій, хоч важливою є й чіткість формулювання тих чи інших положень, яка матиме прямий економічний ефект. Передусім слід зазначити, що переліку пріоритетних галузей в Україні просто не існує в природі, невідомі також і експерти, які обиратимуть інвестиційні проекти. Хто це буде? Представники влади? Підприємств? Чи якийсь колективний орган? Наявність необѓрунтованих критеріїв та нечітких вимог сприятиме корупції на стадії ухвалення рішення щодо проектів і податкових зловживань протягом їхньої реалізації.
Я не є прихильником пільг, адже це створює неконкурентну ситуацію. Адресна допомога — набагато ефективніша.
