Словесна еквілібристика нинішньої державної влади,
яка нібито відстоює перевірений часом курс реформ, спричинена передусім
відсутністю реальних позитивних результатів їх проведення й походить із
невизначеності цих реформ.
Але міфологічний характер нинішньої економічної політики
є не лише наслідком неспроможності влади її сформувати. За міфами — інтереси
можновладців щодо прискореного тіньового перерозподілу загальнонародної
та колективної власності.
Саме цим пояснюється та потужна фінансова підтримка, яку
надають Леоніду Кучмі наближені до влади комерційні структури та державний
апарат, які кровно зацікавлені в його переобранні на другий термін.
Розглянемо кухню сучасної української міфології. Міф перший
вчить, що ліберальна економіка є основою успішного розвитку. Тут переплутано
два поняття: ліберальна економіка та лібералізація економіки. Перше є усталеною
системою розвинених продуктивних сил і виробничих відносин, що відповідають
їм. А от лібералізація означає процес еволюційного переходу до ліберальної
економіки, хоча абсолютно вільної економіки в світі, звичайно, не існує.
Циклічний характер економічного розвитку, викликаний прогресом науки й
техніки та пов'язаного з ними виробництва, об'єктивно примушує державу
втручатися в сам процес розвитку. Може йтися лише про міру й виправданість
цього втручання.
Наприклад, рівень регулювання економіки урядом США наприкінці
20-х — початку 30-х років був безпрецедентним у всій історії цієї країни.
Причинами цього втручання стали глибока економічна криза та зростання соціальної
напруженості. Нині, в умовах динамічного розвитку економіки, уряд США відійшов
від тотального контролю економічних процесів. Однак не виключено, що в
зв'язку з вичерпанням можливостей розвитку ряду галузей, насамперед комп'ютерної
індустрії, йому знову доведеться вдатися до регулювання економічних процесів.
Державне втручання в економіку має різні форми. Однією
з них є економічне стимулювання перетікання капіталів із одних сфер діяльності
в інші. Зберігається й безпосереднє управління державними підприємствами,
наявними в будь-якій розвиненій країні. Наприклад, у Франції державна власність
оцінюється приблизно в чверть всієї власності країни. І все ж стосовно
розвинених країн можна твердити про переважно ліберальний характер їхніх
економік.
Лібералізація економіки — це складний соціально- економічний
і організаційно- правовий процес. У розвинених країнах він тривав багато
століть і мав яскраво виражений еволюційний характер. Наприклад, в Англії
лібералізація почалася ще в ХVI столітті в зв'язку з розвитком мануфактури.
В США цей процес тривав близько 200 років — з моменту їх заснування, в
Росії та Україні — 30 років (з 1969 року, коли з дозволу ЦК КПРС почалася
м'яка «ліберальна» реформа, яка проходила спочатку еволюційним, а протягом
останніх 8 років — революційним шляхом). При цьому на одне потрясіння —
дестабілізацію ринку республік колишнього СРСР, які відділилися, наклалося
інше — подальша дестабілізація виробництва в державах, які отримали незалежність.
У цих умовах лібералізація економіки призвела до прямо
протилежного (очікуваному) результату: замість повільного розвитку — прискорений
розвал.
Міф другий стверджує, що обов'язковою умовою лібералізації
економіки є масова й прискорена приватизація. Але в світі часто йшли й
іншого шляхом.
Маятник цього процесу відхилявся то в один, то в інший
бік. З цього випливає, що переважання приватної власності на засоби виробництва
є достатньою, але не обов'язковою умовою. В ліберальній ринковій економіці
результат господарювання не суперечить меті. В Україні все було навпаки:
розгортання масової приватизації супроводжувалося розвалом виробництва,
що сприймалося як наслідок перерозподілу власності.
Міф третій однозначно проголошує, що ринкові відносини
сприяють розвитку економіки, підвищенню ефективності виробництва, зниженню
рівня цін. Це правильно тоді, коли є ринкове середовище й ринкова конкуренція
багатьох товаровиробників. Однак в Україні обсяг промислового виробництва
порівняно з 1990 роком скоротився майже на 80%. У сільському господарстві
обсяг продукції поменшав у 2—3 рази (залежно від виду). Звуження ринку
товарів обмежило можливості розвитку й навіть ринкових відносин. Як наслідок
суттєво зросли витрати на виробництво й ціни.
Ширма ринкових реформ не змогла приховати монополізму приватних
власників, який прогресує в Україні. Найбільш яскраво це виявилося влітку
1999 року, коли було різко піднято ціни на нафтопродукти, а рентабельність
послуг нафтотрейдерів досягла, за твердженням віце-прем'єра Сергія Тигипка,
150— 200% (за середньої по промисловості менше ніж 5%). Це — яскравий приклад
відсутності ринкових відносин.
У таких умовах їхній позитивний вплив відчули лише зарубіжні
виробники, які наповнили український ринок своїми товарами, що додатково
прискорило розвал вітчизняного виробництва.
Четвертий міф в Україні навіть намагаються вдягти в кольори
національної ідеї, оскільки наявність твердої національної валюти піднесли
до рангу передумови успішного розвитку реальної економіки. Це твердження
правильне з точністю до навпаки: коли всередині самого сектора реальної
економіки є умови й рушійні сили для розвитку, то з'являються передумови
для твердої національної валюти. Наприклад, у США темпи річного зростання
виробництва становлять 4%, а рівень інфляції — 2%. В Україні цього року
виробництво впало приблизно на 5%, інфляція (в реальному, а не в держкомстатівському
обчисленні) перевищує 25 %. В умовах домінування імпорту в багатьох товарних
групах штучне витягування курсу національної валюти хоча й дозволяє дещо
стримувати зростання цін на ці товари за рахунок зовнішніх запозичень,
але, головне, створює ефект фінансової піраміди, що веде до банкрутства
держави. Повернення зовнішніх кредитів 2000 року в сумі $3,3 млрд. потребуватиме
використання на ці цілі половини зведеного (або трьох чвертей державного)
бюджету. Це — фінансове банкрутство країни. А відмова від стабілізації
гривні означає розкручування інфляції. Все це — ціна видимості благополуччя
в економіці в попередні п'ять років.
Навіть не згадуючи через відсутність місця інші міфи, поширювані
нинішньою державною владою, можна з упевненістю дійти висновку про те,
що нинішній стан залишає Україні мало шансів, щоб у найближчі 10 років
відновити соціально-економічний рівень 1990 року. З цього необхідно зробити
й відповідні висновки стосовно авторів та виконавців так званого «безальтернативного
курсу реформ», які завзято, особливо в рік виборів президента України,
відстоюють незмінність курсу, який зазнав явного фіаско, й використовують
сучасну міфологічну термінологію для того, щоб представити чорне білим.
