Одна з дисциплін, яку я викладаю своїм студентам-другокурсникам, відрізняється практично повною відсутністю нормальної літератури. Через це виникає цікавий ефект: студенти на семінарах використовують для відповідей економічні міфи, закладені в їхній підсвідомості нашим суспільством.
Наприклад, одне із запитань недавньої контрольної роботи було присвячене адресній і патерналістській моделям соціальної допомоги держави громадянам (див. «День» від 26 квітня). Але наше мислення, виявляється, є абсолютно й цілковито патерналістським, інших варіантів воно не приймає. Інакше як пояснити, що на запитання про роль держави в соціальній політиці було дуже багато відповідей про те, що держава має підвищувати пенсії та стипендії, давати гроші на освіту, культуру, спорт та інші важливі сфери. І при цьому жодної відповіді про те, що завданням держави є створення найбільш сприятливих умов для того, щоб кожна конкретна людина могла сама виявити свої таланти й самореалізуватися. Патерналістська турбота держави вітається, індивідуалістські цінності й цілі — геть відсутні.
На жаль, вельми вузьким у нинішніх студентів (прошу зауважити, майбутніх професійних економістів) є й розуміння економіки як такої. Воно меркантильне й зводиться здебільшого до грошей. Що має робити держава? Дати грошей! З якими проблемами стикається наша економіка? Немає грошей! Остання відповідь подається у безлічі варіацій: немає грошей на культуру, мало грошей платять працюючим і пенсіонерам і т.д. Інших економічних функцій, крім перерозподілу грошей і пов’язаної з цим податкової політики, у держави, мабуть, немає.
З цим пов’язаний ще один стереотип. Після розпаду СРСР в Україні почався перехід до ринкової економіки. Під ринком у нас розуміли повну відсутність державного втручання в економіку. До чого такий підхід призвів — відомо всім. У першій половині 90-х років Україну охопила глибока криза.
Насправді ринкова економіка в її істинному розумінні, що передбачає невтручання в неї держави, існувала в Англії на початку XIX століття — й більше ніде й ніколи. Адже економіка не може розвиватися без державної підтримки. Ми цю просту істину не засвоїли 15 років тому й не хочемо помічати її й тепер. І до сьогодні тривають безперервні розмови про те, що Україна переходить до ринкової економіки. Хоча насправді правильніше казати про те, що країна прагне побудови сучасної «змішаної економіки», в якій ринкові механізми «самоврядування» органічно поєднуються з регулюванням з боку держави. А це аж ніяк не класична ринкова економіка...
Ніколи не закінчиться у нас приватизація. Адже в суспільній свідомості міцно укорінилася теза про те, що приватні підприємства працюють ефективно, а державні — ні. Приклади успішних і прибуткових державних «Укртелекому» й «Укрзалізниці» нікого не переконують. Як аксіома сприймається практично безпідставна теза про те, що якщо підприємство державне, то воно не може бути ефективним. Справжні причини неефективності такого підприємства можуть не мати до його форми власності жодного відношення. Наприклад, можливе свідоме доведення підприємства до банкрутства з метою його дешевої приватизації. Або ж керівництво компанії може бути не зацікавлене в демонстрації прибутку, щоб не платити податки або привласнити собі цей прибуток тіньовими методами. Реальна ефективність таких підприємств жодним чином не стосується цих чинників.
Однак міф існує. І погано те, що він дозволяє всім заплющувати очі на той факт, що певні важливі для держави галузі (передусім транспорт і енергетика) в будь-якій країні завжди належать державі, оскільки це є питанням стратегічної безпеки. У нас же домінує ідеологія безоглядної приватизації всього й уся, внаслідок якої не те що стратегічні об’єкти належать приватним власникам, вони можуть контролюватися навіть іноземцями (чого варті лише наші нафтопереробні заводи, які, за винятком одного, належать російським власникам).
Нарешті, загальноприйнятою є ще одна думка. Студенти (як, утім, і інші українці) свято переконані в тому, що уряд працює лише на себе, ухвалює здебільшого ті рішення, які сприяють розвитку певних великих підприємств. А проблеми людей владу не цікавлять. Але чи так це? Адже є чимало фактів, які свідчать про протилежне. Достатньо сказати, що серед законів і постанов, що ухвалюються владою останнім часом, немає таких, що були б спрямовані на надання невиправданих пільг якимсь підприємствам або галузям. Навпаки, переважна більшість економічних законів, постанов і розпоряджень, що ухвалюються парламентом і урядом, спрямовані виключно на поліпшення життя людей. Наприклад, серед останніх рішень можна назвати не лише гучне підвищення зарплат бюджетникам, а й запровадження додаткових механізмів підтримки сільгоспвиробників, підвищення пенсій чорнобильцям, вченим і військовим, істотно більше фінансування медичного обслуговування ветеранів війни, розвиток механізму компенсації кредитних ставок людям, що займаються малим бізнесом, і багато іншого.
Тож стереотип «влада працює лише на себе» дещо застарів. Але він поки не зникає із суспільної свідомості. Річ у тім, що ступінь довіри населення до влади через інерцію залишається досить низьким. Крім того, цей міф підтримується тим об’єктивним фактом, що вирішити всі проблеми людей одразу, «одним помахом чарівної палички» неможливо, тому зусилля для поступового подолання таких проблем часто залишаються непоміченими.
Висновок банальний і не новий. З одного боку, багато звичайних людей слабо орієнтуються в тому, що відбувається в економіці країни. З другого — на жаль, настільки ж слабо в цьому орієнтуються й учні профільних вищих навчальних закладів. Винуватити в цьому лише систему освіти не хочеться. Швидше винна ситуація з інформуванням населення. Адже суттю міфів є те, що вони не відповідають дійсності. Але не менш важливим є й те, що вони активно культивуються й поширюються — на те вони й міфи.
