Зможе чи не зможе Україна розплатитися зі своїми кредиторами,
оголосить чи не оголосить уряд дефолт, що буде, якщо дефолт буде, — всі
ці питання останнім часом вийшли за рамки вузькофахових дискусій і оволоділи
умами мас. Намагаючись розібратися в суті цих питань і бути «в струмені»
читацьких інтересів, «День» регулярно публікує різні точки зору на предмет
«бути чи не бути» дефолту. 23 вересня у відкритому листі Президенту Кучмі
підприємець, який мав необережність придбати українські боргові зобов'язання,
настійно рекомендував — «тільки не оголошуйте дефолт!». У тому ж числі,
але в іншій статті, вивчалася здатність України (що виглядало досить важковиконуваним)
дослухатися цієї поради. Здавалося б, за умов постійної загрози виникнення
нестачі фінансів, — у розмірі $2-4 млрд. щорічно, — для покриття дефіциту
платіжного балансу (тобто коли валютні потоки «з» країни не компенсуються
потоками «в» країну) дефолт стає очевидною перспективою. Або, іншими словами,
результатом елементарної арифметики. Втім, виявляється, у процедурі обчислення
«суверенного» дефолту в арсеналі є й інші інструменти. Отже, від чого ще
залежить платоспроможність неплатоспроможної держави? Про це — в статті
Олексія Сєкарьова, котрий вирішив поділитися своїми поглядами на проблему
дефолту по-українськи з читачами «Дня».
Хельга М., мешканка Мюнхена, лікар, у середині вересня
отримала лист від свого банку, в якому її повідомили: «Ваш рахунок номер
такий-то, кошти якого ми за Вашим розпорядженням використали на придбання
облігацій Республіки Еквадор, від сьогоднішнього дня закривається з нульовим
залишком у зв'язку з дефолтом уряду емітента». Як пише «Зюддойче цайтунг»,
Хельга М. відразу втратила кілька десятків тисяч марок, вкладених на сім
років під 12,25% річних. Мабуть, вона хоч-не-хоч недоглянула одну з умов
угоди з банком: у разі порушення Еквадором платіжних зобов'язань «власники
боргових облігацій і процентних купонів можуть понести втрату своїх первинних
вкладів у повному обсязі».
ЩО ТАКЕ ДЕФОЛТ
Дефолт (default) — термін чисто технічний. Він означає
усього лише заяву боржника про неплатоспроможність, тобто нездатність повністю
і вчасно розраховуватися з боргами. Стан дефолту наступає, зокрема, якщо
позичальник не здійснює платежів (на погашення основної суми боргу, процентів,
комісійних та інших вимог) у встановлений строк, вносить у договір недостовірні
відомості про гарантії повернення коштів, використовує позикові кошти неналежним
чином, зазнає різкого погіршення свого фінансового становища, не виконує
зобов'язань стосовно третьої сторони-кредитора (крос-дефолт). Сучасне цивільне
право передбачає, як правило, два можливi наслідки такої заяви: компроміс
між кредитором і боржником або банкрутство останнього. У першому випадку
сторони можуть або домовитися полюбовно, або ж передати справу до суду.
Метою судового позову для боржника буде добитися такого рішення суду, за
яким він може виплатити борг не повністю, а тільки частково, і при цьому
уникнути банкрутства. Суд може ухвалити постанову про компроміс, якщо заявник,
тобто боржник, може дотримати низку досить суворих умов. Головною з них
є негайне задоволення якоїсь мінімальної частини претензій кредиторів.
Цей мінімальний рівень, або квота, встановлюється законом і може складати,
як, наприклад, у Німеччині, 35%. Цікаво, що однією з причин можливої відмови
боржнику в прийнятті справи до розгляду (поряд з невиконанням квоти) є
«легковажність, що призвела до неплатоспроможності». Така відмова по суті
рівнозначна вердикту про банкрутство, тобто про примусову ліквідацію боржника
як юридичної особи. Схожі процедури передбачено і новим законом України
про банкрутство, який опубліковано 15 вересня.
ДЕРЖАВИ НЕ ПУСКАЮТЬ З МОЛОТКА, ХОЧА...
Складність полягає у тому, що якщо боржником є суверенна
держава, то оголосити її банкрутом, тобто примусово ліквідувати, стає юридично
і технічно неможливим. Тому логічно залишається тільки компроміс як метод
вирішення суперечки. Новітня історія знає багато прикладів, коли держави
не тільки виявлялися фактично нездатними платити за суверенними боргами,
але і формально заявляли про це. Разом з Еквадором найсвіжішим прикладом
може бути Росія, яка оголосила 17 серпня 1998 р. мораторій на виплату своїх
зовнішніх зобов'язань. Різниця між фактичною неплатоспроможністю (несплатою
боргу вчасно) і дефолтом (заявою про нездатність платити за боргами) для
держави-боржника у юридичному значенні зникає. Адже в обох випадках кредитори
йдуть на переговори як з боржником, так і один з одним, щоб знайти компроміс
і повернути хоча б частину боргу.
Та попри те, що технічно збанкрутити суверенну державу
неможливо, дефолт загрожує їй серйозними прикрощами. Доступ до кредитних
ресурсів міжнародних організацій і країн-донорів закривається зовсім (приватні
ж інвестори припиняють кредитувати уряд-банкрута значно раніше). Як правило,
суверенний борг відразу різко збільшується за рахунок штрафів, що накладаються
у разі відмови платити. Не виключена можливість блокування рахунків у банках,
з якими центральний банк країни, що оголосила дефолт, має кореспондентські
стосунки. Нарешті, ризик арешту нависає над майном державних компаній,
яке знаходиться за кордоном, — насамперед морські й повітряні судна з національною
атрибутикою. Хоч універсальних процедур не існує, дефолт так чи інакше
пов'язаний із серйозними санкціями, які можуть бути зняті тільки після
остаточного врегулювання суперечок навколо претензій кредиторів.
Тому перш, ніж зважитися на заяву про припинення виплат
за зовнішнiм боргом, уряд повинен добре продумати наслідки такого кроку.
Він має усвідомлювати, що відмова від обслуговування боргу знімає навантаження
з державної скарбниці лише на певний час. У довгостроковому ж плані таке
рішення призводить тільки до зростання суми зовнішніх зобов'язань за рахунок
відкладених виплат і негайних санкцій. Окрім цього, відразу ж зростає й
ціна обслуговування боргу: країна повинна покладатися на власні сили, оскільки
зовнішні джерела фінансування відрізаються. Тому малоймовірно, щоб можна
було б усерйоз віддати перевагу короткочасній віддушині в обслуговуванні
боргу перед довгостроковими міжнародними ускладненнями.
ЯК КРАЇНІ РОЗПОРЯДЖАТИСЯ КРЕДИТАМИ, ЩОБ НЕ СТАТИ БАНКРУТОМ
Проблема надміру боргів частіше за все виникає, як пише
Джеффрі Сакс, у невмілих урядів. Головною ознакою невмілості є потурання
різним груповим інтересам, чи то підприємствам, що користуються особливою
прихильністю, чи пенсіонерам — потенційним виборцям. Робиться це з метою
зміцнитися політично і, найчастіше, не супроводиться достатньою вмілістю
в реформах, необхідних, наприклад, для консолідації бюджету. Така політика
економічно ірраціональна: підприємства, упевнені в швидких подачках, не
стануть боротися за прибуток, а тим більше відраховувати з нього податки
до бюджету. Вона завжди приводить до фінансової кризи, оскільки бюджет
не витримує популізму (у вигляді пільг) і обслуговування боргу (у вигляді
реальних виплат) одночасно. Якщо при цьому уряд ще й не встоїть перед знадою
«профінансувати» дефіцит скарбниці за рахунок емісії, то країна неодмінно
впаде у провалля гіперінфляції.
Залучення зовнішніх та внутрішніх кредитних ресурсів —
це і є засіб уникнення цієї загрози. Кредитори часто надають кошти урядам
без майнових гарантій, оскільки розраховують на вигоди від освоєння внутрішнього
ринку і, крім того, на своєчасне повернення кредитів. Адже їх клієнтом
виступає суверенна держава, а держави не зникають з лиця землі так само
просто, як фірми-одноденки.
Досвід, однак, свідчить, що у держави просто може виявитися
невмілий уряд. Він навіть під тягарем боргу не зможе відмовитися від популістських
пільг і субсидій. Суверенний борг зростатиме аж до критичних величин в
міру того, як бажання утриматися в сідлі переважатиме над економічною раціональністю.
Крім того, що всередині країни неминуче настане криза, така позиція дуже
швидко зруйнує надії кредиторів на сумлінність їх суверенного позичальника.
Ще раз повторимо важливий висновок. Потреба у зовнішньому
кредитуванні виникає у країн, які потребують допомоги в проведенні реформ.
Бюджети цих країн, як правило, слабкі саме через поточне реформування економіки.
Щоб подолати цю слабкість, необхідна жорстка бюджетна політика, спрямована
на створення інститутів ринку і на стійке зростання. Субсидування старих
галузей і підприємств несумісне з постулатом стійкого зростання. Та, якщо
бюджетні гроші використовуються саме з цією метою, кредитоспроможність
країни, тобто здатність вчасно обслуговувати борг, підривається остаточно.
ЩО БУВАЄ З СУВЕРЕННИМИ БАНКРУТАМИ
Саме нездатність своєчасно обслуговувати зовнішній борг
з причин бюджетного популізму і втрати довіри кредиторів викликала хвилю
суверенних дефолтів у 80-і й 90-і роки. Вона охопила велику кількість країн,
у тому числі Бразилію, Болівію, Аргентину, Польщу, Мексику і зовсім недавно
— Росію. За даними рейтингового агентства «Standard & Poor's», загальна
сума заморожених дефолтом боргів у 1990 році досягла рекордної величини
— 332 млрд. доларів (до 1997 року вона скоротилася до $77 млрд.). Долі
держав після дефолтів несхожі одна на одну так само, як нещасливі сім'ї.
Та все ж у них є деякі спільні риси, причому вельми показові.
Найчастіше суверенний борг реструктурують. У 1997 р. Перу
закінчила випуск облігацій Бреді на суму 8 млрд. доларів по дефолту, оголошеному
ще 1984 року. Облігації Бреді, названі іменем колишнього міністра фінансів
США, пущені в обіг з 1989 року для переоформлення безнадійних державних
боргів нових ринкових економік (emerging markets). У розмірі номіналу вони,
як правило, гарантуються облігаціями Казначейства США і вважаються найбільш
надійним способом оформлення суверенного боргу (щоправда, новітній досвід
Еквадору сильно похитнув цей постулат). За такою ж схемою у грудні 1997
р. було розстрочено борг Росії в розмірі 32 млрд. доларів (дефолт 1992
року). Мексика, Аргентина, Бразилія і Болівія — найбільші емітенти облігацій
Бреді.
У 1992 році Польщі і Єгипту було списано половину суверенного
боргу, за яким ці країни раніше оголосили дефолт. На відміну від розстрочки,
списання боргу — випадок винятковий. Для названих країн це рішення було
продиктоване чисто політичними міркуваннями: Польща повинна була стати
зразком відриву від комунізму, а Єгипет отримав своєрідну винагороду за
мирну угоду з Ізраїлем. Нинішньої осені Росія активно домагається (і судячи
з останніх повідомлень, поки що не без успіху) списання вищезгаданих 32
млрд. доларів реструктурованого боргу, оскільки мова йде про комерційні
зобов'язання, успадковані від СРСР.
Зі схем управління боргом, які активно використовуються
урядами, варто відзначити викуп власних боргів (тих же облігацій Бреді),
конвертацію їх у нові зобов'язання (сек'юритизація), обмін суверенного
боргу на акції компаній, що знаходяться у державній власності, продаж нерухомості.
Такі схеми можуть застосовуватися як запобіжні, тобто без оголошення дефолту,
що цілком переконливо, до речі, демонструє український Мінфін.
При розстрочці, а особливо при списанні боргів по дефолту,
держави-банкрути завжди втрачали якусь частину політичної самостійності
з огляду на слабкість і несумлінність їх урядів, тобто де-факто поступалися
суверенітетом. Окрім того, вони надовго позбавлялися доступу до міжнародних
ринків капіталу, а отже, втрачали джерело модернізації й нарощування економічного
потенціалу.
ЧИ ВАРТО УКРАЇНІ ОГОЛОШУВАТИ ДЕФОЛТ?
Не думаю, щоб будь-хто з кандидатів у президенти міг всерйоз
бажати подібної долі Україні. Однак тема дефолту не випадково у всіх на
вустах: адже ясно, що економіка у 2000 році ще не зможе спрацювати настільки
ефективно, щоб компенсувати виплати боргу приростом реального продукту.
Формальних підстав для оголошення дефолту не буде доти,
поки Україна не зірве чергових платежів — погашення основної суми боргу
чи сплату процентів, — не домовившись з кредитором. Нещодавня історія з
ING Barings важлива у двох аспектах. По- перше, кредитори, хоч і неохоче,
та все ж ідуть на поступки, оскільки інакше їм, як Хельзі М., загрожує
втрата усіх позичених грошей. Адже оголосити країну банкрутом і добитися
від уряду негайної матеріальної сатисфакції вони не можуть. Мінфін добре
це засвоїв і технічно з блиском (не без допомоги Нацбанку) провів переоформлення
простроченого боргу. Британська компанія Regent, що купила у ING важкуватий
пакет українських паперів, сурмила: «Україна — банкрут!» на весь світ,
але вигоди від цього не отримала.
По-друге, уже сам факт пропозиції про розстрочку, зробленої
українським урядом ING за декілька тижнів до терміну платежу, рівнозначний
фактичному дефолту. Саме з моменту невиконання договірних зобов'язань або
навіть найменшої підозри на таку можливість міжнародні кредитні ринки для
країни починають закриватися. Рекордно високі проценти, під які Україна
може взяти позику, — наслідок саме фактичного дефолту.
Клеймо «несумлінний позичальник» стоїть на Україні міцно.
По суті через те, що вона порушила природну логіку використання кредитів:
створення інститутів ринку, підйом конкурентоспроможних галузей, приріст
продукту та експорту і за рахунок цього — повернення позик у встановлені
терміни. Замість цього Україна займається бюджетним популізмом, намагаючись
— у тому числі й за рахунок кредитних грошей — врятувати нежиттєздатні
галузі.
Та казати, що ситуація безнадійна, — не варто. В уряду
є розуміння неприпустимості надмірних витрат бюджетних грошей (щоправда,
поки що економить він на найбільш безвідмовному, наприклад, на науці, підгодовуючи
неефективну промисловість прихованими субсидіями), а тому консолідація
бюджету близька до того, щоб стати реальністю. Попри катастрофічне зменшення
об'ємів зовнішньої торгівлі, експорт у першому півріччі на 602 млн. доларів
перевищив імпорт, і це зміцнює позицію України в обслуговуванні боргу.
Самого цього боргу, який лежить тягарем на бюджеті, зовсім не 3 мільярди,
як необережно зазначив Президент Кучма (див. коментар «Дня» від 23 вересня),
а два мільярди з лишком. Мінфін уже почав наступ на фронті реструктуризації,
щоб пом'якшити і це навантаження. Нарешті, Україні вигідна позиція МВФ,
який намагається притягнути приватних кредиторів до відповідальності за
ризик і підтримує країни, що намагаються розстрочити борг. При цьому МВФ
явно зміщає вимоги й до урядів-боржників у бік реальних структурних реформ.
Так що, Україна тепер навряд чи зможе напустити йому туману на очі, сказавши:
«Ми якраз учора прийняли указ про адміністративну реформу».
Шанс в України є. Якщо дефолт буде оголошено, на країні
поставлять хрест. Якщо вона справиться, то зможе скоро повернутися до міжнародного
співтовариства як рівноправний партнер.
