Фінансова криза, яка приголомшила нещодавно Південно-
Східну Азію, Росію, а потім Бразилію, поставила питання про ефективність
дій міжнародних фінансових організацій. Зокрема, про діяльність МВФ у країнах,
що розвиваються, і країнах із перехідною економікою. У цьому контексті
автор статті, яка пропонується нижче, належить до критиків МВФ. А для України
(перші особи якої активно використовували свого часу азіатську і російську
кризу як «алібі» під час фінансового обвалу восени минулого року) аналіз
проблеми знову ставить ось які питання. Чи відповідає довготривалим національним
інтересам країни співробітництво з МВФ? Чи є в керівництва України осмислена
стратегія взаємодії з фондом, окрім судомного бажання, що диктується «моментом»,
отримати черговий транш і крім боязкої надії на списання боргів?
Лідери країн Великої вісімки залишили Кельн, так і не домовившись
про інституціональну реформу світової фінансової системи: міжнародне співтовариство
відтепер узялося за переробку економік, що розвиваються, в Східній Азії
і повсюдно. Наведу один приклад: у меморандумі про економічну політику,
поданому корейським урядом Міжнародному валютному фонду 10 березня 1999
року, півтори сторінки тексту присвячено макроекономічній політиці, а на
дванадцяти густо списаних сторінках ідеться про приватизацію, правильне
регулювання та нагляд, корпоративну реструктуризацію, лібералізацію балансу
торгівлі та капіталу, про прозорість, моніторинг і подання даних.
Іронія долі тут полягає в тому, що умови кредитування країн,
що розвиваються, стали жорсткішими саме в той момент, коли виявилося, що
нам дуже не вистачає розуміння того, як працює світова економіка і що треба
робити малим країнам, щоб досягти успіху в ній. Як щиро признався нещодавно
Алан Грінспен (голова ради Федеральної резервної системи США. — Ред.
), «в останні дванадцять місяців я більше дізнався про те, як працює
ця нова фінансова система, ніж за попередні 20 років».
У нав'язуванні країнам, що розвиваються, погодженої у Вашингтоні
думки щодо питань економічної політики міститься серйозна загроза, якщо
навіть цей консенсус, що склався, тепер «полакований» новими міжнародними
кодексами і стандартами, а також «другим поколінням реформ». По-перше,
новий набір зовнішніх правил іде пліч-о-пліч зі специфічною неоліберальною
моделлю економічного розвитку, яка залишається неперевіреною, і він позбавить
права користуватися стратегіями розвитку, котрі працювали в минулому, та
іншими стратегіями, котрі могли б працювати в майбутньому. Урізування національної
автономії під час формулювання стратегії розвитку є тією ціною, за яку
країни, які розвиваються, навряд чи отримають відповідну винагороду.
По-друге, сумнівно, що новий політичний порядок денний
зробить міжнародні фінансові ринки значно безпечнішими. Доти, доки потоки
капіталу залишаються великими порівняно з тими ліквідними активами, які
перебувають у розпорядженні національних урядів, і ці потоки легко можуть
бути повернуті назад, міжнародна економіка буде залишатися заручником спекулятивних
циклів бумів і банкрутств. Дійсно, якщо зосереджувати увагу на внутрішніх
структурних реформах у світі, який розвивається, то з'явиться ризик того,
що нинішній підхід спричинить добросерде ставлення до короткотермінових
потоків капіталу, збільшуючи, а не зменшуючи систематичну загрозу.
На закінчення. Складність реалізації багатьох з інституціональних
реформ, що обговорюються, серйозно недооцінюється. Теперішні розвинені
країни не побудували свої інститути за один день. Було б здорово, якби
країни третього світу могли якимось чином дістати інститути країн першого
світу, але треба розраховувати на те, що це станеться лише після того,
як вони перестануть бути країнами третього світу.
Мода, що змінюється, в економічній політиці має зробити
нас скромнішими, коли ми будемо приписувати структурні програми країнам,
які розвиваються, — особливо тим (скажімо, в Східній Азії), які розвинулися,
відкидаючи загальноприйнятний здоровий глузд і підтримуючи неортодоксальну
політику. Реальність полягає в тому, що наші рекомендації часто не повністю
можуть бути обгрунтовані теоретично або емпірично. Невігластво вимагає
упокорювання.
Візьмемо кризову Швецію 1992 року. Як же шведи справилися
зі своєю фінансовою кризою? Для початку вони ухвалили закон про загальну
гарантію банківської системи цілком для того, щоб погасити паніку (забезпечивши
захист усім, окрім власників акцій). За цим пішла рекапіталізація банківського
сектора. Шведи також продовжили експансіоністську монетарну політику і
дозволили відсотковим ставкам опуститися. Було дозволено збільшення бюджетного
дефіциту. 1994 року, після трьох років занепаду, реальний ВВП почав відновлюватися.
Уявіть тепер, що Швеція була б пересічною країною, яка
розвивається, і що на допомогу покликали МВФ. Що порекомендував би фонд?
Мабуть, закрити банки, підняти відсоткові ставки і посилити фінансову дисципліну,
щоб відновити довір'я ринку. А також, поза всяким сумнівом, провести безліч
структурних реформ. Від уваги фонду не втекло б те, що шведський державний
сектор відіграє значну роль в економічному житті країни: податки високі,
зайнятість у держсекторі велика й урядові витрати наближаються до половини
ВВП. Що б підходило для структурної реформи краще, аніж демонтаж шведської
держави загального добробуту?
Обумовив би МВФ свою допомогу значними реформами ринків
праці і системи соціального страхування? Можливо, так. Чи було б унаслідок
цього Швеції сьогодні краще? Малоймовірно. Правильно було б із боку МВФ
таким чином розширити умови кредитування? Майже напевно — ні.