Виборча програма — невід’ємний елемент політичних змагань. Відомий економіст Й. Шумпетер зазначав, що «жодна партія не може існувати без програми, яка містить обіцянки негайних вигод». Тому «будь-яка партія в будь-які часи бере на озброєння певні засади чи положення програми, й ці засади чи положення, мабуть, так само характеризують цю партію і сприяють її успіху, як якість товарів характеризує крамницю та сприяє її процвітанню». У нас чомусь сподіваються, що зміст програми та обіцянок у них ніхто не пам’ятає, а тому пишуться вони щоразу «з чистого листка».
А оскільки українська земля та народ у ментальному та господарському плані є землеробськими, та й з огляду на те, що у світі увага до продовольства і раціонального харчування зростає, — напевне, суттєвою частиною виборчих програм будуть аграрні питання. Не важко побачити, що сільськогосподарська тематика є значимою також і в багатьох інших країнах. Зокрема, в Європейському Союзі вона є важливою та «поїдає» чи не найбільшу частину спільного бюджету. Видається, що аграрна складова виборчих програм може бути «коником», який забезпечить значну прихильність електорату.
Однак тривалий аналіз виборчих програм, а особливо — практичного втілення аграрної політики дозволяє зробити припущення, що вітчизняні політики не дуже серйозно та фахово формують саме цю частину передвиборчих обіцянок. Цьому сприяє не лише слабка репрезентативність аграрних фахівців у штабах та керівних органах політичних сил, а й відсутність реального контролю суспільства над виконанням цих та інших зобов’язань, прийнятих у виборчих перегонах. Та й селяни останнім часом фактично втратили чимало інструментів впливу на політиків і владу. Виборчі програми формують у столиці, а там селян та аграрників не дуже багато.
БЕЗ ФАНТАЗІЙ
Що ж пропонується включити у виборчі програми від аграрного сектору, як побудувати їх? Найперше — має бути чітко заявлено стратегічну мету — забезпечити розвиток сільського господарства і села за європейським вектором. Для цього слід прийняти стратегію розвитку, а для її втілення — декілька програмних документів, зокрема концепцію розвитку сільського господарства та концепцію розвитку села і сільських територій. Але ці документи слід будувати за змістом і складовими на радикально іншій основі. Документи стратегічного характеру мають бути короткими, чіткими та зрозумілими не лише для виконавців, а й, як кажуть політики, «для пересічних громадян». Чимало з того, що ми маємо під назвами «стратегія» та «концепція», — це своєрідні плоди наукових і адміністративних фантазій та сподівань, впереміжку зі штампованими фразами на кшталт: «забезпечити галузь висококваліфікованими кадрами» чи «сприяти запровадженню інновацій та сучасних технологій». Багатослівні й нечіткі стратегії, на жаль, залишаються лише на папері, навіть якщо вони отримали нормативно-правову підтримку.
Вдумайтесь, лише останніми роками влада випродукувала багато «стратегій», «концепцій» та ще декілька подібних «документів». Для чого? І в той же час ніяк не спромоглася ухвалити урядову програму. Необхідно рішуче позбутися «ручного» режиму фінансування та «мрійливості» багатьох галузевих програм. Є гроші — робимо, немає — не обіцяємо.
ЛАТИФУНДИСТИ VS ДРІБНІ ФЕРМЕРИ
На наше переконання, яке формується не лише на основі аналізу вітчизняної аграрної політики, а й систематичного і тривалого спостереження за її розвитком в деяких країнах Центральної та Східної Європи, у стратегічному плані ми повинні чітко, однозначно та аргументовано заявити — ми хочемо сформувати сільське господарство європейського зразка. Друге важливе питання: чи наше село має бути «житницею Європи», чи спершу має нагодувати якісними продуктами власний народ? Адже реальний споживчий кошик наших громадян є вкрай бідним і незбалансованим. А що вже говорити про якість та безпечність його вмісту?! Третє питання — яким ми бачимо структуру аграрного сектору в майбутньому? Якщо його формуватимуть великі компанії — то це шлях до латифундійного тупику. Якщо залишимо всю турботу про харчі на плечах дрібних виробників, вони можуть просто з цим не впоратись.
Європа вибрала шлях багатофункціонального сільського господарства з опорою на господарства родинного типу. Можливо, в мікроекономічному плані такі виробники менш ефективні, ніж холдинги та агропромислові групи, але макроекономічні, соціальні та інші суспільно важливі вигоди очевидні. У європейців усе прораховано, і хоча прибутки вони цінують не менше за наших агробізнесменів, але розуміють важливість стратегічної перспективи та стійкого розвитку.
ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА
Важливо пристосувати, або, як кажуть, адаптувати, всі сфери суспільного життя. Неозброєним оком видно, що освіта, культура, охорона здоров’я, пошта та зв’язок і навіть пасажирські перевезення мають на селі свою специфіку. Особливо чітко це видно по Державній службі зайнятості, яка практично не враховує багато аспектів сільського життя. Чи не парадокс: земля по кілька років лежить неорана, а під сільськими корчмами сидять доходжалі «безробітні» або навіть просто нероби без такого статусу та попивають пиво? Треба зважено продумати всі ці питання з врахуванням специфіки, щоб село ставало привабливим не лише для будування котеджів і маєтків, а й звичайного життя.
Із цих пропозицій випливає — необхідні інституційні зміни. Спершу зазначимо, що в усіх європейських країнах аграрна політика базується на трьох «китах», якими є фонди або агенції: регулювання і стабілізація ринку, технічна модернізація та інновації, економічна підтримка і гарантії. Це припущення ґрунтується на тому, що аграрна політика, попри забезпечення т. з. «нормальної діяльності» — функціонування аграрної інфраструктури (органи управління, дослідницькі, контрольні та регуляторні установи), має три основні завдання: а) стабілізація аграрного ринку; б) сприяння технічної модернізації; в) економічна підтримка виробників.
БЮДЖЕТНЕ МАРНОТРАТСТВО
Регулювання ринку сільськогосподарської продукції, попри його важливість та об’єктивність, не є самоціллю. Звична доплата до ціни, переконались європейці, часто є лише бюджетним марнотратством, яке, до того ж, «викривлює» ринок. Тому вітчизняний Аграрний фонд, що жодним чином не відповідає європейській практиці стабілізації ринку, нагально вимагає реформування. Щодо цього є багатий, але не завжди позитивний досвід Європи.
Практично не виорані такі пласти господарської політики, як стимулювання попиту, активізація ділової активності, залучення внутрішніх інвестиційних ресурсів населення. У багатьох питаннях держава, яка контролює найдріб’язковіші питання, враз стає на позицію «моя хата скраю». Як пояснити, що на тлі ентузіазму й завзяття з впровадженням ринку землі не помітно суттєвого поліпшення державного управління земельними ресурсами, відстоювання прав дрібних землевласників чи навіть спроб навести лад у немовби вже узаконеному «дерибані» земель, що не припиняється й досі? Той, хто відважиться перебудувати на новій основі земельні відносини, відмовившись від феодальних підходів та латифундизму, заслужить не лише підтримку, а й пошану сільських жителів.
Неозброєним оком видно, що функції та компетенція органів управління агарною сферою мають бути змінені. В основі має бути принцип — міністерство формує, забезпечує та контролює аграрну політику, а спеціальні інституції — її впроваджують. Чи не всі бачать необхідність зростання повноважень, а головне, — фінансової спроможності місцевого самоврядування. Що то за місцева влада, яка в переважній більшості своїй дотаційна?
НЕ БІЙТЕСЯ «НЕПОПУЛЯРНИХ» ЗАХОДІВ
Політикам, які йдуть на вибори, немає чого «соромитись» нашого європейського вибору та, відповідно, — використання досвіду європейських країн у агарній сфері. Якщо подивитися навкруги, то лише ті підходи, що апробовані в Європейському Союзі, дозволяють забезпечувати стійкий і послідовний розвиток. А ми поки що навіть європейську систему збору та систематизації аграрної інформації (FADN) не наважуємося запроваджувати. А от якби взялись за розум, як це робили поляки, словаки чи угорці, — була б, як кажуть в Одесі, «зовсім інша різниця». Одна частина виборців «повелась» на «загрози НАТО», другі зажадали бути самобутніми, треті просто бачать лише одну країну та один зразок. А економіка таких «коливань» не прощає й досить добре розправляється з усіма, хто нехтує її законами. Для ілюстрації — своїми надто дорогими цінами на більшість товарів, що лякають навіть набагато заможніших іноземців, ми платимо за відсутність конкуренції, надмірне регулювання, монополізм, нерівність суб’єктів перед законом та інші перли «ринкової економіки з українським обличчям».
Ще хочеться побажати тим, хто творитиме виборчі програми, — не бійтеся «непопулярних» заходів. Якщо все належним чином аргументувати і провести добру та сумлінну інформаційну кампанію, то населення підтримуватиме навіть не зовсім «солоденькі» пропозиції. Та й багато що з того, що повторюється від виборів до виборів у формі обіцянок, значна частина населення вже не сприймає позитивно, особливо ті громадяни, що не глибоко «інфіковані» радянськими міфами й догмами. Той, хто відважиться і проведе радикальні реформи і досягне результату, завоює тривале визнання.
Тому тим, хто в тиші кабінетів писатиме виборчі програми, побажаймо розсудливості та зваженості. Пам’ятайте, що село — це не лише сільське господарство, це цілий спосіб життя. А водночас — це також реальна економіка, якій «дихає в спину» конкуренція. Не мистецтво — сподобатись усім, а — зробити програму, яка може не тільки привести партію до влади, а й бути в подальшому основою господарської політики. Програма повинна сподобатись не лише тим, хто «замовляє музику», чи виборцям — вона повинна «сподобатись» економіці та сприяти бажаним і очікуваним змінам.
