У ті дні, коли в Україні вибухнула бензинова криза, мені довелося побувати у Франції. І тому з особливою цікавістю спостерігала за особливостями дорожнього руху. Як виявилося, на батьківщині знаменитих «Рено» кількість їхніх власників (як і інших «залізних коней») неухильно зменшується. А все тому, що французька влада вирішила всерйоз узятися за економію пального й оздоровлення міського середовища. І насамперед ця особливість державної політики позначається на ситуації в столиці.
Сьогодні лише половина парижан має власне авто. Щоб людям не хотілося їздити в авто, держава створює «всі умови». Це бетонні шипи на дорогах, усілякі огорожі, мінімальні території для паркування. Більшає кількість пішохідних зон.
Постійно посилюється контроль за дотриманням правил дорожнього руху. На всіх дорогах, що ведуть до Парижа, встановлено спеціальні радари. Якщо ви перевищите швидкість, то наступного дня додому чи на роботу вам пришлють штраф. Відмовлятися чи виправдовуватися марно: радар автоматично сфотографував вашу машину і вас за кермом. Розмір штрафу — 800 євро. Ця сума велика навіть за французькими мірками — мінімальна заробітна плата у Франції становить 1147 євро на місяць. Щоправда, як і в нас, на чисту «мінімалку» майже ніхто не живе. Зі слів місцевих жителів, щоб жити нормально, зарплата повинна бути не менше 3000 євро. Але вказаний штраф і для такої зарплати зовсім не дрібниця. Французькі автомобілісти побоюються радарів і жартують з цього приводу: «Копи нам більше не потрібні».
Слід відзначити, паризькій владі робить честь те, що система муніципального транспорту розвинена добре. До послуг парижан метро, автобуси, трамваї. Природно, за зручністю та популярністю в населення на першому місці — метро . Проїзд коштує півтори євро. Це недорого, але особливо не покатаєшся. Квиток купують до певної станції; передумав і вирішив проїхати далі — купуй наступний квиток. Зате мережа метрополітену велика — покриває не тільки Париж, а й передмістя. Їздити в автобусах — також зручно і квиток коштує стільки ж. Але маршрути обмежуються лише межами міста і припиняють роботу о 10 вечора. А спізнився на автобус — береш таксі. Їх навколо безліч. Оплата — за лічильником, середня ціна по місту — 5—10 євро.
А ті, хто не любить громадський транспорт, «пробки» і балакучих таксистів, купують велосипед чи мотоцикл. Останній, очевидно, незабаром витіснить автомобіль — дедалі більше французьких громадян (різного віку) вчаться лавірувати в потоку транспорту на маленьких мопедах і мотоциклах. «Просунутіші» особистості добираються на роботу на велосипедах, самокатах і роликах — весело і все-таки швидше, ніж пішки.
І все ж і вранці, і ввечері «пробки» на французьких дорогах — не рідкість. Придивившись уважніше до жертв автомобілізації, «День» помітив серед них багато любителів марки «Деу- Ланос», який випускають у Запоріжжі. Цю машину, хай і не без натяжки, очевидно, можна назвати українським автомобілем. Приємно було бачити снобів- французів, які сидять, як і ми, в «пробці», та ще й за кермом нашого авто. Що вони в ці хвилини говорять про ефективність уряду та міську владу? Але також можна припустити, що тональність при цьому дещо нижче, ніж у нас. Влада Франції до автомобілістів ставиться з повагою, і всі свої заходи, які хоч якоюсь мірою ускладнюють їм життя, ретельно аргументують, зважаючи на інтереси суспільства.
