Сумарна купівельна спроможність сільськогосподарських підприємств України, за оцінками фахівців, становить приблизно два мільярди гривень. Здається, що це — значна сума. Та левова її частка витрачається на паливо-мастильні матеріали, добрива, засоби захисту рослин, насіння різних культур. А от на нову техніку — що залишиться, й із кожним роком усе менше. Як наслідок — величезні проблеми. Їх прагне розв’язати національна акціонерна компанія «Украгролізинг». Про стан справ на селі та про те, як здійснюються ці наміри, йшлося у розмові «Дня» з почесним президентом цієї компанії, народним депутатом України Василем ШПАКОМ.
— Як ви оцінюєте ситуацію на селі?
— Через відсутність елементарних зручностей воно старіє, обезлюднюється, деградує та вимирає. Близько 42% сільських жителів — пенсіонери, спостерігається масова міграція молоді. Рушійною силою відновлення села може бути лише ефективне виробництво. Проте сьогоднішнє економічне становище характеризується спотвореними пропорціями міжгалузевого обміну, в тому числі диспаритетом цін, недосконалою інфраструктурою аграрних ринків, нерозвинутими принципами самоврядування сільськими територіями, великим розривом між програмними намірами держави та реальним фінансуванням сільськогосподарського виробництва. Як результат, села деградують. Безумовно, держава мала б зберегти на деякий час потужний вплив на селі, особливо що стосується забезпечення матеріально-технічними ресурсами, зокрема, технікою, мінеральними добривами, комбікормами тощо. Практично селяни покинуті напризволяще, без створення чітких адаптаційних механізмів.
— Чи спрямований проект бюджету, який нині розглядається парламентом, на те, щоб поліпшити щось у ситуації на селі?
— Як член бюджетного комітету, я можу сказати, що існує прірва між програмними документами економічного та соціального розвитку України та бюджетом країни. Міністерство економіки взагалі не бере участі у формуванні бюджету. Державний бюджет формується фактично за власною процедурою.
Оскільки бюджет є одним із інструментів реалізації економічної політики держави, то дискусії навколо бюджету повинні фокусуватися на обговоренні його відповідності урядовій політиці. Проте народні депутати, не маючи уявлення про чіткість економічної програми держави й економічні пріоритети, зосереджуються на тому, щоб ділити обмежені бюджетні кошти.
От, скажімо, висновок про те, що наступного року країна матиме 7% зростання ВВП, я сприймаю з недовірою. Я взагалі скептично ставлюся до показників зростання ВВП. І не лише прогнозованих, а й фактичних, які надає офіційна статистика. На які чинники економічного зростання розраховують прогнозисти? Адже сьогодні держава фактично не сприяє розвитку бізнесу в країні, а навпаки, усіляко гальмує. А він тікає від неї у тінь і розвивається там, поповнюючи кишені всім, крім державної кишені — бюджету. Саме тому деклароване економічне зростання не відбивається на рівні життя переважної більшості людей, не сприяє створенню нових робочих місць. Не можна ж серйозно вважати, що усі ті люди, яких ганяє міська міліція за те, що продають на вулиці картоплю чи моркву, мають робочі місця. Реально на зростання робочих місць у сільському господарстві ми можемо розраховувати тільки при підвищенні прибутковості виробництва сільгосппродукції, однак сьогодні ми його не бачимо.
За останні роки вдалося досягти певних зрушень у напрямі збільшення фінансування цільових програм агросектору. Якщо у 2002 році на цю мету виділялось два мільярди гривень, то сьогодні в проекті бюджету — шість мільярдів. Та має бути набагато більше. Якщо розглянути, наприклад, програму, згідно з якою держава фінансує розвиток тваринництва, то в середньому на одну корову припадає на рік близько 7 гривень... Це означає, що держава дотує лише сім літрів молока. Так само й інші програми підтримки сільгоспвиробництва не відповідають ані відповідним суспільним потребам, ані тому рівню підтримки сільгоспвиробника, який існує в Європі. Чи може бути користь від такої допомоги?
На думку нашої фракції (Василь Шпак входить до Народної партії. — Ред. ), на розвиток сільського господарства має спрямовуватися 10% видатків бюджету, а на розвиток соціальної сфери — не менше одного відсотка від вартості валового внутрішнього продукту України, як передбачено законодавством. А це, як мінімум, 12—14 мільярдів гривень. Ми вже 10 років не компенсуємо селянам кошти, вкладені в розвиток соціальної сфери. Є господарства, яким держава заборгувала по 1—2 мільйона гривень. А в цілому по Україні такий борг становить близько мільярда гривень. Як їх віддати? На мою думку, зміни на селі будуть лише тоді, коли держава впритул підійде до квотування сільгоспвиробництва.
— Що ви розумієте під терміном «квотування»?
— В першу чергу це означає, що ми повинні чітко визначити, скільки та яких продуктів потрібно країні для внутрішнього споживання, а відтак ввести внутрішню й зовнішню квоти для аграріїв. Виробництво продукції по внутрішній квоті має забезпечуватися матеріально-технічними ресурсами за фіксованими цінами, встановленими державою. На продукцію по внутрішній квоті мають бути передбачені дотації до ринкових цін з бюджету. Квотування дозволить поступово нарощувати обсяг виробництва і збільшувати частку продукції, яку можна спрямовувати на експорт. При цьому держава має всіляко сприяти зростанню експорту та просуванню вітчизняної продукції на ринки інших країн, використовуючи потенціал торгово-економічних місій та інших міжнародних торгових представництв.
Одне з найважливіших державних питань — рівень цін у країні. Маючи такий хаотичний ринок, який діє у нас сьогодні, годі сподіватися, що його регулювання буде справедливим. Вже який рік перед жнивами нафтопродукти дорожчають, а зерно дешевшає. При цьому хтось, може, і багатіє, а от селяни усе більше бідніють. Проблему диспаритету вони вирішують на свій розсуд: взагалі скорочують придбання мінеральних добрив, засобів захисту рослин, що призводить до зниження врожайності та збитковості виробництва. Завдяки такій незбалансованості взагалі руйнується аграрна галузь, оскільки стає невигідним вирощувати врожаї та відгодовувати худобу. Тож економічні відносини в сільському господарстві слід збалансувати.
— Яким чином?
— Окрім сказаного до цього, важливим елементом наведення порядку на селі є створення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання, які користуються землею сільськогосподарського призначення. Плату за землю мають вносити всі. Пільги можна зберегти лише для закладів охорони здоров’я та дитячих закладів. А у нас за землю чомусь не платить навіть залізниця. Плата за землю повинна бути обрахована, виходячи з ринкової вартості, що гарантуватиме більш дбайливе ставлення до її використання, а також дозволить об’єктивно оцінити витрати того чи іншого виробника. Водночас, належний рівень плати за землю в місцевих бюджетах дозволить сільським громадам та громадам невеликих міст і селищ забезпечувати ширше коло своїх потреб. А сьогодні місцеві бюджети поставлені в такі умови, що не мають коштів, щоб платити зарплату вчителям, медикам, працівникам культурної сфери. Цього року ми дуже багато зробили для підвищення соціальних стандартів в країні, піднімаючи пенсії та інші соціальні виплати. Але на цьому слід поки що зупинитися. У нас немає альтернативи окрім того, щоб бюджет працював на розвиток економіки України, де житимуть наші діти та внуки.
— Чи дає проект бюджету на 2006 рік якісь перспективи для розвитку агролізингу в Україні, адже в країнах СНГ в цьому напрямі намічаються великі зрушення?
— Якщо ми знайдемо можливості для розбудови агролізингу, то, на моє глибоке переконання, розв’яжемо й основні проблеми села. Ви правильно відзначили, що в СНГ і, зокрема, в Росії це вже добре зрозуміли. Система лізингу в Україні має цілком прозору схему і забезпечує об’єднання інтересів виробників промислової та сільськогосподарської продукції. Основним інвестором на ринку сільгосптехніки у нас виступає держава, бо без бюджетної підтримки не можна домогтися позитивних зрушень в аграрному секторі. Вартість сільськогосподарської техніки сьогодні надто висока, щоб сподіватися, що аграрії за рахунок власних коштів спроможні здійснювати інвестиції в технічне оновлення. А в уряді і в парламенті багато хто міркує, чи варто державному бюджету брати таку тяжку ношу на себе? Як результат — протягом останніх років державна компанія «Украгролізинг», що здійснює закупки й постачання техніки селу, фінансувалася лише на 2% від потреби села у техніці. Щоб довести, наскільки це нерозумно, я можу послатися на дуже переконливу цифру. Щороку лише через прострочення термінів збирання зернових, що пов’язано в першу чергу з недосконалістю та нестачею комбайнів, ми втрачаємо більше шести мільйонів тонн зерна! А тепер порахуйте його вартість (у середньому 0 за тонну), і вам стане зрозумілим, навіщо державі інвестувати кошти у поповнення парку сільгосптехніки.
Сьогодні Україна має набагато менше, ніж 50 тисяч комбайнів, а в радянські часи їх було 112 тисяч. До того ж у середньому по країні 90% цих машин відпрацювали свій амортизаційний термін і потребують заміни. Комбайнів, які здатні нормально працювати, залишилось не більше п’яти тисяч. До того, ж слід додати, що збіжжя збирається також і для майбутнього посіву, а наявні спрацьовані комбайни, за даними фахівців, травмують зерно, псують посівний фонд, зменшуючи майбутній врожай. У такому ж поганому стані трактори та інша сільська техніка.
Фінансовий лізинг, надаючи дуже вигідні умови аграріям, може дещо зробити, навіть попри проблеми з фінансуванням. Розрахунки за надану техніку здійснюються протягом п’яти років (а за таку складну, як комбайни — протягом семи років) під 2,8 відсотка річних. Тобто, якщо, скажімо, трактор коштує 100 тисяч, то за рік треба сплатити 20 тисяч плюс лише 2,8 тисячі річних. Остання сума йде на утримання компанії, яка самостійно фінансує свою діяльність, не беручи ані копійки з бюджету.
Нині компанія має майже мільярд гривень в обігу, що становить близько 7% ринку техніки, і не є монополістом у відповідних послугах. На цьому ринку є простір для будь-яких інвестиційних компаній — операторів та банків. Щоб за 10 років оновити парк техніки на селі, треба щороку купувати п’ять тисяч нових сучасних комбайнів та щонайменше 20 тисяч тракторів. Судячи з фінансового стану переважної більшості наших господарств, іншого шляху, ніж лізинг, для поповнення парку технічних засобів немає.
Це стосується й виробництва обладнання для механізації тваринницьких комплексів, у виготовленні якого братимуть участь на паритетних конкурентних засадах як іноземні, так і вітчизняні підприємства. Великі можливості для лізингу існують і в такій галузі, як цукроваріння, технічна оснащеність якої залишається на рівні 70-х років минулого століття. Які за таких умов можуть бути перспективи у цієї стратегічної для нашої держави сфери діяльності? Проте колись ця галузь давала країні 6 мільйонів тонн цукру, а нині ми вже спустилися до 1,4 мільйона (з 190 цукрозаводів 100 не працюють), тоді як потреба країни становить 2,2 мільйона тонн.
Необхідність нашої діяльності очевидна, проте наші можливості істотно обмежені. Коли компанія тільки створювалася, я доводив, що їй потрібно три мільярди гривень стартового річного обсягу фінансування, аби річне повернення коштів довести до 600 мільйонів. В цьому разі створилася б зовсім інша схема, і сьогодні ми б мали можливість разом з кредитними ресурсами вкладати у виготовлення техніки мільярд гривень. Тож і на селі була б трохи інша картина. Компанія потребує бюджетного фінансування ще протягом кількох років, поки не вийде на три мільярди гривень обігу і не матиме мільярд обігових коштів кожного року. Нині господарства вже привчилися вчасно вносити платежі та проценти в рахунок лізингу. Тим більше, що у них є можливість брати для цього, а також для виплати першого внеску, пільгові кредити, відсотки по яких частково компенсує держава. Сьогодні ми вже маємо стовідсоткове повернення належних платежів за лізинг техніки.
— Чи задовольняє вас рівень виробництва техніки, яку вітчизняні виробники можуть запропонувати селу? Чи купуєте ви її також і за кордоном?
— Ні якістю, ні кількістю пропонованої техніки вітчизняні машинобудівники нас, а вірніше аграріїв, не задовольняють, особливо це стосується так званої енергонасиченої техніки, тобто комбайнів і тракторів. У країні є лише два підприємства, які серійно виготовляють трактори — Харківський тракторний і Південний машинобудівний (Дніпропетровськ). А також спільне виробництво розвивається на «Ленінській кузні» в Києві. Але вартість цієї техніки настільки висока, що аграрії не в змозі її купувати. Як наслідок, обсяг її виробництва скорочується. Відповідне виробництво в Дніпропетровську практично зупинилось. З комбайнами ще гірше. Раніше їх в Україні зовсім не було. Сьогодні ми маємо Херсонський комбайновий завод з досить низьким рівнем технології, проте він має перспективи для випуску більш досконалого комбайну «Славутич» за рахунок кооперації з європейськими підприємствами. Український комбайн «Дніпро» збирається у Павлограді (Дніпропетровська область) за участю німецької фірми «Класс».
За минулий і нинішній роки українські аграрії вже отримали на умовах лізингу 200 сучасних машин. Але цього року уряд не ухвалив постанову щодо дозволу на закупівлю техніки, і 40 комбайнів стоять на заводі, хоча були виготовлені до нинішньої збиральної кампанії. Як бачимо, перспективи є, але важко розв’язуються фінансові питання.
Проблема полягає ще й у тому, що ми завжди намагалися розвивати власне виробництво сільськогосподарської техніки. Та за нинішніх умов це вже не конче потрібно. Тим більше, що значно швидше і якісніше можна розвинути виробництво на основі збирання техніки з імпортних комплектуючих. Навіть фірма Джон Дір сьогодні збирає свої комбайни з комплектуючих, що виробляються у багатьох країнах світу. В Україні відмінено норму, за якою автомобіль вважається вітчизняним, коли він комплектується не менше ніж на 50% власними комплектуючими. Тож і я нещодавно подав на розгляд парламенту проект аналогічного закону стосовно сільськогосподарської техніки. Однак зауважу, що потрібно також вдосконалити систему фінансування цих підприємств, без чого вони не зможуть підняти технічний рівень і налагодити ефективне серійне виробництво сучасних машин.
— Чи не робили ви спроб залучити до фінансового обігу у сфері лізингу ще й іноземні кошти?
— Компанія вже другий рік співпрацює з німецькою фінансовою фірмою «Гермес», яка допомагає нам у пошуку кредитів на міжнародному ринку для закупівлі техніки та комплектуючих. Наш намір: закупити бурякозбиральні комбайни, які в Україні не виробляються, та інше обладнання, зокрема, комплектуючі для комбайна «Дніпро». Далі будемо працювати над тим, щоб цю техніку збирати в Україні. Спроби налагодити співпрацю з вітчизняними банками не принесли позитивних результатів. Вісім місяців пішло на переговори з «Укрексімбанком», але, незважаючи навіть на те, що нас визнали структурою, яка може брати і головне — повертати кредити, нам врешті решт відмовили. Чим мотивоване таке рішення банку? Адже це державний банк, який мусив би підтримувати такі важливі для держави проекти. Відповідь я хочу почути особисто від його керівників. Невже справа у політичних розбіжностях? Ми хочемо їх за всяку ціну подолати, адже залучення кредитів у нинішніх умовах — це головна складова політики нашої компанії. Іншої політики ми не проводимо.
— Ваша компанія державна. А чи не йдеться про її приватизацію?
— На жаль, таку ідею висувають саме ті, хто не розуміє ролі нашої компанії у налагодженні прозорих зв’язків між виробниками і споживачами техніки, а також не визнає необхідності бюджетної підтримки її розвитку. Але, на мою думку, це — антидержавна та антинародна політика. Треба розуміти, що компанія не має власної матеріальної бази, а лише управляє довіреними їй державою коштами та напрацьовує нормативно-правову базу для розвитку в Україні такого поширеного в усьому світі виду послуг, як фінансовий лізинг. Ми створюємо робочі місця для кваліфікованої праці на селі, допомагаємо фінансово як виробникам техніки, так і її покупцям. Тож, економічного підґрунтя такі розмови не мають і не можуть мати, бо у нас, власне, і приватизувати, окрім будинку в центрі столиці, нічого. Може, саме цей будинок і є головною причиною таких забаганок?
А що за останні роки впроваджено в нашій державі з елементів ринкової та фінансової інфраструктури? Біржі, на яких реалізується 3—4 відсотки ринкового позабіржового обігу аграрної продукції? Чи може створено інституції мікрокредитування фермерів? Нічого подібного. Навіть іпотеку досі не можуть розгорнути. А механізм фінансового лізингу, який започаткував нові економічні відносини і дав можливість розвиватися і селу, і промисловості, працює і буде працювати в подальшому.
Інша справа, що в складі компанії є виробничі підприємства, які функціонально не відповідають профілю роботи компанії з надання фінансових послуг. Їх можна виставити на продаж, і ми це зробимо. Щодо обслуговування техніки, що передано в лізинг (її у компанії понад 20 тисяч одиниць), то компанія буде укладати відповідні угоди з приватними підприємствами, що виграють відповідні тендери (нині один вже проводиться).
А продавати справді нічого. Навіть кошти, що знаходяться в нашому управлінні, є нічим іншим, як довготерміновою дебіторською заборгованістю. Чи знайдеться покупець на ту техніку, яка знаходиться в користуванні селян і з кожним роком знецінюється? А може почнемо продавати повітря?..
