Не встигши підготувати хоч би бізнес-план будівництва нового НПЗ в Одесі, український уряд вирішив будувати ще один НПЗ, тепер уже в Феодосії. Аналітики не схильні серйозно аналізувати подібні заяви. Проте якщо майбутнє кримського заводу залишається і справді вельми туманним, то ідея будівництва нового НПЗ в Одесі, схоже, починає матеріалізуватися. Про необхідність додаткових потужностей із переробки нафти заговорив вже особисто Президент Віктор Ющенко. Його нещодавній указ про підготовку конкурсу для визначення інвестора, якому й доручать будівництво заводу, дав новий імпульс для розвитку дискусії.
Коли прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко вперше озвучила свої плани з приводу стабілізації вітчизняного ринку нафтопродуктів, чесно кажучи, мало хто вірив, що вони колись почнуть втілюватися на практиці. Позначився, напевно, результат колишніх спроб Юлії Володимирівни залагодити м’ясну та цукрову кризи, після чого експерти не дуже схильні вірити деклараціям нового уряду. Однак, як стало відомо, Мінпаливенерго вже розпочало підготовку відповідного бізнес- плану. До грудня його планують закінчити. Паралельно фахівці міністерства розробляють також бізнес-план із будівництва тисячі АЗС. Уряд розраховує вже на початку наступного року запропонувати потенційним інвесторам готовий проект створення НПЗ.
Тут треба зробити невеликий відступ. Для повного насичення вітчизняного ринку знадобиться 18—20 млн. тонн сирої нафти. В Україні її переробкою, як відомо, займаються шість НПЗ — Лисичанський (контролюється ТНК-ВР), Кременчуцький (на його базі створене СП з «Татнефтью» — «Укртатнафта»), Одеський (належить «Лукойлу»), Херсонський (власник — НК «Альянс»), Дрогобицький (контролює галицько-волинська група «Континіум», яку пов’язують з іменем Ігоря Єремеєва) і Надвірнянський (контролює група «Приват»). Сумарна проектна потужність усіх НПЗ дозволяє переробляти близько 53 млн. тонн сировини на рік. Однак сумарне завантаження вітчизняних НПЗ менше 30%.
Новий завод побудують у районі порту Південний. Розроблювана тендерна документація на його будівництво передбачає потужність щонайменше 8 млн. тонн нафти на рік, а глибину переробки не менше 95%. Орієнтовна кошторисна вартість — $2 млрд., а термін будівництва — півтора року.
На перший погляд, ідея сьомого українського НПЗ виглядає абсолютно нераціональною, оскільки за наявного перманентного дефіциту сировини, введення додаткових потужностей має нелогічний вигляд. Цієї думки дотримуються більшість експертів і представників вищого керівництва держави. Так, проти будівництва заводу одразу виступив голова правління НАК «Нафтогаз України» Олексій Івченко. На його думку, замість того, щоб будувати нові НПЗ, треба спрямувати кошти в модернізацію наявних. Перший віце- прем’єр-міністр Анатолій Кінах також говорив, що не вбачає сенсу в будівництві нового НПЗ. Аналогічно прокоментували ідею Тимошенко перший помічник Президента Олександр Третьяков і секретар РНБОУ Петро Порошенко. Щоправда, всіх їх об’єднує критичне ставлення до самої Юлії Володимирівни. Чи не тому й ідея нового НПЗ для них неприйнятна?
Насправді будівництво НПЗ планують провести за рахунок коштів приватних інвесторів. Тож питання про модернізацію наявних підприємств відпадає. І якщо навіть перебудувати всі вітчизняні НПЗ за останніми технологіями, то це не вирішить головної проблеми галузі — дефіциту нафти та диверсифікації джерел її поставок. Тож доводиться констатувати, що політичні ігри всередині нової влади відсунули на другий план економічний прагматизм. На мою думку, пропозиція Юлії Тимошенко є раціональною та логічною, хоч і не позбавленою погрішностей. У міру розвитку економіки та підвищення рівня життя населення споживання нафти неухильно зростатиме. Навіть попри ефективну політику енергозбереження це підтверджує статистика розвинених країн. У Франції, наприклад, де проживають усього лише на 20% більше людей, ніж в Україні, необхідний об’єм нафти для насичення ринку становить близько 90 млн. тонн (уп’ятеро більше, ніж в Україні). Водночас поставки нафти в Україну безперервно скорочуються. Так, у липні вони скоротилися на 34,1% порівняно з аналогічним періодом 2004 року. Попри розмови про політичну підоснову цих процесів, слід відзначити, що основну роль усе-таки відіграють об’єктивні економічні тенденції. Пов’язане це з тим, що сьогодні в Україні 87% об’єму перероблюваної нафти припадають на поставки з Російської Федерації, тобто російські компанії орієнтують свої НПЗ в Україні тільки на переробку нафти з російських родовищ. Однак родовища Західного Сибіру вже на виході, а освоєння східної частини Сибіру вимагає колосальних інвестицій. Експерти прогнозують з 2009 року навіть щорічне 3-відсоткове зниження видобутку нафти в Росії, що, природно, позначиться і на поставках в Україну. До того ж в умовах зростаючої вартості сировини вітчизняні НПЗ стають просто нерентабельними. Поки що глибина переробки на Херсонському, Одеському, Дрогобицькому заводах становить 45,67—60,07%. Водночас на Лисичанському і Кременчуцькому НПЗ цей показник за чотири місяці 2005 року становив 68,06 і 69,29%. Після масштабної модернізації Надвірнянський НПЗ досяг 74,2%, а Одеський НПЗ намагається і поготів досягнути позначки 90%. Саме останній може стати першим в Україні НПЗ, який працюватиме за глибинною схемою переробки нафти. Але його проектні потужності (8,5 млн. тонн) навряд чи дозволять забезпечити всю країну. Інші НПЗ працюватимуть або собі на збиток, що малоймовірно, або підвищуватимуть ціни на вироблювану продукцію, що більш реально.
Головний позитив будівництва нового заводу полягає в тому, що це дозволить залучити альтернативні джерела сировини, демонополізувавши таким чином вітчизняний нафторинок. Це твердження ґрунтується на двох фактах. По-перше, споруджувати сьомий НПЗ буде хто завгодно, але тільки не росіяни, оскільки зайва конкуренція їм не потрібна. По-друге, якщо все-таки знайдеться інвестор, який погодиться вкласти в цей проект $2 мільярда, отже він матиме в наявності достатньо велике джерело нафти, щоб окупити будівництво.
Не виключено, що таким інвестором стануть казахські компанії. У 2003 році в цій країні видобули 52,1 млн. т, у 2004 році — вже 57 млн. т. У 2010 році планують довести цей показник до 92 млн. т, а в 2015 — до 170—180 млн. т. Казахстан вимушений шукати за кордоном додаткові пункти переробки своєї сировини. І це відкриває нові можливості перед українським урядом, що отримує реальний план стабілізації вітчизняного нафторинку.
