Чи слід його сьогодні готувати лише для того, щоб він був здатний продавати себе на ринку лише як найманого працівника чи, можливо, його краще б готувати для того, щоб він міг відкрити свою справу. Нехай він навіть буде їздити трактором, надавати якісь платні послуги, які завжди потрібні на селі. При цьому він не повинен боятися податкової, бути обізнаним з бухгалтерією, повинен знати, де і як зареєструвати своє господарство, врешті знати свої права громадянина і виробника сільгосппродукції. Можливо, потім він буде наймати собі співробітників. В нього повинні бути ці знання, він повинен знати, як це робити. А якщо вже його так готувати, то треба все те, чому ми його досі вчили, наприклад, з професії тракторист-машиніст, переглянути, додати знання з економіки, права тощо. Це серйозні проблеми. Чому ми сьогодні готуємо тільки найманих працівників, та й то в дуже невеликих масштабах? Я вважаю це в корені неправильним.
— І усе ж розкажіть, скільки ви сьогодні готуєте отих самих трактористів-машиністів?
— У порівнянні з 90-ми роками набір скоротився більш ніж в чотири рази. Раніше ми мали 5—6 груп механізаторів, а зараз ледве набираємо одну. Діти не прагнуть вчитися цій професії, бо вона дійсно надзвичайно важка і складна, вимагає як знань, так і великих витрат фізичної сили. Оплата ж неадекватна, трактори зношені, абсолютно все зношене. Значить, потрібні нові високопродуктивні й водночас комфортні для механізаторів машини, які б було цікаво вивчати і тим більш приємно на них працювати. Але без великої фінансової підтримки селу, та навіть міцним господарствам, як то кажуть, середньої руки нову техніку не отримати. А тим більше сільським навчальним закладам.
— А ви отримуєте від фермерських господарств, від якихось сільських акціонерних товариств замовлення на підготовку фахівців механізаторського профілю?
— Є, звичайно, такі прохання, але замовники ще на сьогоднішній день не готові платити за це. Вони звикли, що за радянської системи ми були до цього зобов’язані. Але тепер такого вже немає. Ми готуємо рівно на стільки, скільки нам за це заплатили. Якщо нам дали, скажімо, палива на одну гривню, то я на п’ять гривень не можу забезпечити водіння. Можу на півтори або максимум на дві гривні — рахунок ентузіазму викладачів... І не більше. Між тим від нас дійсно лише вимагають, не розуміючи, що отримавши висококваліфікованого фахівця господарство, тут таки підвищує свою капіталізацію, займає на ринку кращу позицію у конкуренції. Найліпший капітал — це людина.
— Припустимо, що завтра вам почали платити за навчання. Чи достатня для цього ваша матеріально-технічна база? Що у вас є, чого немає?
— Для роботи на радянській та вітчизняній техніці ми зможемо підготувати фахівця, не побоюся цього слова, будь- якого рівня, будь-якої кваліфікації. Він буде виконувати всі роботи. Деякі операції зможе виконувати і на імпортній техніці. Але імпортної у нас немає. На чому ж вчити? Наш автотракторний парк нараховує 32 трактори. Є шість зернозбиральних комбайнів і два бурякозбиральних комплекси, є набір меліоративних та причіпних сільськогосподарських машин, 22 автомобілі, чотири автобуси і мікроавтобуси. Все це вітчизняного виробництва, і, зрозуміло, наймолодшому трактору дев’ять років, а комбайну — три (його ми купили по лізингу за власні кошти).
— Це справді вітчизняна техніка?
— Російський «Дон». На жаль, вітчизняного виробництва таких машин ще й досі не налагоджено. Наш «Славутич» вже зараз не виготовляється. Бо він, на мою думку, відстає по всіх економічних показниках від «Дона». Надзвичайно важкий в експлуатації, загорявся часто, хоча «Дони» також горять.
— А що ще ви маєте для навчання сільської молоді?
— У нас чотириповерховий навчальний комплекс, в якому більше 30 кабінетів, п’ять лабораторій, дві майстерні, пункти технічного обслуговування, токарний та зварювальні цехи.
— Чи можна вважати, що ваше училище є еталонне і решту таких учбових закладів треба підтягати до його рівня.
— До еталону і нам дуже далеко. Просто коли вже розпався Союз, багато училищ втратили техніку, втратили через тi чи іншi причини землю (в основному це відсутність фінансування, через що їм не було навіть за що обробити землю того учбового господарства). Однак вони в основному збереглися, хоча техніка у них, можливо, в гіршому стані... На їхньому фоні ми виглядаємо непогано. Наша основна перевага в тому, що ми зберегли потужний педагогічний колектив. А вже завдяки цьому не втратили учбово- матеріальну базу, всі наші трактори і автомобілі в робочому стані, земля обробляється, досягаємо досить непоганих урожаїв, маємо якісь прибутки. І саме за рахунок цього продовжуємо і виробничу, і навчальну діяльність. Але, звісно, могли б господарювати значно краще. Ось дуже скромний перелік того, що нам сьогодні вкрай потрібно. В сумі це становить 10 мільйонів гривень. А якщо перемножити цю суму на кількість училищ в Україні, то виходить 55 мільйонів доларів, які могли б підняти нашу молодь, дати їй, як мовиться, не рибу, а гарну вудку...
— Скільки у вас землі?
— Державної орної землі, яка виділена училищу під учбове господарство, 176 гектарів. Крім того, більше 1000 гектарів взято в оренду. Це і земельні паї, і також землі запасу сільських рад.
— І ці 10 мільйонів гривень, за вашими підрахунками, дозволять вам і землю якісно обробляти, і готувати освічених землеробів?
— Так. Якщо втілити цей проект у життя, я вважаю, його можна назвати пілотним або як завгодно, і якщо хоч одне училище укомплектувати повністю всією сучасною сільськогосподарською технікою, то уся наша система професійного навчання піде вперед. Навіть у тому випадку, якщо нам не вдасться виграти американський грант, то можливий навіть проміжний варіант. Тоді решта навчальних закладів готуватимуть робітників для керування вітчизняними агрегатами, а потім вони за графіком приїздитимуть до училища, де є гуртожиток, майстри й іноземна техніка, і підвищуватимуть свої знання з урахуванням того, на якій саме імпортній техніці вони мають намір працювати. Це, по суті, буде підвищенням кваліфікації. Є вже й інші проекти. Згідно з ними, на першому етапі в області створюватимуться хоча б два вищих професійних училища. А далі, безумовно, до високого рівня треба буде доводити й решту навчальних закладів. І тут вже нам не обійтися без допомоги, яку обіцяє Українi корпорація «Виклики тисячоліття». Гадаю, що 55 мільйонів доларів, саме таку цифру дають наші розрахунки, це невелика ціна для того, щоб підняти Україну.
— А чи не проробляли ви плани співпраці з загальноосвітніми школами, адже вони також повинні давати дітям трудові навички?
— Ми цю роботу розпочали у себе в районі. У школах є певна кількість годин, яка виділяється на трудове навчання. Оті всі години можна забрати і проводити на базі училища певну, скажімо так, «доробітничу» підготовку. Хтось із дівчат, можливо, захоче оволодіти навичками швеї, інша віддасть перевагу роботі на комп’ютері чи захоче бути кулінаром — будь ласка. Хлопчик може ознайомитися з засадами праці електрика, зварювальника, того ж тракториста. Ми їм дамо ці знання. А якщо дитина захоче, починаючи з 8 по 11 клас паралельно з навчанням у школі здобувати якусь професію, то зрозуміло, що за її згодою можна використати і суботу і дати їй якусь кваліфікацію. Потім уже не треба їй буде вчитися в училищі три роки на тракториста, а опанувати професію набагато швидше, за рік чи півроку. Тут все залежатиме від намірів: одна справа опановувати вітчизняні машини, інша — імпортнi.
— Ви говорили про навчання школярів. А як будете доставляти цих дітей у райцентр?
— Мене не люблять деякі сільські вчителі й сільські директори, які прагнуть будь-що зберегти школи, де у класі вчиться по 2—3—7 учнів. Чому їх там можна навчити? Я давно відстоюю програму «Шкільний автобус». Завдяки їй не треба таку неповноцінну школу тримати. Школа повинна мати матеріально-технічну базу. Що ж до співпраці з нею, то для нас це навіть і зараз не така вже велика потреба. Я вже говорив про наші автобуси. Вони є й у райосвіті. Розраховуємо й на участь фонду «Виклики тисячоліття». І додам таку незначну деталь: водій може заодно бути вчителем трудового навчання і жити у тому селі, звідки треба буде возити в Погребище дітей. Це дещо здешевлює проект.
— А для себе ви кадри вчите? Чи у вас достатньою викладачів?
— Коли в 2000 році наше училище підключилося до програми реформування професійно-технічної освіти і до нас приїхали з Європейського фонду розвитку освіти інспектори, то перше, що вони зробили, це був аналіз: чи можуть наші викладачі вчити. При цьому йшлося також про те, що радянський викладач вчив лише найманого працівника. І дехто від нас дійсно пішов, бо не міг переорієнтуватися на те, щоб навчати людину, яка працюватиме сама на себе. Тож ми побачили: і вчителя треба постійно вчити. Семінари, наради, курси підвищення кваліфікації — усе це для загального його розвитку обов’язкове. І то вже завдання директора — перенавчання, ознайомлення з новою технікою, з новими формами і методами. А також це власні кошти, яких на це не завжди вистачає, але ми розуміємо, що без цього зовсім не можна. Практично всі наші викладачі були на стажуванні за кордоном. Люди приїжджають звідти, і в них зовсім міняються погляди.
— Як нині фінансується навчальний процес?
— Ми отримуємо державне замовлення на підготовку тракториста-машиніста, механізатора. Але при цьому держава забуває дати гроші навіть на паливо-мастильні матеріали, я вже не кажу про ремонт техніки та приміщень. І тут у пригоді земля, якою ми володіємо або ж орендуємо. Завдяки цьому і, звичайно, праці наших викладачів та учнів ми найгостріші проблеми вирішуємо (окрім хіба що придбання нової техніки та ремонту гуртожитку, на що потрібні мільйони).
— Могли б трошки підвищувати і зарплату вчителям...
— Дещо робимо і в цьому напрямі. Тут у нас найбільша проблема з учнями. Раніше в училища було так зване базове підприємство, куди ми направляли їх на практику, і де їм дещо платили за роботу. Тепер такого немає. Господарства наших учнів беруть, але не хочуть їм платити. Залишилася лише практика в самому училищі. Приймаємо за конкурсом. І, звичайно, сплачуємо зарплату. Отримають додаткові виплати також і майстри виробничого навчання, які працюють з дітьми в полі. Викладачі з технології механізованих робіт, якщо вони з групою на полі виконують якусь роботу, мають за це зарплату. Це також дало змогу зберегти колектив.
— Чи вважаєте ви, що треба таку систему поширити на всі профтехучилища країни?
— На жаль, сьогодні ніхто в державі не зацікавлений, щоб професійно-технічні училища заробляли гроші. Ні міністерство, ні навіть самі училища. Бо майже все зароблене на полі потім додається до нашого бюджетного кошторису, і нам розписують, на що кожну цю гривню слід використати. І виходить: встаю о четвертiй— п’ятiй годинi ранку, додому приходжу не раніше 12-ї, а доплата за господарювання не може перевищувати 100 гривень. Хоч сто гектарів у тебе, хоч тисяча. І байдуже, який ти отримав врожай і доходи від його реалізації. Так само і керуючому учбовим господарством. 20 центнерів з гектара, 40 центнерів з гектара — у нього ставка. Він ні в чому не зацікавлений.
Мало того, на всю зароблену продукцію ми повинні сплатити податки, і при тому на сьогоднішній день більшi, ніж сільськогосподарські формування. Бо ми ще й платимо ПДВ та податок на транспортні засоби, від якого звільнені сільгосппідприємства. І найгірше, що в кошторисі, який для нас складають на горі, слова «податки» немає. Спробуйте в такий кошторис вкластися і дати належні знання тій молоді, яка хоче пов’язати своє життя з селом і бути конкурентоспроможною на ринку праці. У американського фермера діти сідають на трактори чи не раніше, ніж за парту. Тільки пуп’янок народжується, зразу йому дають малесенький трактор, і він вже вчиться. Тобто йде профорієнтація. А ми про цю проблему забули. В містах тепер вузи випускають одних юристів та економістів, і сільська молодь тягнеться до цього. А тому, хто вирішив продовжити справу батьків і дідів часом нікуди податися. Бо якщо ти добре вчився у школі, то вважається негідним йти у механізатори. А коли ми приїхали до американців, то я їх спитав: «Як ви готуєте трактористів?» Відчуваю, вони мене не розуміють. І вже потім до мене дійшло, що там зовсім не вчать їздити на тракторі, бо фермерський син цьому навчений з дитинства. Там вчать господарювати, вчать технологіям. А я вчу їздити. Я починаю з цього, і розумієте, наскільки я і уся наша країна відстає.
