Мета соціального підприємництва — вирішення соціально-економічних проблем певної громади. Зазвичай проекти в цій галузі роблять громадські організації, проте в Україні соціальним підприємництвом займаються й звичайні бізнесмени, навіть не підозрюючи про це (нагадаємо, «День» раніше писав про цей досвід у №181 від 13 жовтня 2011 року, див. матеріал «Бізнес із надзвичайною місією» та у №234 від 21 грудня 2012 року, матеріал «Досягнувши чогось, спробуй допомогти іншим»). Бізнес-консультант, експерт із питань стратегічного розвитку бізнесу Владлен Сисун, наводить приклад із життя: «Людина має по торговій точці в Донецьку та передмісті. У передмісті рівень рентабельності набагато нижчий, ніж в обласному центрі, але, якщо закрити цю точку, певна кількість людей залишиться без товару, їм буде незручно кудись їздити, і тому підприємець продовжує свій бізнес, фактично нерентабельний».
У Донецьку з 2010 року існує Центр сприяння розвитку соціального підприємництва, його керівник Сергій Синякін розповідає: «Соціальне підприємництво зараз розвивається, але не так динамічно, як би хотілося, — ще недостатньо людей, здатних цим займатись.
У цілому, на Донбасі можна нарахувати близько шести успішних соціальних стартапів, чотири з яких працюють у Луганській області. У Донецькій області один проект проіснував майже чотири роки: це був, так би мовити, соціальний автобус у Тельманівському районі, але через неокупність бізнес згорнули. Інше підприємство, наразі єдине, займається реабілітацією пацієнтів із захворюваннями нервової системи, опорно-рухового апарату та захворюваннями органів дихання — воно унікальне у своєму роді, бо вже протягом восьми років активно працює та розвивається».
Зараз на Донбасі реалізується програма «Розвиток соціального підприємництва на сході України», яка охоплює Ровеньки та Свердловськ Луганської області й Добропілля та Зугрес Донецької області — міста з високим рівнем безробіття та низьким розвитком малого й середнього бізнесу. Організатори програми — Фонд Східна Європа, Асоціація «Соціально-економічні стратегії та партнерства» (СЕСП) і енергетична компанія ДТЕК. За проектом, у кожному з чотирьох міст обирається чи створюється по два підприємства, які мають виконувати певні соціальні функції та забезпечують населення додатковими робочими місцями.
За допомогою спеціалістів Асоціації СЕСП підприємці розробляють бізнес-плани, місцеві експертні комітети, до яких входять представники влади, громадськості та бізнесу, вивчають їх, і якщо проект визнано цікавим, підприємцю надається зворотна позика в розмірі 46 тисяч гривень. Задіяна в програмі експерт з розвитку малого бізнесу та соціального підприємництва Асоціації СЕСП Ольга Антіпова коментує: «Уже підтримано цікавий проект комунальної автостоянки в Зугресі, є проекти щодо утеплення фасадів, ремонту покрівель, благоустрою прибудинкових територій. Великі дискусії в нас викликав проект молодіжного центру дозвілля, який працює за принципом нічного клубу, але, коли автори довели, що люди відвідуватимуть такий заклад, ми підтримали задум».
Амбіційна програма сприяє виводу малих підприємств «із тіні»: з допомогою експертів власники бізнесу офіційно працевлаштовують своїх робітників. «Коли влада та бізнес сідають за один стіл і чесно «відкривають карти», у 90% випадків створюється комфортна атмосфера для діалогу. Влада розуміє, що проблема «тіньового бізнесу» існує, та силовими методами її не вирішити», — стверджує Ольга Антіпова.
ЧИ ПОТРІБЕН ЗАКОН?
У квітні цього року комітет Верховної Ради з питань економічної політики розглянув законопроект Олександра Фельдмана про соціальні підприємства, який згодом було відхилено. Зараз триває запекла дискусія, чи потрібен закон про соціальне підприємництво взагалі.
Сергій Синякін переконаний: «Безкінечна популяризація того, що не існує офіційно, — не дуже правильно. Я проти насаджування якоїсь певної концепції, і сам підписувався проти ухвалення «закону Фельдмана», але треба прийти до якогось спільного рішення й розробити відповідний проект». Експерт розповідає про досвід соціального підприємництва за кордоном: «У Великобританії соціальне підприємництво набуло розвитку у 1970-і роки: тоді через економічну кризу закривалися шахти та вивільнялася робоча сила, і люди почали об’єднуватись у громадські організації, які на базі чинного законодавства шукали шляхи вирішення існуючих на їхній території економічних проблем. У британському законодавстві немає окремого закону про соціальне підприємництво, проте на рівні міністерства економіки існує визначення цього поняття. Соціальне підприємництво у Великобританії охоплює широкий спектр громади: безробітні, проблемна молодь, інваліди тощо. Коли був у цій країні для обміну досвідом, бачив міні-маркет, де працюють колишні наркомани та в’язні, — так вони отримують певну кваліфікацію, щоб потім мати змогу влаштуватися в житті».
Водночас керівник Всеукраїнського ресурсного центру розвитку соціального підприємництва «Соціальні ініціативи» Василь Назарук запевняє: «У нас є безліч можливостей для соціального підприємництва: тандем громадської організації та підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо, тому достатньо зробити певні правки в чинному законодавстві. Якщо ми почнемо заганяти соціальне підприємництво в якісь межі, багато бізнесменів захоче стати соціальними підприємцями, щоб мати якісь пільги».
Головна проблема, на думку Назарука, в тому, що так звані комерційні підприємства, які займаються соціальною діяльністю, не хочуть сплачувати податок із прибутку, бо скеровують його на вирішення проблем громади, — саме це питання треба врегулювати передусім.
«У березні відбувся I Всеукраїнський форум соціальних підприємців. Гадаю, такі заходи стануть регулярними — важливо обговорювати турботи представників цієї галузі. Якщо скажуть, що без закону ніяк, — будемо створювати», — обіцяє Василь Назарук.
