Революційна влада України опинилася в умовах не лише військового, політичного та ідеологічного конфлікту з Росією. Вона постала і перед викликом війни економічної, найважливішою складовою якої служить залежність нашої пострадянської економіки від російського газу. Повалення Віктора Януковича нівелювало домовленості щодо знижок на газ, укладені ним із російським президентом 17 грудня 2013 року. Ті домовленості, у свою чергу, підвели риску під спробами хоч якось злізти з московської «газової голки». Тепер ситуація повернулася до стану річної давності: Україні знову потрібно починати політику пошуку альтернативних джерел газу і розгортати масштабну програму економії енергії.
Не можна говорити, що Україну врятує від газового диктату Москви якийсь один спосіб. Мало того — всі способи зменшити наш основний економічний зашморг давно відомі. Чи є у нового уряду, що позиціонує себе як технократів, воля і можливість взятися за одну з найважливіших реформ, що забезпечують справжню незалежність держави — реформу газового ринку і економічного устрою в цілому? І чи є у нього на це час? Схоже, що більшість питань такого роду вирішуватимуться вже після президентських виборів. Адже зараз Москва наполегливо не визнає український уряд — отже, будь-які перемовини просто неможливі. З іншого боку, в такій ситуації є і свій плюс: якщо Росія висуне якісь однобічні вимоги або претензії до існуючої системи розрахунків або постачань газу, невизнаний нею український уряд має право ці претензії ігнорувати. Так вже сталося, по суті, із заявами Москви про анулювання знижки на газ, передбаченої Харківськими угодами.
Поки що жоден із варіантів, начебто вже озвучених як панацея, — європейський реверс, термінал зрідженого газу, видобуток сланцевого газу — не дав повноцінного і довготривалого результату.
СПРАВА — В ХАБІ
19 березня голова Міненерго України Юрій Продан виступив з пропозицією організувати на базі українських ПСГ (вони містяться в Західній Україні) газовий хаб — сховище і одночасно газову біржу для продажу газу, що знаходиться там, західним споживачам. Європа може зберігати в наших ПСГ до 15 млрд куб. м газу, стверджує він. Взагалі, газовий хаб вже декілька років — одна із головних ідей, яка на вустах аналітиків і чиновників в Україні. Мовляв, закачуватимемо дешевий газ — будь-якого походження — влітку і продаватимемо взимку. А в майбутньому створимо свого роду біржовий майданчик, куди зможуть заходити покупці з Євросоюзу і не тільки. Потрібно лише ухвалити відповідні закони — і торгувати газом, наповнюючи власний гаманець і створюючи енергетичні альтернативи для Європи. Так, голова правління альянсу «Нова енергія України» Валерій Боровик вважає, що Україна має можливість стати головним східноєвропейським зберігачем і розподільником газу. «Для того, щоб цей газ можна було підняти будь-якої миті, потрібно відрегулювати законодавство і створити відповідну інфраструктуру. Тоді можна буде регулярно організувати доставку потрібної кількості газу для Європи як в межах біржових контрактів, так і в разі критичних ситуацій. Адже спот передбачає негайне постачання», — пояснює Боровик.
Українські ПСГ вміщають нині 30 млрд куб. м газу. Потужності зі зберігання можна довести до 50 млрд (приблизно така потреба в газі всього Євросоюзу). Для цього потрібно побудувати «всього нічого» — систему сполучних газогонів (інтерконнекторів), що дають можливість будь-якої миті підняти газ зі сховищ, забезпечивши імпорт і експорт газу в оперативному режимі. Вартість таких газогонів може доходити до 60 млн доларів, але вкладення того варті, упевнений президент Київського міжнародного енергетичного клубу Олександр Тодійчук. Тим більше якщо в них вкладеться Євросоюз.
Але заковика, власне, одна — газом-то доведеться торгувати російським. Що в нинішніх умовах означає наявність все тієї ж згоди «Газпрому». Та і ЄС, підтримуючи в теорії правильну ідею хабу, чекає, поки в Україні встановиться стабільність і стане зрозуміло, з ким у Києві можна домовлятися.
РЕВЕРСНІ СТРАЖДАННЯ
Але хаб — справа все-таки майбутнього, нехай і осяжного в історичній перспективі. На цьому ж етапі Україна все ще не знайшла джерел дешевших, ніж російські, і просто стабільних постачань газу. Таким джерелом ще влітку минулого року здавався реверс з Європи, але вже перше осіннє похолодання у прямому розумінні показало ціну такого реверсу. Тоді постачання газу з Угорщини до України впали з 9 млн до 3,9—5,2 млн куб. м на добу, а прокачування палива з Польщі (що складало близько 3 млн куб. м) взагалі припинилося. Словаччина ж, із території якої можна отримувати до 30 млрд кубометрів, — взагалі відмовляється давати нам реверсний газ. Там добре попрацював «Газпром»: до 2029 р. словаки без його згоди не можуть продавати російський газ «наліво». Москва готова діяти навіть собі у збиток, оплачуючи Словаччині не лише реально прокачаний газ, але і весь потенційний об’єм, який може йти через словацькі труби. Фактично Словаччина сидить на газовому «бонусі» «Газпрому» і злізати з нього задля України не збирається.
При цьому європейці не проти заробити на реверсі до України. Особливо пограничні з нами країни, в яких є і значна частина етнічних українців, які є виборцями і готові оцінити такий крок назустріч Україні.
ЄВРОПА — ТЕЖ НА «ГАЗОВІЙ ГОЛЦІ»
До речі, Євросоюз, попри всі погрози покарати Росію за кримську агресію зменшенням вжитку газу, насправді мало що може: Європа все ще дуже залежна від «Газпрому», навіть виключивши Південний потік з пріоритетних проектів. Жодних реальних, тим більше в короткостроковій перспективі, санкцій у цій галузі ЄС вжити проти Росії не може.
Він може лише інтенсифікувати свої пошуки альтернативних джерел газу. Адже якщо Україна буде і далі вважатися територією з нестабільною політичною і соціальною ситуацією, де у будь-який час можливі підривання ГТС (а ЄС чутливий до таких заяв, навіть якщо вони є лише піаром), то Європа повинна буде визначатися, звідки їй отримувати ті об’єми, які проходять нашою «трубою». Погоджуватися на той же Південний потік — означає збільшувати газову залежність від Росії, що не входить у стратегічні плани ЄС. Тим часом видобуток у Північному морі, який ведуть Норвегія, Нідерланди і Великобританія, зменшується. Постачання ж сланцевого газу із США упираються в створення зони вільної торгівлі між США і ЄС — однієї з найскладніших геоекономічних проблем сучасності.
ТУРЕЦЬКИЙ «ОБЛОМ»
Надії на термінал зрідженого газу, про який свого часу багато розповідав одіозний голова агентства щодо нацпроектів Каськів, і просто перетворилися на анекдот. Туреччина наполегливо не бажає пропускати через свої протоки танкери зі зрідженим газом, а без цього будівництво терміналу не має сенсу.
У поведінці Туреччини вітчизняні аналітики вбачають «руку Москви», хоча зрозуміло і власне бажання Анкари не створювати альтернативний маршрут постачань газу — адже через її територію збираються тягнути Трансанатолійський газогін, визнаний ЄС перспективною альтернативою російським постачанням блакитного палива. Та й дозволь Туреччина танкерам для України регулярно проходити через багатомільйонний Стамбул, вона має право заламати за це таку ціну, що ідея терміналу стане нерентабельною. До 5 млрд кубометрів міг би нам давати цей термінал, але дуже вже багато в його створенні «якщо».
СЛАНЦЕВІ НАДІЇ
Ще однією панацеєю для України проголошений сланцевий газ. Світові ТНК вже почали видобуток на Донбасі і в Галичині. Свого часу прем’єр-міністр України Микола Азаров будував веселкові плани — сланцевий газ, якого у нас начебто 4,5 трлн кубометрів, забезпечить енергетичну незалежність України на 150 років. Тобто, до 2163 року. При цьому вартість сланцевого газу для України повинна скласти трохи більше 200 доларів за тисячу кубометрів, а собівартість видобутку — 140—160 доларів за тисячу кубометрів. Щоправда, той же Азаров говорив і про 120—130 доларів як собівартість видобутку, що свідчить про явно формальний характер його заяв.
Нинішня влада цифр щодо сланцю поки не озвучує. Для неї важливо, аби видобуток продовжувався наче нічого й не сталося. Проте схід України перебуває в зоні потенційних загроз з боку Росії, яка, в разі опанування цієї території, може і передумати подовжувати із західними компаніями контракт з видобутку.
Але в цілому «сланцева тенденція» як джерело нашої незалежності визначена правильно. Стати східноєвропейською сланцевою меккою, розділивши ці лаври лише з Польщею, — перспектива приваблива. Тим самим відкривається і можливість політичного «даху» з боку світових ТНК для тих персон на вершині владної піраміди, які зможуть гарантувати інтереси цих корпорацій і виступити гарантами стабільного видобутку сланцевого газу на наших просторах.
Приходить сланцевий газ і до Європи. США, що стали головним добувачем та експортером горючих сланців, готові поставляти його на європейський субконтинент вже у 2015—2016 рр. На той час ситуація з об’ємом і складністю українського сланцевого видобутку вже повинна прояснитися, і перші кубометри можуть піти на-гора. Кубометри ці можна покласти у все той же східноєвропейський хаб, а потім додавати туди і європейського «газку», тим більше якщо поляки продовжуватимуть свій не дуже квапний видобуток.
Проте віддача від видобутку сланцевого газу в Україні може з’явитися лише в перспективі 5—7 років. Тому найближчими роками розглядати сланцевий газ як реальну альтернативу російському газу і враховувати його нібито вже розвіданий баланс у майбутньому енергоспоживанні — це ділити шкуру невбитого ведмедя.
ГЕТЬ ВІД МОСКВИ
Що ж залишається? Куди нам подітися від дуже істотного газового диктату Москви, який за нинішніх умов є ще і питанням національної безпеки? Адже фактично держава-агресор будь-якої миті може звалити українську економіку, надзвичайно залежну від газу. Звичайно, передовсім ідеться про підприємства південного Сходу. Якщо ці області України також будуть анексовані, ситуація зміниться -на їхніх території діятимуть російські газові ціни. Якщо ж континентальна Україна залишиться цілісною, тоді можливий черговий раунд перемовин про долю нашої ГТС і про ціну на газ. Втім, аргументів в української сторони на таких перемовинах буде небагато — адже газовий контракт 2009 року продовжує діяти, і виконання його вимог є основною позицією Москви.
Мабуть, наполягатиме російська сторона і на створенні консорціуму з управління ГТС. Ще недавно в Москві відкидали участь у ньому третьої сторони — ЄС або Німеччини. Але тепер із Москви вже прозвучали інші слова — щоправда, із посиланням на горезвісну українську нестабільність. У Держдумі готові підтримати створення німецько-російсько-українського консорціуму для модернізації ГТС, заявив голова комітету Держдуми з енергетики Іван Грачов. «З німецького боку навіть були запропоновані схеми за участю Deutsche Bank, що дозволяють в найкоротші терміни розв’язати цю проблему, зокрема і проблему модернізації труб», — заявив він.
Та все ж розв’язання питання про енергетичну незалежність нашої держави потрібно шукати в іншій площині. Енергозбереження і скорочення вжитку газу — ось що може і повинно врятувати Україну. Звичайно, паралельно з постійним пошуком альтернативних джерел енергії (не лише газу). До зриву перемовин у Вільнюсі, 2013-го, тенденція в цьому плані вимальовувалася позитивна: за дев’ять місяців минулого року вжиток блакитного палива скоротився на 7,2% в порівнянні з аналогічним періодом 2012 рокe і склаd 34,7 млрд кубів. Між іншим, тенденція до скорочення об’ємів вжитку міцніє з кожним роком: 2012 року Україна «з’їла» 48,7 млрд куб. м, 2011-го — 54 млрд, 2010-го — 57,7 млрд.
Олександр Тодійчук стверджує, що, живи наша держава за європейськими нормами вжитку, ми могли б економити до 40 млрд кубометрів на рік. Тобто, від російського газу можна було відмовитися взагалі, а за рахунок інших джерел перекрити потреби країни в паливі. Той же вбивця шахтарів — метан — міг би перетворитися на 4—6 млрд куб. газу. Але потрібні відповідна програма і, головне — технології. Технології може дати Європа, але швидкого ефекту все одно не буде: українські шахти надзвичайно небезпечні, і більшість простіше закрити, ніж переробляти місцевий метан. Чи готова наші влада і олігархи займатися ще і цим, не кажучи вже про «банальне» зниження енергоспоживання?
Уявімо собі на мить, що термінал зрідженого газу побудований, сланцевий газ успішно добувається, реверс не менш успішно здійснюється, зокрема і через Словаччину. Валерій Боровик підраховує, що всі ці джерела, навіть без енергозбереження і використання метану, могли б дати від 15 до 30 млрд кубів альтернативного «Газпрому» палива. Виходить, що в перспективі російський газ нам дійсно може бути не потрібний.
«ТРУБА» «ЗВУЖУЄТЬСЯ»
Проте, схоже, така «ширина» труби, яка є зараз в українській ГТС, якраз у перспективі 5—10 років буде не потрібна. Прокачування російського газу все одно падатиме — і тенденція ця стане постійною. Причиною всьому — не політичні рішення Кремля і навіть не будівництво Росією усіляких «потоків», а об’єктивна реальність: попри на показану вище залежність від російського блакитного палива Європа повільно, але шукає і знаходить альтернативне газове постачання. До 2020 року 20% енергії в ЄС повинно надходити з поновлюваних джерел. Плюс прийде американський сланцевий газ, про що говорилося вище. Плюс експорт зрідженого газу. Отже Україні пора готуватися до скорочення прокачування приблизно на 30%. «2012-го постачання «Газпрому» до Європи вже зменшилося на 15%, — вказує Валерій Боровик — І тенденція посилюватиметься. Правда, все це відбувається не так швидко, як хотілося б в Україні і багатьом у самій Європі».
