Таке враження, що на Україну пролився золотий або, можливо, «зелений» дощ. Усі паркани, стовпи й дошки оголошень столиці та інших міст України вкриті надокучливими оголошеннями про мало не дармові кредити. Ситуацію прояснив координатор всеукраїнської акції «СТОП ШАХРАЙ» Богдан ХАУСТОВ. За його словами, «в Україні працюють кредитні шахраї. Це компанії, які частенько є клонами банків і не мають ні відповідних ліцензій, ні дозволів». Вони заманюють позичальників дешевими (від 0% до 10% річних) кредитами на 10—500 тисяч гривень, не вимагаючи застав, поручителів і довідок про доходи. Але перед тим, як видати людині омріяні гроші, просять її як доказ платоспроможності сплатити «перший внесок», а кредит так і не видають. Хаустов розповідає, що такі компанії найчастіше повністю або частково запозичують назви відомих банків або інших фінансових установ і залучають головним чином тих, хто з тієї чи іншої причини не може отримати банківського кредиту.
«Вони (шахраї) розраховують на не дуже грамотних людей, які звикли довіряти всьому, що написано в газеті або в рекламі, — розповідає В’ячеслав АБДУРАХМАНОВ, координатор інтернет-руху, що бореться проти шахраїв. — Такі люди бачать слово «кредит», — говорить він, — і, думаючи, що це справжній банк, стають жертвами махінацій». Майстер інтернету розповідає про те, що його руху вдалося зробити так, що будь-яка людина, яка набирає назву компанії, що займається псевдокредитами, перш за все потрапляє на сайт, де може почерпнути достовірну інформацію про кредитне шахрайство.
«Мене дивує позиція банків і позиція правоохоронних органів. Куди вони дивляться і чому не борються, чому псевдокредиторам вимушені давати відсіч громадські організації?» — запитує представник громадської організації «Асоціація консалтингових компаній України» Максим ГЕНКО. І справді, такі правопорушення вже не поодинокі й нагадують кримінальну пошесть. Чи можна її не помічати? Чи можна проходити повз неї? Хаустов повідомив журналістам, що в Україні понад 100 компаній-шахраїв, і від них уже постраждало понад 500 тисяч осіб. Хаустов закликає об’єднатися проти цієї «зарази», оскільки з кожним днем дедалі більше людей стають жертвами цих злочинів. Генко вважає за потрібне роз’яснювати людям елементарні речі: у справжніх банках не повинні вимагати з позичальника гроші за кредит («наперед ви платите лише аферистам і шахраям») і не можуть видавати кредити під 5—7% хоча б тому, що, видаючи позики, сплачують до бюджету 9%.
Хаустов розповідає, що в Одесі й області завдяки Максиму Генку вже знають про шахрайські компанії. На низці сайтів і форумів у зовнішній рекламі можна побачити вислови, які засуджують їх діяльність і закликають людей думати, перш ніж віддавати свої кровні. Хаустов також зазначає, що банки ще не розібралися з «поганими» кредитами, виданими 2008 року, а тепер починається нова хвиля кредитування, на тлі якої компанії-лохотрони (їх у країні близько 100) вже починають масово обдурювати людей. Експерт пропонує уявити собі інвестора таких «кредиторів», який вкладає свої гроші для того, щоб роздавати їх без довідок про доходи людям із вулиці, та ще й під 5% на рік. «У такому разі можна було б покласти ці гроші в банк під 18% річних і взагалі ні про що не думати», — зазначає громадський діяч. Він згадує, що в неофіційних розмовах «консультанти», які безпосередньо займаються залученням позичальників і оформленням кредитів, називають своїх клієнтів «лохами» і запевняють, що таким чином роблять благу для суспільства справу, караючи цих нерозумних. Що це: свавільний цинізм чи цинічне свавілля?
У розмові з керівниками чотирьох харківських компаній, що займаються подібним бізнесом, Хаустов спробував їх присоромити і добивався, щоб гроші було повернено хоча б пенсіонерам, які намагалися отримати кредит для того, щоб полагодити дахи, що протікають. І почув: «А навіщо, а що це нам дасть?». Шахраї, які працюють під бізнесменів, звинуватили Хаустова в тому, що він заважає їм отримувати по півмільйона доларів з однієї області. Експерт підтверджує, що, «відкривши таку фірму, перший мільйон дуже просто можна заробити за три-чотири місяці». Хаустов розповідає, що в УБОЗ Закарпатської області є наразі приблизно 100 заяв громадян, які постраждали від шахрайства. Але, на його думку, наші оперативники просто не хочуть возитися з такими дрібними, але складними справами — договір на восьми сторінках і дрібним шрифтом.
Коли людина пише заяву в міліцію, то отримує, говорить Хаустов, «відписну» відповідь, у якій їй пояснюють, «що вона сама дурна, оскільки туди влізла». Навіть у тому випадку, якщо слідчий вирішить відкривати кримінальну справу, а начальник визнає, що цього робити не варто, то далеко не завжди у офіцера вистачить мужності обстоювати свою точку зору. Юристи характеризують такі справи як «фінансові піраміди і нечесну підприємницьку практику». Але Хаустов зазначає, що суди дуже часто задовольняються лише тим, що визнають відповідні договори нікчемними. Втім, є й позитивні приклади. «Завдяки Ужгородській міліції, яка хоч якось ворушиться, — говорить експерт, — у нас цих фірм майже немає, принаймні, їх не відкривають, тому що бояться. А ті, які ще працюють, дуже обережні».
«В Ужгороді нам вдалося об’єднати місцеву владу, громадськість, силові структури. І потихеньку ми почали ці структури з міста витісняти», — говорить Хаустов і додає, що такі ж самі процеси відбуваються в Одесі, а невдовзі почнуться і в Полтаві. А ось у Харкові силовий начальник поцікавився: «Тобі що, більше всіх треба, адже ти не постраждалий». А потім додав: «Ми самі тут вирішуємо, кому працювати, а кому — ні». Хаустов не приховує, що вже втомився боротися з псевдокредиторами, і пояснює: «Життя моєї сім’ї під загрозою». «Це необхідно зупинити! — вимагає Абдурахманов. Він упевнений, що такі компанії — «дуже велике зло». Журналісти запитують: хто винен? Відповідаючи, Генко обвинувачує в лобізмі інтересів псевдокредитних компаній саме «ті структури, які повинні їх контролювати».
Випадок того самого дня звів автора з колишнім консультантом аналогічного лохотрону в Полтаві. Здавалося б, у Романа Іванова все тоді було нормально. Гроші, за його словами, платили дуже хороші. Напружуватись особливо не доводилось — восьмигодинний робочий день, усі умови. Він пішов із цієї фірми. «Совісті не вистачило обдурювати людей, — не дуже доладно, але щиро говорить хлопець і продовжує: — Коли до тебе приходять і скаржаться, що віддали останнє, проклинають — я цього не міг витримати». Роману ще й досі телефонують постраждалі. «Тепер, — говорить він, — я працюю простим охоронцем, зате чесно». Втім, совість, напевно, й сьогодні дає про себе знати. Адже йому ще й досі телефонують ошукані люди.
