Оптимальна щорічна норма споживання однією людиною м’яса — 83 кілограми, а мінімальна — в межах 53 кілограмів. Для більшості ж українців такий показник — наче олімпійська планка. В економічно розвинутих країнах м’яса вживають значно більше: в Європі понад 100 кілограмів припадає на одну особу, а у США ще більше — понад 120 кілограмів.
У 1990 році українець споживав близько 68 кілограмів м’яса та м’ясопродуктів. В подальші роки цей показник невпинно знижувався. Головні ж причини м’ясного спаду знаходились не у сільському господарстві, а в низьких доходах населення. Фактично у ці роки країна вперше зіткнулася з проблемою економічної доступності якісних продуктів харчування, що поступово трансформувалось у скорочення фактичного виробництва м’яса та деградацію м’ясної галузі. Найнижчий рівень споживання м’яса зафіксували у 2001 році — 31 кілограм (46% від показника 1990 року) та у 2004 році — 28 кілограм (42%). Далі почалось поступове та повільне відновлення. Так, у 2006 році середньостатистичний українець споживав 42 кілограми м’яса.
Однак в Україні м’ясо ще й політичний продукт. В правильності цієї тези принаймні двічі переконалась діючий прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко. Головна причина активного втручання держави у діяльність цього ринку — ставка на завоювання голосів виборців через їхні шлунки. Які тільки інструменти та підходи не були використані для цього, починаючи з встановлення граничних цін та торгових надбавок до значних товарних інтервенцій. Що це приносило? В тактичному плані завжди був якийсь позитивний результат і м’ясо потрапляло до тарілок більшого кола споживачів. Але чи вирішують такі заходи та дії питання у довгостроковій перспективі? Не слід забувати, що кожен важіль впливу на господарську систему має подвійну дію: обмеження цін зменшує притік коштів в аграрну сферу, а товарні інтервенції обмежують прибутки виробників.
Окремого розгляду вимагає й підтримка так званих великих товаровиробників. Спокуса переорієнтувати державну політику саме на великотоварних виробників має виразне економічне підгрунтя. Але, на щастя, село та сільське господарство — це не велике підприємство з агробізнесу, а складне суспільне утворення, яке виконує багато інших, в тому числі, й позавиробничих функцій. Саме через це Європа не схвалює у своїй аграрній політиці нових латифундій та великих інвесторів, віддаючи перевагу виробникам родинного типу і дрібним переробним підприємствам харчової промисловості. Таким чином, великі транснаціональні компанії спокійно уживаються з родинними фермами, міні-пивзаводами та сімейними сироварнями.
Кожен економіст, або навіть обізнана з азами економічної науки особа, знає: обсяг виробництва м’яса залежить від попиту. В Україні бажаючих поласувати м’ясом з кожним роком більше, але з чим вони приходитимуть до магазинів, гіпермаркетів чи просто на базар? Рівень життя українських споживачів дуже низький та не відповідає європейським уявленням про гідне життя. Статистика у цьому питанні безапеляційна: на свою середньомісячну заробітну плату житель Львівщини міг придбати у 2002 році лише 30 кілограмів яловичини, а до 2006 року ця цифра зросла до 42 кілограмів. Найбільше м’ясних продуктів наші земляки можуть купити в формі такого специфічного продукту як ковбаса варена (58 кілограмів). Але чи можна сучасну варену ковбасу віднести до «м’ясних продуктів»?
Чим бідніше ж населення, тим більшу частку грошей воно витрачає на продукти харчування. Якщо витрати на харчування наближаються до третини, то економісти класифікують такі домогосподарства як бідні. І цих бідних, які соромляться це визнавати, досить багато, особливо на селі та в малих містечках. Ще у 1997 році, проводячи соціологічне дослідження щодо результативності економічної реформи, ми виявили дивну закономірність: наші люди не хочуть визнавати себе бідними. Але замисліться над такими фактами: за даними обстежень домогосподарств Львівщини, частка їхніх витрат на харчування становить 52%. Іншими словами, майже все населення за визначеними критеріями належить до категорії бідних. Парадокс: чимало сімей, де обоє дорослих працюють, також можна назвати бідними. Зараз доходи населення поступово зростають, але як довго нам доведеться вибиратися з тієї ями бідності, у яку успішно нас завело наше безбідне керівництво?
Якщо ж українці хочуть, щоб м’ясо було на прилавках, у холодильниках та в тарілках, то вони самі повинні бути головними інвесторами. Сьогодні ж попит на м’ясо задоволений мінімально і будь-яке зростання доходів спричиняє непропорційне зростання його споживання. Щоб активізувати ринок м’яса, потрібно лише забезпечити зростання доходів населення.
Але поки що наша держава готова витрачати мільйони й мільярди гривень на різноманітні програми та програмки. Показовим у цьому контексті є нещодавній випадок у Верховній Раді, коли представники «народних політиків» спробували проштовхнути навіть без обговорення у профільному комітеті ще одну «програму підтримки сільського господарства». Це свідчить про те, що керманичі готові на все, окрім реального забезпечення зростання доходів громадян. Адже простіше виділити кошти споживачу, а він без будь-яких викривлень та зловживань профінансує власні потреби. Оце і справді по-«народному»!
Ще одна проблема погано розвиненого м’ясного ринку — ускладнена та спотворена «розмова» виробників та споживачів. Для того, щоб діалог між споживачем та виробником відбувся прозоро та ефективно, потрібна ринкова інфраструктура та конкуренція. В умовах вільної конкуренції вже мало б бути декілька оптовових ринків у межах області, та з десяток у регіоні! Ось де завдання держави, ось як потрібно стимулювати конкуренцію.
Болюча й тема технологій та організації бізнесу. Розрахунки колег-економістів показують, що за умов інтенсивного виробництва та сучасних технологій виробнича собівартість яловичини, а особливо — свинини, може бути значно нижчою, ніж зараз. Питання собівартості висувається виробниками як аргумент для проведення дискусій на тему встановлення справедливих цін на їхню продукцію. Але ж у Європі часто трапляється, що деякі відомі нам сорти та види м’яса дешевші, ніж пропонують наші виробники. Як же бути з конкурентоспроможністю? Забезпечити її можна з допомогою технічного переозброєння аграрного виробництва та осучаснення системи відгодівлі й утримання тварин. Для цього потрібна спеціалізована державна інституція, подібна до Фонду реструктуризації і модернізації сільського господарства, яка діє у Польщі.
Отже, достатнє споживання м’яса залежить не лише від кількості худоби та середньодобових приростів. У підсумку все впирається у конкурентоздатну економіку та ефективну державну політику в аграрному секторі. Український досвід засвідчує, що галузеве міністерство надає перевагу «сіянню, збиранню врожаю та контролю експортних операцій», а не формуванню аграрної політики європейського типу. Тому навіть за дуже оптимістичним сценаріями вчені сподіваються на радикальне покращення нашого м’ясного раціону не раніше 2015 року. Але що буде, якщо, скориставшись умовами СОТ, «Захід нам допоможе»? М’яса буде багато, і воно буде різне, та все більш датське чи аргентинське. Але хочеться свого, вітчизняного.
