Українське сільське господарство, хоча й «успішно реформувалось», однак залишається чи не найбільш «занедбаною і недоглянутою дитиною у семи няньок». Аграрна реформа виросла ще з горбачовських романтичних уявлень про «цивілізований лад кооператорів», «господаря на землі», «фермерів, які нагодують країну». Романтики від економіки уявляли, що як тільки сільські трударі скинуть гніт колгоспного ладу — життя на селі потече у кращих традиціях Голландії чи Канади. Незалежність та нові економічні реалії дали життя міфам про «природну приреченість бути житницею Європи», «чудодійну силу чорноземів, яких у нас найбільше» тощо. Однак, не так сталося, як гадалося.
У цій публікації ми будемо говорити про європейський досвід, європейські напрацювання, але свідомо не наводитимемо прикладів із «старої доброї Європи», чи як ще її називають — ЄС-15. Йтиметься лише про «нових європейців», які нещодавно були разом із нами в РЕВ. Трансформаційні процеси в аграрній сфері розпочалися на значній території Центральної та Східної Європи майже одночасно. Масштаби і завдання цих перетворень були настільки значними, що їх сміливо можна називати економічною революцією. У кожної країни своя доля і свій шлях, але зміст і завдання економічних перетворень в аграрній сфері були майже однаковими.
Найперше — це пристосувати сільське господарство до роботи в нових господарських умовах. А умови ці були доволі незвичними: вільний ринок, відсутність планових і державних замовлень, свобода господарської діяльності. А головне — вільні ціни. Як це кружило голови тодішнім керівникам. І як зле жартувало вільне ціноутворення разом із гіперінфляцією та її супутником, так званим інфляційним (насправді — ілюзорним, віртуальним) прибутком!
Та чи не найбільшим підводним каменем виявилася проблема власності на землю. Результат не забарився: десятки невизначених питань, ще більше — суперечностей. Не враховано можливі майбутні конфлікти, небажані процеси. Забули навіть про такі, здавалося б, очевидні речі, як відведення землі під стратегічні та перспективні загальнодержавні об’єкти (дороги, мости, лінії зв’язку, охоронні смуги). Дійшло до смішного — прикордонники на Луганщині будують на кордоні захисні споруди, а земля ж там уже розпайована! Не менш складним є розмежування прав на землю між державою та органами місцевого самоврядування, між містами і селами. Як зрозуміти лише таку недолугість, що землею поза межами населених пунктів розпоряджається державна адміністрація, тоді як доволі часто там також уже розпайована земля. Як ж тоді бути з таким стійким поняттям як «землі села»? Прикладів тисячі, і лише більша їх частина відома фахівцям, яким залишається лише знизувати плечима у відповідь на численні запитання.
Звідси висновок: слід відійти від практики імпровізацій в економці, а тим більше — в аграрній економіці. Результати на селі дуже віддалені від початку дій. Вони мають вплив на багато галузей народного господарства, значною мірою визначають рівень життя населення країни.
Тож сільське господарство повинно розвиватися на основі виваженої, науково обґрунтованої та комплексної аграрної політики. Але що взяти за зразок? Далеко ходити не треба. Зовсім поряд, у Європі вже перепробували все — протекціонізм і лібералізм, різноманітні моделі, дослідили різні варіанти економічних і політичних сценаріїв. Починаєш розуміти, що бюрократична робота, це — також робота, дуже кропітка, непоказна але важлива!
Візьміть будь яку концепцію розвитку сільського господарства. Саме з них би мала починатись аграрна політика. Але й добре що з них нічого не починається! Бо більш загальних, не чітких та непридатних для практичного використання проектів документів важко віднайти на захід від Чопа та Рави- Руської. Загляньте в подібний документ, прийнятий в Польщі, Чехії, Словаччині! Усе зовсім по-іншому: стислий аналіз ситуації, стратегічні на поточні цілі, пріоритети, засоби їх досягнення, очікувані результати та способи контролю. Навіть у Казахстані при розробці власної концепції розвитку сільського господарства використали SWOT-аналіз та інші сучасні прийоми менеджменту. Наше Міністерство аграрної політики з року в рік рапортує про рекордні або ж не дуже врожаї, надої, поголів’я чи засіяні площі, мужню боротьбу з погодою та успішне освоєння коштів бюджету. Досвід багатьох країн засвідчує: є три базових завдання, які має вирішити державна аграрна політика для формування умов розвитку сільського господарства. Перше — це стабілізація ринку сільськогосподарської продукції. Друге — покращання доступу сільськогосподарських виробників до фінансових ресурсів. Третє — сприяння структурним змінам і модернізації виробництва. Десь поряд діє політика розвитку сільських територій. Її завдання: покращити якість життя на селі та сприяти його багатофункціональному розвитку. Усе це — поле діяльності Міністерства аграрної політики. А ось здійснювати цю політику, впроваджувати її у життя, забезпечувати фінансування повинні спеціалізовані урядові агенції (фонди). На європейському просторі такі урядові інституції мають подвійну підзвітність (галузеве міністерство та міністерство фінансів), за ними встановлено суспільний контроль (парламентський та громадський).
Серед перелічених чи не найскладнішим завданням є стабілізація ринку сільськогосподарської продукції. У принципі, не можливо передбачити маркетинговий баланс усіх аграрних продуктів. А якщо взяти до уваги ще й мінливий попит, який залежить від численних чинників, то важко створити умови стабільного ринку. Але прагнути до цього треба. (В Україні націлилися на «регулювання ринку», але чи не в найгіршому виконанні, тоді як основну увагу слід приділити стабільності, а, можливо, й стабільності динаміки. Останні події на зерновому ринку України сколихнули економіку і економічну думку. Дії, до яких вдався наш уряд, не мають жодного теоретичного виправдання! Так у Європі вже давно не діють). У результаті проб і помилок, теоретичного пошуку та практичної апробації в Європі сформована уніфікована схема. Згідно з нею перш за все сформовано нормативну базу, яка забезпечує стабільність аграрної політики, прогнозованість поведінки держави, виробників і споживачів. По-друге, сформовані засади регулювання ринку, які визначають: які продукти, в який спосіб, у який термін мають регулюватися, яким чином компенсуються втрати та стимулюються бажані зміни. По-третє, сформовано спеціальні інституції. У Польщі — це Агенція сільськогосподарського ринку. У Чехії спочатку був Державний фонд ринкової регуляції, а дещо пізніше, коли зрозуміли, що краще не тільки регулювати, але й створювати стимули для змін, сформували Державний інтервенційний сільськогосподарський фонд.
Такі регулюючі інституції мають чітко поставлені завдання, серед яких є стратегічні та більш наближені. Кожен виробник може ознайомитись з тим, що уряд, для прикладу, хоче зменшити виробництво продовольчої пшениці, а збільшити виробництво ріпаку та деревини на енергетичні цілі. Зрозуміло, куди виробник та урядова агенція спрямують кошти. З іншого боку, регулюючі інституції періодично безкоштовно пропонують прогнози розвитку ситуації на кожному сегменті внутрішнього і міжнародного ринку. А селянин з них, наприклад, дізнається, що виробництво бурякового цукру програє конкуренцію тростинному. Тож людина може задуматися про перспективи власного бурякового лану. Велике значення має також чітка і ринково організована система виробничих квот та обмежуючих параметрів. Керуючись нею, не виробиш більше молока, ніж тобі належить, а з 22 кг молока зробиш лише 1 кг масла, а якщо більше — то не смій так називати цей продукт. Хочеш більше виробляти — купи собі квоту, у того, хто не може ефективно працювати.
Як бачимо — чітка і функціональна система, яка до того ж уніфікована за принципами роботи з іншими країнами Європи. Як же по іншому регулювати сільськогосподарський ринок?
У нас для цього застосовується економічна підтримка та покращання доступу до фінансових ресурсів. Але в цьому — жодної системи, відповідальної інституції, публічної звітності. Як і що робиться, знають лише «посвячені у справу». І так чи не на кожному напрямі аграрної політики. Чому не взяти за зразок напрацювання країн Європи, чому не заглянути у скарбницю європейського досвіду реформування сільського господарства, трансформації економічних відносин на селі? Тим більше, що самі європейці, усі інституції ЄС, офіційні установи країн цього об’єднання активно пропонують вивчати, досліджувати і використовувати їхній досвід. Не скажеш, що в Україні ніхто цим не займається. Уже декілька років поспіль автор цих рядків доповідає на Всеукраїнських щорічних зборах економістів-аграрників в Інституті аграрної економіки про ті чи інші аспекти європейських напрацювань. Це викликає живий інтерес. Бо всюди Європа має що сказати. Більше того, наші вчені вже грунтовно долучилися до цього джерела. Треба лише надати цим дослідженням певного спрямування, систематизації, підкріпивши організаційно, інституційно та фінансово. Одним із варіантів перенесення теоретичних знань і напрацювань у повсякденну практику може бути створення Європейського аграрного центру, що базуватиметься на Львівський державний аграрний університет або Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки».
Слід сказати, що й у Європі, в процесі розробки аграрної політики, активно вивчають, узагальнюють та адаптивно використовують досвід багатьох країн. Багато публікацій за матеріалами зарубіжних наукових поїздок можна віднайти у наукових чи публіцистичних виданнях. Так, польські вчені аграрники побували не лише в усіх країнах Європи, але й достеменно вивчили організацію аграрного виробництва, принципи формування та здійснення аграрної політики в країнах обох Америк, в Азії та Австралії. А відомий Інститут трансформації сільського господарства (IAMO) у ФРН вивчає навіть український досвід аграрної трансформації.
Певний час у нас, тоді ще в Львівському державному сільськогосподарському інституті, стажувався професор з Канади, який вивчав принципи планування обсягів виробництва зерна у СРСР. Здавалося б для чого: система планування в соціалістичному варіанті валиться, планова економіка агонізує, а він щодня прямує до бібліотеки. Я переконаний, що його праця не була марною, а висновки не лише негативними.
У нас же зарубіжні поїздки, та ще за бюджетні кошти, розглядаються не як робота, а як нагорода. Тому така віддача. То вони пропонують перенести у наші реалії «датську систему годівлі свиней», то «виробництво біодизелю з ФРН», не розуміючи, що для того, щоб перенести ці елементи іншої економіки, треба переносити всю господарську систему. Чи не краще відрядити дослідника, який би вивчив загальні засади та можливості використання розробок чи напрацювань. А вже пізніше, коли досвід буде систематизовано, узагальнено, буде вибрано прийнятні варіанти — настане черга політиків та чиновників.
Друга важлива обставина, яка змушує неодмінно вивчати європейські напрацювання у царині аграрної економіки — європейська інтеграція. За будь якого сценарію, нам необхідно знати та враховувати принципи, норми, вимоги європейської аграрної політики. Вони становитимуть основу для інтеграційних приготувань, пізніше — адаптації та входження в господарчу систему Європи.
Аграрна економіка Європи — це складна сукупність концепцій, норм, правил та засад, які цілісно діють на терені більшості країн європейського континенту. Чи не 60% всіх нормативних документів ЄС стосуються сільського господарства і сільських територій, аналогічна увага приділяється й фінансуванню цих напрямів політики. Масив необхідних змін навіть важко собі уявити, однак жодна наукова інституція в Україні цим і досі відповідально не займається, хоча скарбниця європейського досвіду економічних перетворень в сільському господарстві відкрита для користування. Якщо вдатись до аналогій з творів Стівенсона, то ми знаємо де скарб, що у ньому, маємо детальну карту та навіть очевидців, які засвідчують цінність. Є вже й поодинокі дослідники, і безліч бажаючих подовжити цю тематику. Залишилося спорядити експедицію.
