Починаючи з 1992 р. поголів’я корів в Україні щорічно скорочується з темпом 0,072, або за весь період 1992—2017 рр. — у 1,8 разу. Більший темп скорочення поголів’я корів спостерігається у світі лише на Сейшельських островах (0,089).
За темпами зміни обсягів валового виробництва молока корів та буйволиць Україна обігнала лише 11 країн — Республіка Молдова, Антигуа та Барбуда, Сурінам, Тринідад і Тобаго, Гваделупа, Сейшельські острови, де продуктивність корів і буйволиць у 5,7 разу нижча, ніж в Україні. Проте вони вирішують проблему білка в раціоні харчування населення в 1,5 рази вищим споживанням риби і морепродуктів, ніж в Україні. Ці 11 країн світу, де проживає у 4,5 разу менше населення, на 1 га ріллі в 5,4 разу більше утримують умовного поголів’я тварин, досягли удвічі більших обсягів експорту сільськогосподарської продукції, у 6,8 разу — по національній економіці, у 3,6 разу — одержали більше доданої вартості, створеної в сільському господарстві, порівняно з Україною тощо. Тобто в середньому вони значно більш економічно розвинуті.
Різні аналітики, учені, політики сильно стурбовані, що Україна, яка за радянських часів виробляла понад 20 млн т молока, на сьогодні скоротила його валове виробництво до 10 млн т. На нашу думку, є дві причини, які призвели до таких негативних тенденцій у молочному скотарстві: 1) низький рівень забезпеченості тварин пасовищами; 2) абсолютна відсутність прозорості у ринковій взаємодії з ще більш туманним розподілом доданої вартості між усіма учасниками інтегрованого виробництва.
Щодо пасовищного або стійлового утримання корів, у світі відмічені такі важливі для економіки закономірності:
1) у галузі рослинництва сучасні технології (механізація, застосування добрив і засобів захисту) мають більші витрати енергії і нижчий коефіцієнт енергетичної ефективності (витрат не відновлювальної енергії на виробництво одиниці продуктів харчування) порівняно з трудомісткими екстенсивними технологіями. Так, наприклад, ще до початку реформування сільського господарства в Україні на виробництві рису в США (урожайність 5,7 т/га) коефіцієнт енергетичної ефективності становив 1,3 (на одну калорію технологічних витрат енергії одержано 1,3 калорії, що міститься в рисі), що в 4,3 разу нижче, ніж на Філіппінах (урожайність 1,6 т/га та ручна праця);
2) у тваринництві за відсутності пасовищного утримання худоби (стійлового утримання та підвезення кормів з поля) коефіцієнти енергетичної ефективності завжди нижчі за одиницю (при відгодівлі великої рогатої худоби — 0,3, у молочному скотарстві — 0,4). Тоді як за пасовищного утримання на одну калорію продукції скотарства витрачають менше енергії, ніж витратили. Стає зрозумілим, чому у розвинених країнах світу низька розораність земель, а корм з пасовищ забезпечує 40—70% річної його потреби в годівлі корів та молодняку великої рогатої худоби. Вартість органічних добрив (яких в Україні вже немає) у прирості урожайності кукурудзи на силос у 2 рази нижча, ніж із застосуванням мінеральних добрив. Тому в країнах з високим рівнем розораності земель рівень споживання м’яса, твердих сирів значно нижчий, ніж в інших країнах, а відповідно нижчий рівень у раціонах населення тваринних білка та жирів. За рівня розораності сільськогосподарських угідь понад 75% у 30 країнах світу, включаючи Україну, рівень експорту сільськогосподарської продукції на 1 га ріллі в 3,8 разу (у тому числі молока і м’яса — 4,5), ВВП на одного жителя — в 3,6 разу нижчий, ніж в наступній групі із 28 країн з рівнем розораності 60—75%.
І ще один феномен можна відмітити у молочному скотарстві. У країнах з високим рівнем молочної продуктивності тварин на одну умовну голову (велика рогата худоба та вівці) припадає в 1,5—3 рази більше пасовищ і багаторічних трав, ніж у середньому по країнах світу, в тому числі в Україні. В Україні на орних землях мають місце активні ерозійні процеси за такої основної причини: близько 7,3 млн га ріллі (22% від площі ріллі) мають крутизну схилів більше 3°, а 13,3 млн га (40%) — 1—3°, на яких допустиме вирощування в основному лише таких культур, які майже круглий рік утримують дернину (багаторічні трави, озимі культури тощо). В Україні ж нарощують площі таких ерозійно-небезпечних культур як кукурудза на зерно, соняшник, овочі тощо замість того, щоб частину схилових земель перевести в пасовища. Ці країни з високим рівнем продуктивності корів є найбільш економічно розвиненими — валовий внутрішній продукт на одного жителя відповідно в 15 і 20 разів вищий, ніж у середньому по країнах світу та в Україні.
Тобто без розвитку всієї національної економіки розвиток молочного скотарства неможливий, а з урахуванням технологічних витрат — економічно недосяжний.
Якщо молокозавод, який в основному виробляє вершкове масло (22 кг молока на 1 кг масла), а відвійки повертає назад виробникам молока або ж продає іншим молокозаводам, то практично вся вартість молока-сировини припадає лише на це саме вершкове масло. Якщо ж залучити інвестиції і встановити цех із виробництва обезжиреного сухого молока, то вартість молока сировини може розподілитися таким чином: до 50% — на відвійки (сировина для виробництва сухого молока), а 50% — на вершки (сировину для виробництва вершкового масла). Якщо сировина у витратах займає 80% до всіх витрат, то молокозавод з виробництва масла вершкового і сухого знежиреного молока (СОМ) за молоко-сировину може заплатити на 40% більше, ніж молокозавод з виробництва лише масла тваринного, й одержати однакову рентабельність виробництва. Тобто не всі молокозаводи можуть заплатити однакову ціну первинним виробникам молока-сировини. Тому ще з 1930-х років багато країн світу створювали єдині фонди витрат на оплату молока (декілька відсотків від кожного проданого центнера молока), які надходять із заводів, що спеціалізуються на виробництві більш прибуткової продукції (сухе молоко, казеїн, тверді сири, кисломолочна продукція тощо), і доплачували молокозаводам нижчої прибутковості (а то й збитковості) — виробників переважно вершкового масла.
За відсутності таких механізмів управління ціноутворенням багато молокозаводів не можуть заплатити за молоко-сировину ринкову ціну, а тому для них виникало три варіанти стратегії — зупинити виробництво, платити низьку ціну за сировину або ж займатися фальсифікацією.
За повідомленням Володимира Чопенка, на українському ринку фальсифікація 15—20 років тому сягнула таких масштабів, що виникла проблема із закладкою натурального масла в Держрезерв і резерв Міноборони. Голова Всеукраїнської аграрної ради Андрій Дикун переконаний, що «базаром» править на свій розсуд молочна мафія директорів із закупівлі сировини, а не ціна попиту й пропозиції. Підставою для такого висновку стали відсутність логіки в ціноутворенні: закупівельні ціни на молоко для первинних виробників падають, а ціни в магазинах в Україні й у світі зростають. Нині на основі аналізу зразків із торговельних мереж, за різними даними (Асоціація виробників молока, Рада директорів молочних підприємств України тощо), фальсифікатом (виявлено жири немолочного та невідомого походження) є 40—60% масла вершкового, 50% — твердих і плавлених сирів, 40% — сметани. Наприклад, асортиментна фальсифікація вершкового масла (заміна до 30—80% молочного жиру значно дешевшим рослинним або іншим тваринним), заміна якоїсь частки молочного жиру та молочного білка дешевшими до двох-п’яти разів рослинними компонентами (виробництво 1 т кисломолочного сиру із 3 т молока замість 6—8 т за технологіями) стає основним чинником досягнення високого рівня рентабельності переробки молока-сировини. Слід добавити, що вартість аналізу одного зразка продукту досягає півтори-дві тисячі гривень через високу вартість відповідного обладнання (понад 100 тис. дол. США). Успішна перевірка декількох сотень тисяч торговельних точок, де реалізується молочна продукція, за методологією відбору зразків із торговельних мереж, як бачимо по вартості аналізів, є нереальною. Тим більше, що є також корупція і постраждають після фінансових перевірок у більшій ступені молокозаводи з низьким рівнем фальсифікації.
Що ж необхідно зробити найперше? Світ у цій проблемі давно визначився — проводить моніторинг витрат технологічних ресурсів, цін та податків на продукцію на всьому маркетинговому ланцюгу (виробництво-переробка-зберігання-транспортування-торгівля). Такі спроби були зроблені ще за часів, коли міністром аграрної політики був Юрій Мельник. Потім ці ж спроби робили й наступні аграрні очільники та прем’єри України, які давали завдання Антимонопольному комітету перевірити обґрунтованість цін на молоко, який застосовував відповідні «справедливі» каральні заходи за «безпідставне» зниження закупівельних цін на молоко для промислової переробки. Тож і сьогодні продовжують планувати проведення зустрічі з ключовими переробниками, щоб обговорити ситуацію, і з жалем констатують, що переробники відмовляються від таких зустрічей.
Що буде, якщо учасники ринку молока і молокопродуктів все ж сядуть за стіл переговорів? Нічого. Ніхто не знає, що пропонувати під час цих переговорів. Ми уже більш ніж 15 років пропонуємо розробити (і розробляємо за обмеженим набором кінцевої продукції) міжгалузеві балансові моделі молокопродуктового підкомплексу, за допомогою якого можна обчислити можливі рівні цін, які можуть отримати первинні виробники, залежно від комбінації та структури кінцевої продукції молокозаводу, що може бути змінена після залучення додаткових інвестицій у переробне підприємство, наприклад виробництво сухого знежиреного молока (СЗМ) тощо.
Взагалі, існують п’ять взаємозалежних варіантів ефективності функціонування молокопродуктового підкомплексу: 1) подолання монополізму молокозаводів і створення фермерських кооперативів із переробки та реалізації продукції (поки що посередники або трейдери (збирачі молока) домінують на інтеграційному ланцюгу і працюють з готівкою — чорним налом); 2) залучення інвестицій і збільшення глибини переробки (вартість молока-сировини перекладається на більші обсяги кінцевої продукції), а тоді кінцева продукція дешевшає; 3) створення фондів високоприбутковими молокозаводами для підтримки заводів, у яких глибина переробки невисока через відсутність інвестицій (за їх відсутності державна інвестиційна підтримка молокозаводів з низькою глибиною переробки може зумовити надлишок пропозиції та збитковості всіх молокозаводів); 4) організація молочних кластерів; 5) фальсифікація продукції за якістю, асортиментом, вартістю й інформацією.
В основі об’єктивного вирішення цих п’яти варіантів ефективності лежить розробка міжгалузевого балансу молокопродуктового підкомплексу «витрати — випуск», за допомогою якого визначаються реальні витрати кожного учасника інтеграційної взаємодії від первинного виробника до споживача. Інформаційна аналітична система за даними виходу (випуску) кінцевої продукції кожного молокозаводу і на вході — надходження молока з відомим вмістом жиру й білка надасть контролюючим державним органам можливість за лічені секунди визначати відсоток фальсифікату і необхідності проведення аудиту. Щоправда, необхідно відмінити комерційну таємницю в українському виконанні.
На завершення — декілька слів про модний захід: створення молочних кластерів. В Україні в їх створенні беруть участь конкуренти — інвестиційні компанії та агрохолдинги. Кластер, до якого входять кілька десятків дрібних селянських господарств, які утримують по п’ять-десять корів, повинен лише виробляти молоко. За кордоном успішний фермер може наростити потужність ферми, але йому необхідно додатково купити землю, викупити у фермерів квоти на реалізацію молока, мати угоди з фермерами на вивіз надлишків органічних добрив тощо. За такого розвитку подій фермери підвищують ціну землю та вартість квот. У ЄС та США система законодавства побудована таким чином, що великі підприємства не можуть поглинути дрібні фермерські господарства, але ефект масштабу досягається через кластерну організацію — останні надають послуги першим: забезпечення кормами, ремонтним молодняком, утилізують органічні добрива, відгодовують бичків, інші послуги. У кластері близькі й далекі фермери-сусіди постачають корми, а від великої ферми одержують і вирощують для неї ремонтних телиць, бичків, на їхні землі вивозяться органічні добрива тощо. Створення потужного підприємства гарантує йому низькі виробничі витрати, а власники маленьких ферм стають його компаньйонами з гарантією функціонування в конкурентному середовищі.
За всіх напрямків реформування молочної галузі постійно залишається першочергове завдання — досягнення справедливого розподілу ціни кінцевої продукції між усіма учасниками інтегрованого виробництва. Без цього Україна дійсно може залишитися без власних молочних продуктів та органічних добрив, як наслідок, втрати родючості ґрунтів. Кінцевий підсумок більш ніж плачевний — жодна галузь сільського господарства України не має прозорості у своєму функціонуванні, а тому незначна частка підприємств досягає свого «розвитку» за рахунок інших. Це шлях до самознищення.
