Питання, яке, мабуть, хвилювало та хвилює багатьох: чому Україна, маючи рівні стартові умови у порівнянні з нашими сусідами по соцтабору — Польщею, Угорщиною, Чехією, — так відстала від них у темпах, ефективності та якості соціально-економічних реформ, спрямованих на перехід до ринкової економіки? У той час, коли наші вихідні економічні позиції у 1989—1991 рр. не поступалися чи навіть були кращими (візьміть науково-технічну сферу, індустріально-виробничий потенціал, рівень ВВП тощо), кінцеві результати реформ разюче відрізняються: у нас збіднення та витiснення на межу зубожіння більшої частини населення, падіння на порядки (навіть не рази!) виробництва та рівня життя, у них — відносне процвітання, значне зростання життєвого рівня, поступове наближення до західноєвропейських стандартів якості життя. Які помилки зробили наші доморощені реформатори?
Щоб відповісти на ці запитання, звернiмося до економічної теорії.
Згідно з так званою інституціональною теорією економіки (Д.Норт, Л.Тевено та ін.), національне багатство залежить не стільки від матеріальних ресурсів, скільки від правил їхнього використання. Ці правила складають так зване інституціональне середовище, до якого належать фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, які регулюють стосунки між суб’єктами економіки та є підґрунтям для виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ.
Якщо правильно те, що економічний успіх залежить не від ресурсів, а від правил, за якими люди їх використовують та працюють, нам треба знайти вади, закладені від самого початку реформ до економічних «правил гри». Адже за ними наша економіка працювала та працює й досі. Нам здається, що ми можемо вказати на одну з таких вад. Рiч у тiм, що в нашій економіці спостерігається двоїстість правил економічної поведінки, пов’язана із суперечністю між формальними та неформальними правилами. Як усім відомо, підприємці в багатьох випадках не можуть керуватися офіційними формальними правилами, зокрема, в питаннях нарахування податків та заробітної плати, захисту від чиновницької сваволі, взаємодії з органами державної влади, захисту своїх економічних інтересів тощо. Вони змушені підкорятися системі неформальних, ніде не занотованих правил, які дозволяють діяти, обходячи формальні, які виконувати неможливо. Наприклад, здійснювати неформальні платежі (тобто давати хабарі) державним службовцям, захищаючи власні економічні інтереси, які не враховуються, навіть порушуються офіційними нормами та законами. Така подвійність свідомості дуже нагадує радянські часи, коли люди теж жили за подвійною мораллю. Офіційно всі будували комунізм, на зборах гаряче підтримували рішення партії та уряду, а неофіційно — слухали «Голос Америки».
«СОЦІАЛЬНА ПСИХІАТРІЯ»
У психіатрії роздвоєність особистості, її дисоційованість (розщеплення або дискордантність) вважається одним із симптомів шизофренії. Подібність дисоційованості, подвійності норм економічної діяльності до шизоїдної дисоційованості, як кажуть, кидається в очі.
Ось деякі соціально-психологічні та соціально-економічні наслідки такого розщеплення норм економічної поведінки. Всі стають винними, а відтак — потенційними жертвами закону, бо правове поле таке, що в економічній діяльності не можна ступити кроку, не порушуючи якогось закону чи формального правила. Якщо сказати по-науковому, то відбувається загальна віктимізація економічних суб’єктів (віктимність — відчуття себе жертвою або в чомусь винуватим). При цьому зникає відчуття психологічної безпеки, провокується невротизація особистості.
Підприємець, який створює робочі місця, годує сотні та тисячі людей, виробляє суспільнокорисні цінності, втрачає впевненість і відчуває себе правопорушником, злодієм щодо офіційних державних законів. Бюрократії треба остаточно збожеволіти, щоб таку корисну для суспільства людину робити правопорушником і заганяти у глухий кут, перетворюючи мало не на зацькованого маргінала. Це породжує недовіру до законів, політичних еліт, уряду, держави, що, у свою чергу, стимулює психологію економічного трюкацтва й загального обману. Ось до чого неминуче призводять внутрішня недовершеність і суперечливість законодавчої бази. Серед її недоліків реквізиційний характер податків на юридичних осіб, які фактично неможливо сплачувати повністю без того, щоб не збанкрутувати. Якщо в 1918 р. жах на підприємців наводив комісар з наганом, який приходив із мандатом на реквізицію, то в наші дні його замінив податковий інспектор. До цього слід додати слабкість заохочувальних суспільних санкцій щодо чесної продуктивної економічної діяльності і перевагу над ними каральних фіскальних санкцій.
Штучна віктимізація підприємців та каральність правил перетворює систему формальних законів на знаряддя маніпуляції з боку держави. Посадовці отримують можливість опосередковано регулювати та керувати економічною активністю господарюючих суб’єктів. Такі приховані маніпулятори нерідко стають фактичними співвласниками справи та власності, порушуючи законне право власників. Над будь-якою власністю в цих умовах нависає меч експропріації з боку держави на підставі штучно спровокованого порушення офіційного закону або правила.
Таким чином, у наших економічній та правовій системах, крім традиційних економічних функцій податків з’являються нові — соціально-репресивна та маніпулятивно-психологічна. Остання пов’язана із здійсненням тиску на психіку бізнесмена.
Як наслідок, економічні суб’єкти змушені поводитися слухняно, так, як забажається носіям адміністративної влади, які за допомогою карально- конфіскаційного законодавства зробили їх залежними від себе. Бюрократія привласнила собі необмежене право дозволяти або не дозволяти суб’єктам продовжувати порушувати формальні правила, керуючись принципом: «Для друзів — усе, а для інших — закон».
Таким чином, успішність економічної діяльності залежить не тільки і не стільки від господарських талантів, заповзятливості та енергійності підприємця, скільки від його близькості до влади і здатності вступати з нею в сімбіотичні відносини. Капіталізм в цьому разі стає протекціоністським, що істотно суперечить принципам свободи економічної активності та вільного ринку. Одним із домінуючих прошарків класу капіталістів стає протектократія, в яку входять ті власники, які здобули власність завдяки своїм політичним зв’язкам та близькості до влади. Психологія протекціонізму стримує економічну активність людей, не пов’язаних із владою, тобто зв’язує величезну економічну енергію.
Відсутність почуття захищеності у власників стимулює створення тіньових структур та відносин, які захищають власність та інтереси власників. Виникає соціальна потреба, яку можна умовно назвати потребою у Доні Корлеоне, хресному батькові, який би піклувався про своїх клієнтів, здійснюючи їхній захист.
Водночас відсутність гарантій збереження власності штовхає підприємця на пошук захисту у володарюючих суб’єктів, що стимулює патерналістську психологію, коли людина потребує високопоставленого захисника, який би гарантував його власності захист від різних ризиків, що існують у ринковій економіці. Це створює ринок неофіційних послуг, зокрема неформальних послуг держпосадовців та структур (які утворюють так званий «дах» для економічної діяльності), які дають гарантії від сваволі держави або заповнюють вакуум послуг, які держава повинна, але не здатна надати. Бізнесменів змушують звертатись до послуг напівкримінальних або кримінальних структур, рекету, які прикривають від сваволі інших кримінальних угруповань, гарантують виконання контрактів, повернення грошей від партнерів тощо.
Суперечність офіційних правил законним інтересам та потребам підприємців стимулює розвиток тіньової економічної діяльності. Якщо в західноєвропейських суспільствах до цієї сфери належать переважно кримінальні напрямки підприємництва — торгівля зброєю, наркотиками, проституція тощо, то у нас в умовах тіньової економіки перебувають майже всі види економічної діяльності. Здебільшого до цього призводить податковий прес. Австрійський економіст Фрідріх Шнайдер проаналізував економіку 110-ти країн, визначивши величину так званої «сірої сфери», яка охоплює прибутки від виробництва легальних продуктів та послуг, що не обкладені податками. Ця частина економіки пов’язана з несплатою податків, але її треба відрізняти від «чорної сфери», де прибутки отримують від кримінальної нелегальної діяльності. Виявилось, що Україна належить до світових лідерів за долею «сірої сфери» у ВНП країни — 52%.
У Східній Європі доля «сірої сфери» оцінюється у 18%. Тобто найменший показник у світі належить країнам з найвищим показником економічного розвитку.
Вилучені у «сіру сферу» з офіційного обігу гроші — це не отримана заробітна плата бюджетників, низькі пенсії, не інвестовані стратегічні наукові розробки та економічні проекти, занедбана соціальна сфера, не придбані товари, а отже — не простимульована виробнича сфера. Це принаймні ще один офіційний бюджет країни, який вилучений з офіційного обігу та не працює повною мірою на розвиток економіки та підвищення життєвого рівня людей.
У тих державах, де найбільша доля тіньової економіки, спостерігаються найменші економічні досягнення та бракує економічної свободи. У країнах, де оподаткування найвище — найнижчі економічні успіхи та найвища бідність населення. Отже, завищені податки не мають ніякого економічного сенсу та ведуть лише до гальмування соціально-економічної активності. Відтак наша система оподаткування, як зазначалося вище, є інструментом соціально-психологічної маніпуляції в руках державної бюрократії.
ОПОРА ДЕМОКРАТІЇ
Високе оподаткування дозволяє чиновникам брати участь у прибутках підприємців, отримуючи хабарі, і не дає розвинутись класу незалежних від держави власників. Тому цей клас є потенційним конкурентом бюрократії у боротьбі за владу. Ситуація в пострадянських суспільствах дещо нагадує XVII— XVIII століття у Європі Нового часу, коли феодали змагалися із молодою буржуазією та бюргерами вільних міст, які намагалися розірвати пута залежності від феодальних сюзеренів. Зараз місце феодалів у суспільній ієрархії посіли чиновники, які не хочуть втрачати свої бюрократичні вотчини й відпускати на свободу залежних від них людей.
Сьогодні існує три головнi загрози суспільній свободі. Це — пролетаризація населення, коли великі маси незаможних людей втрачають економічну самостійність і стають залежними від держави чи можновладців. Економічна та соціальна залежність підживлює авторитарну психологію громадян, а отже робить їх покірним і зручним матеріалом для поневолення. Це — надмірна концентрація власності в одних руках, що є зворотним боком пролетаризації. Такий економічний абсолютизм робить обмежене коло власників володарями життєвих умов тисяч і мільйонів людей, даючи змогу визначати за них, як їм жити. Це веде до стримування демократії. Це — державна бюрократія, яка хоче все контролювати і перебрати собі всю владу в суспільстві. Штучно створена в наших умовах економічна залежність бізнесу від бюрократії є одним з реальних проявів такої загрози.
Єдиний суспільний клас, який за самим своїм економічним становищем протистоїть всім трьом загрозам, — це клас дрібних та середніх власників, середній клас. Бо він зацікавлений у захисті та зміцненні своєї економічної незалежності від держави або будь-кого. Власник є особою економічно незалежною, самодіяльною, самодостатньою та вільною, яка не підкорена чужій волі, хоч би від кого вона виходила — від державного чиновника чи представника монополістичного капіталу. Дрібний власник не настільки багатий, щоб пригнічувати інших і не настільки бідний, щоб бути кимось поневоленим. Саме середній клас об’єктивно є найпослідовнішою опорою демократії, її, так би мовити, соціальним субстратом.
Він є класом, який захищає інтереси більшості суспільства. У той же час суспільству потрібне не однобічне панування будь-якої із зазначених соціальних сил, а баланс між ними, який би врівноважував їхній вплив, активізуючи соціально-корисні прояви їхньої діяльності. Наприклад, ризикуючи викликати критику радикалів, насмілимося стверджувати, що так звані олігархи теж потрібні. Хоча б для того, щоб було кому підтримувати нову опозицію, коли попередня стає владою. А ще й тому, що й сама помаранчева революція здійснена не без матеріальної та політичної підтримки частини представників тих, кого називають олігархами.
Нині перед революцією стоїть, як нам здається, таке питання: або розірвати до кінця ті штучно створені пута (законодавчі, бюрократичні, політичні), які не дають вільно розвиватися середньому класу економічно незалежних виробників, або всього-на-всього ствердити при владі «другу хвилю» олігархів, які, прийшовши до влади, відречуться від своєї масової народної бази для того, щоб задовольняти свої кланові інтереси.
