Серйозний інвестор хоче не просто володіти частиною майна, а бути його господарем. Тому йому замало навіть 51%. У практиці діяльності акціонерних товариств директори залишаються повновладними господарями підприємств. Зокрема й невмілі організатори: вищий орган АТ — збори акціонерів практично ніколи не збираються через розпорошеність акцій
За всіх вад «ваучерної» приватизації в Україні вона все-таки відіграла позитивну роль. Рух приватизаційних майнових сертифікатів показав спрямованість інтересів інвесторів — як дрібних, які отримали від держави по одному сертифікату, так і великих, що накопичили їх у великих кількостях і діють на аукціонах через фінансових посередників.
— Із січня 1995 року населенню Харківської області було видано державою 2 мільйони 309 тисяч приватизаційних майнових сертифікатів. Їх отримали 80% громадян, які мали на це право, — розповідає директор Харківського центру сертифікатних аукціонів Олександр Цвєтков. — А на 44 сертифікатних аукціонах, які проводилися в нашому центрі, було прийнято і опрацьовано 4 мільйони 854 тисячі сертифікатів, вкладених у підприємства Харківщини — вдвічі більше, ніж мало населення області. Це свідчить про те, що наша індустрія приваблива для інвесторів з інших областей.
Тим часом сьогодні картина змінилася. На фондовому ринку — цілковитий штиль. На думку експертів, іноземні інвестори втратили інтерес до української промисловості взагалі і до харківської — зокрема. Залишається сподіватися, що тимчасово, хоча бюджет сьогодні дуже потребує коштів від приватизації. Офіційна версія причин затишшя — фінансова криза, яка викликала обвал на російському фондовому ринку й паралізувала український. Але на думку багатьох операторів, проблема в іншому.
Якщо в політиці держави залишиться той самий підхід, що був у «ваучерній» приватизації, то й грошовий спосіб роздержавлення здійснюватиметься зі старими вадами, — вважає О.Цвєтков. За невеликим винятком на аукціони виставляються дуже неповні пакети акцій — обсяг рідко перевищує 20% статутного фонду підприємства. Але серйозний інвестор хоче не просто володіти частиною майна, а бути його господарем. Тому йому замало навіть 51%. Адже щоб ухвалити рішення на загальних зборах акціонерного товариства, необхідно 60% голосів, а щоб внести зміни до статутних документів — і того більше. У практиці діяльності акціонерних товариств директори залишаються повновладними господарями підприємств. Зокрема й невмілі організатори: вищий орган АТ — збори акціонерів практично ніколи не збираються через розпорошеність акцій, тому їм нема чого боятися звільнень.
Сьогодні чітко видно: сама приватизація, хоч би як вона проводилася — за гроші чи сертифікати — не є паличкою-стукалочкою. В Україні чимало акціонерних товариств, щодо яких порушуються справи про банкрутство. І в той же час виявляється інший взаємозв'язок: підприємства області, які працюють успішно, — бісквітна та тютюнова фабрики, Роганський пивзавод, інститут «Оргверстатінпром» — є акціонерними товариствами без державної власності. Звичайно ж, нічого поганого в державній частці немає. Просто «приватник» розуміє, що виробництво треба підживлювати, його візаві, цей специфічний власник, грошей у розвиток не вкладає, вважаючи «за краще допомагати» іншими способами. Якими?
Нещодавно Харківська обласна адміністрація направила в Кабінет Міністрів цікавого листа. Вона просить передати їй в управління ряд промислових підприємств. Це заводи різних форм власності — від державної до акціонерної з порівняно невеликою часткою держвласності. Передбачається, що управління здійснюватиметься шляхом участі представників облдержадміністрації, зокрема управління промислової політики, транспорту та зв'язку у зборах акціонерів. Чи потрібно казати, що коли 40% статутного фонду належить державі, 40% — одному приватному інвестору, а решта — дрібним держателям акцій, то на політику керівництва підприємства перший зможе впливати сильніше, ніж другий, і тим паче, ніж третій?
Смутні часи наступають із закінченням «ваучерної» приватизації для регіональних центрів сертифікатних аукціонів. З одного боку, роботи ще багато. Наприклад, у Харківському РЦСА для оплати придбаних об'єктів приготовано більш як 800 тисяч сертифікатів. Їх здають у Національний банк. За найсприятливіших умов, коли в центрі опрацьовують і вивозять 20 тисяч ПМСів на день (такого рекорду тут не було зафіксовано жодного разу), необхідно ще два місяці. Тим часом Фонд держмайна вже згортає фінансування центрів сертифікатних аукціонів. Кількість співробітників у Харківському скорочено вдвічі, немає грошей на оренду приміщення, на витратні матеріали тощо.
Чи можна назвати таку поквапливість розумною? Центри сертифікатних аукціонів, як і фондові біржі, могли б узяти на себе й грошову приватизацію. Досвід вже є — проведено 5 аукціонів з продажу акцій підприємств, що приватизуються за грошові кошти. Причому, як наголосив перший заступник начальника регіонального відділення Фонду держмайна України Анатолій Голощапов, якщо об'єкт привабливий для інвесторів, то ціна на пакет встановлюється приблизно однакова, незалежно від того, де за нього торгуються — на біржі чи на аукціоні.
Але є ще один аспект проблеми, який усі чомусь ігнорують. Йдеться про права людини.
На початку приватизації багато говорилося про те, що роздержавлення має дати всім громадянам права власників, можливість керувати виробництвом і мало не грати на біржі. Власне, приватизаційний майновий сертифікат і був вигаданий в ім'я цього права, щоб дати громадянинові можливість розпорядитися своїми акціями або грішми без посередників. Але її надає лише центр сертифікатних аукціонів. Нехай таких, хто вірить в дивіденди, небагато — в Харківський РЦСА за весь час звернулося 118 тисяч індивідуальних акціонерів. Це лише 2% сертифікатів. Але не брати до уваги право людини особисто брати участь у приватизації державного майна не можна.
Мережа сертифікатних центрів України — це досить налагоджена система з надійними комунікаціями, єдиною базою даних учасників ринку цінних паперів, непоганим кадровим потенціалом. Перекриваючи їй кисень, держава тим самим погіршує ситуацію на національному фондовому ринку.
№237 10.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»