Той, хто володіє сировиною, диктує свої правила. Це підтвердили події початку грудня минулого року, коли власники найбільших гірничорудних підприємств, підвищивши ціни на 20—34%, практично паралізували роботу деяких найбільших металургійних заводів України. Насамперед це торкнулося тих, хто не мав власних джерел залізорудної сировини — Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча, Дніпровського меткомбінату ім. Дзержинського, Алчевського меткомбінату і «Запоріжсталі». Їхні власники не були готові до такого рівня цін, який переводив у розряд збиткової близько половини всієї металопродукції.
Причиною такого підвищення цін був не дефіцит сировини. За інформацією в.о. заступника міністра промислової політики Анатолія Федяєва, за даними за 11 місяців 2004 року, всі меткомбінати були повністю забезпечені залізорудною сировиною, що дозволило металургам збільшити виробництво чавуну на 6% проти 2003 року. Причому міністерство протягом року вживало заходів щодо зниження імпорту (у 2004 році імпорт скоротився у 2,5 раза і склав менше 3 млн. тонн), щоб пріоритетною для меткомбінатів залишалася вітчизняна сировина. У цих умовах можна припустити, що грудневе скорочення виробництва чавуну (на 6—8 тисяч тонн на добу) було викликане виключно діями фінансово-промислових груп, які є власниками гірничорудних підприємств. Тим більше, що меткомбінати, які належать їм, — «Азовсталь», «Криворіжсталь», «Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського» та інші від зміни цін не постраждали. І хоч на проведеній незабаром після стрибка цін нараді металургійних і гірничорудних підприємств (за участю Мінекономіки та Мінпромполітики) гірничорудним підприємствам рекомендували повернутися до листопадових цін на свою продукцію, ситуація залишилася напруженою. Як розповів «Дню» президент Асоціації підприємств чорної металургії України Анатолій Голубченко, багато підприємств металургії досі не можуть нормально працювати.
Як повідомив «Дню» начальник другого управління досліджень і розслідувань Антимонопольного комітету Юрій Прокопенко, зараз на кожному з сегментів ринку залізорудної сировини працюють стійкі монополії. Причому вони виникли ще за часів СРСР. Донедавна ситуація на цих ринках практично не змінювалася — всі підприємства були державними, і ДАК «Укррудпром» був включений до списку суб’єктів-монополістів. Однак ситуація, коли монополія була державною, металургам не загрожувала.
Усе змінив Закон «Про особливості приватизації підприємств ДАК «Укррудпром», прийнятий Верховною Радою навесні 2004 року. Згідно з ним, державні пакети акцій гірничорудних підприємств були продані власникам, які вже володіли пакетами акцій цих підприємств у розмірі не менше 25% від їхніх статутних фондів. Причому суми продажу, через відсутність конкуренції, були нижчими за реальну вартість підприємств.
У результаті склалася ситуація, коли кожен із ринків потрапив в одні руки. Наприклад, власник Північного ГЗК який виробляв більше за всіх окатишів, купив ще й Центральний ГЗК, і тепер міг контролювати практично весь цей ринок. Те саме можна сказати й про аглоруду, і про концентрат. Як зазначає Юрій Прокопенко, таке об’єднання ринків лише посилило монополію домінуючих на цьому ринку структур. Однак, як було прописано в Законі, Антимонопольний комітет був позбавлений права втручатися в ситуацію і зараз нічого не може зробити, щоб деконцентрувати ринок. Єдине, що залишається, так це функція нагляду і дослідження.
Втім дослідження, проведені після скарг металургів, показали, що безпосередньої провини гірничорудних підприємств у підвищенні цін немає. Винуватцями виявилися посередники в ланцюжку гірничорудний комбінат — меткомбінат. Причому кількість цих посередників не обмежена. Після виходу з комбінату партія сировини дробиться, потім знову об’єднується, а тільки тоді потрапляє на меткомбінат. Чим більше посередників, тим вища кінцева ціна товару. За словами Голубченка, багато хто з них має тих самих хазяїв, що й комбінати: фінансово-промислові групи створюють такі схеми, де вітчизняній металургії, яка їм не належить, немає місця.
У зв’язку з тим, що повного узгодження у поставках залізорудної сировини на внутрішній ринок так і не досягнуто, і проблеми з забезпеченням вітчизняних металургійних підприємств збереглися, Мінпромполітики, за словами Федяєва, запропонувало Мінекономіки зберегти режим ліцензування експорту залізорудної сировини, введений з 1 січня цього року. Однак, за словами Прокопенка, цієї міри недостатньо, щоб остаточно вирішити проблеми, які виникли. Одночасно необхідно встановити максимальний розмір надбавки до закупівельної вартості, за рахунок якої живуть посередники. Якщо розмір цієї надбавки буде обмежений 20%, незалежно від того, скільки посередників у ланцюжку, то це, на думку Прокопенка, дозволить істотно знизити закупівельні ціни. Як міру, яка сприятиме боротьбі з монопольними цінами на залізорудну сировину, Антимонопольний комітет підготував законопроект, що передбачає зміни до деяких законодавчих актів. У ньому зокрема передбачається методологія доказів існування антиконкурентної угоди: якщо, наприклад, дві або три посередницькі фірми без економічних передумов одночасно підняли ціни.
Водночас Голубченко бачить корінь проблеми в тому, що гірничорудна промисловість зараз прагне працювати на експорт. На його думку, виходом могло б бути створення в особі держави внутрішнього конкурента зарубіжним компаніям-імпортерам. Його цінова політика має будуватися, згідно з Голубченком, з урахуванням міжнародних цін і відтягувати сировину на вітчизняний ринок, не допускаючи немотивованого продажу за кордон. При цьому всі експерти «Дня» сходяться в тому, що реприватизація в гірничорудній промисловості могла б надто сильно ударити по інтересах усіх українських металургів та гірників. Тому має перевагу варіант, запропонований А. Федяєвим, — обмін акціями між власниками меткомбінатів та ГЗК, чиї інтереси поки не збігаються, і, звичайно, під контролем держави.
