В останній тиждень своєї каденції Верховна Рада ухвалила закон, згідно з яким дев’ять мільярдів гривень, отриманих від продажу «Криворіжсталі», спрямують на виплату боргів Ощадбанку СРСР. Це рішення стало апофеозом соціального популізму, що, схоже, стає офіційною державною ідеологією. І відповідальність за таку політику несуть у рівній мірі як провладні сили, так і нинішня опозиція, оскільки всі вони, незалежно від кольору й ідеологій, є представниками держави та покликані захищати її інтереси.
На жаль, жодна з протиборчих сторін навіть не спробувала розповісти виборцям про всі наслідки тих деструктивних процесів, які може спровокувати це рішення (що свідчить про послідовну політику перерозподілу фінансових потоків на користь соціальної сфери), якщо все-таки набуде чинності.
Примітно, що політичні сили, які підтримали цей законопроект, і в новому парламенті отримали абсолютну більшість депутатських мандатів. Це не може не породжувати тривоги. Незалежно від майбутньої конфігурації парламенту, вже ясно, що тенденції соціалізації економіки щонайбільше лише зменшать темп. Як прогнозують експерти, саме цей чинник і надалі дуже гальмуватиме економічний розвиток країни. Більш того, він має достатній потенціал, щоб зруйнувати не лише економіку, а й саму соціальну сферу, заради якої власне все й починалося. Іншими словами, соціальний популізм на цьому етапі є найбільш реальною та небезпечною загрозою для економічної безпеки й незалежності України.
Досить символічним у цьому сенсі є висловлювання одного з лідерів провладної коаліції, який в одному зі своїх інтерв’ю напрочуд ясно аргументував позицію щодо перспектив подальшого розвитку України. Європа, мовляв, має високі соціальні стандарти, тому й Україна повинна рухатися в тому ж напрямі. Схоже, це висловлювання слугує базовою тезою, на основі якої будується вся соціально-економічна політика. Однак такий орієнтир може завести Україну в економічний тупик, оскільки така теорія є вельми помилковою. Детальний аналіз траєкторії економічного розвитку держав, які сьогодні є лідерами світової економіки та забезпечують своїм громадянам високий рівень добробуту, показують кардинально протилежні тенденції розвитку.
Насправді високий рівень добробуту населення розвинених країн досягався за рахунок розвитку економіки та підвищення рівня ділової активності громадян, а державний бюджет наповнюється не за рахунок збільшення податкового тиску на підприємства, а шляхом розширення самої бази оподаткування. Українська влада намагається досягти цього ефекту за рахунок розвитку малого бізнесу. Однак треба зазначити, що цього явно недостатньо для швидкого економічного розвитку країни. Сьогодні цей рівень підприємництва має радше соціальний характер і дозволяє підвищити зайнятість населення в країні. А в глобальному масштабі малий бізнес ніколи не був локомотивом, який виводив будь-яку країну на гідне місце в нових геоекономічних реаліях. Це справедливо як для розвинених країн, так і для бідних. Думається, паралельно з турботою про малий бізнес українська влада повинна зосередитися на розвитку великих вітчизняних ФПГ. Саме вони зможуть наповнити скарбницю та забезпечити реальну економічну незалежність країни. Діалог між владою та ФПГ вигідний обом сторонам. На жаль, цього простого факту на нинішньому етапі ні великий бізнес, ні державна влада ще не усвідомили.
При цьому не йдеться про банальне лобіювання владою бізнес-інтересів вітчизняних ФПГ. Сьогодні бізнесу потрібні нормальні умови для розвитку, а завтра, можливо, йтиметься і про підтримку інтересів ФПГ на міжнародній арені. З огляду на те, що практично всі найпривабливіші об’єкти держави вже розпродані, активна зовнішня діяльність є єдиним способом нарощування активів ФПГ. Варто лише підштовхнути (а не виштовхнути) великий бізнес, і українські транснаціональні корпорації почнуть освоювати світові простори.
Така практика в сьогоднішньому світі є не просто частиною геоекономічної стратегії держави, а й мало не єдиною можливістю активно інтегруватися в глобальні економічні процеси. Візьмімо, наприклад, Азію, яка показує чимало прикладів успішного економічного розвитку. Там держава вступає в союз із великим вітчизняним бізнесом і допомагає йому акумулювати капітал. Стратегія «азіатської моделі» вимагає державного керівництва в промисловому плануванні та певного захисту внутрішнього ринку, а також контролю над зростанням не лише соціальних трансфертів, а й зарплат. Таку стратегію вперше використала Японія. Формування великих корпорацій під патронатом держави та всебічна підтримка їхньої діяльності сприяли тому, що окупована та зруйнована Японія перетворилася на регіонального економічного гегемона.
Корея також зробила ставку на просування власних ФПГ — чеболів. І найбільші з них — LG, Samsung, Pohang, Iliva увійшли до списку лідерів глобальних ринків. В Індії майже до 1990-х років діяв закон, згідно з яким 60% акцій будь-якої компанії мали належати місцевим власникам. І лише коли національні компанії зміцніли, індійці впустили на свою територію великих іноземних інвесторів. У Сінгапурі сама держава стала капіталістом, створивши інвестиційні фонди з висококваліфікованим керівництвом, які досягли значних успіхів.
Аналогічні процеси тривають і на пострадянському просторі, в тому числі в Росії, Казахстані, Азербайджані. Щоправда, деякі аналітики зв’язують їх з авторитарними традиціями, характерними для азіатського регіону. Але їх можна побачити повсюди. Так, у 2005 році в Західній Європі обсяг злиття капіталу збільшився на 49%, у США — на 32%. Усе це свідчить про те, що великі корпорації стають важливим елементом економіки будь-якої розвиненої держави.
Україна ж, схоже, бере курс у протилежному напрямі. Підвищуючи рівень добробуту громадян за допомогою збільшення соціальних трансфертів, держава неминуче нарощуватиме податковий тиск на бізнес і вилучатиме державні кошти, які могли б іти на реалізацію інвестиційних проектів, і в подальшому, в результаті ефекту мультиплікатора, принесли б значно більше вигоди. Дуже тривожний дзвінок пролунав минулого року, коли в структурі загальнонаціонального доходу соціальні виплати держави перевищили «зароблені» доходи українців. Це свідчить про те, що населення привчається жити за рахунок державної допомоги, а не за рахунок власних сил. Очікування чергового підвищення соціальних виплат породжує таке негативне явище, як соціальний популізм. І щоб отримати підтримку електорату, кожна провладна сила намагається роздати більше, ніж попередники. Так в економіці з’являються негативні кумулятивні тенденції. Для того, щоб провести широку соціальну політику, треба створити сильну економічну базу. Всебічний натиск на великий бізнес і підвищення соціального навантаження на бюджет стали важливими чинниками зниження темпів зростання ВВП. Водночас самі українські ФПГ займаються переважно експортом сировини та напівфабрикатів, що втрачає сенс у будь-якій державній підтримці їхньої діяльності. Тому саме в діалозі з великим бізнесом криється величезний потенціал для розвитку нашої економіки. І вже це сприятиме зростанню добробуту громадян.
А повертаючись до названого на початку статті закону, не можна не зазначити, що одночасне вливання дев’яти мільярдів готівки гривень може спровокувати економічну кризу та серйозний стрибок інфляції, який підірве валютну та грошово-кредитну системи держави. Такий шлях розвитку є тупиковим.
