Стійкі інфляційні тенденції, що запанували в Україні з жовтня минулого року, коли темп зростання цін, порівняно з груднем 2006 го, перетнув10 вiдсотковий рубіж, давностали однією з ключових тем коментарів. Тим більше, що в країні ще жива пам’ять про 90 ті роки минулого сторіччя,які залишили про себе недобрі спогади. Власне, й у подальші роки випробувати європейську цінову стабільність, коли зростання цін із 2 до 3% розцінюється як надзвичайний випадок, що вимагає вживання термінових заходів, населенню України не вдалося. З 2004 року офіційний показник інфляції в Україні впевнено переступає 10 вiдсотковий рубіж.
Треба зазначити, що інфляція, як мінімум, не перешкоджала споживчому «буму», який мав місце в Україні з 2004 року, чому, передусім, сприяло змагання сторін перманентного політичного протистояння в підвищенні соціальних витрат і зарплат. У результаті, за 2004—2007 рр., офіційні реальні (тобто за вирахуванням інфляції) прибутки населення збільшилися на 87%. За цей же час, хоч певна частина прибутків, що зросли, пішла на оплату послуг ЖКГ, що подорожчали, роздрібний товарообіг у порівнянних цінах збільшився в 2,4 раза. Економіка чесно намагалася реагувати на «розігрівання» споживчого попиту: випуск продукції харчової промисловості збільшився за цей час (знову ж таки, в порівняних цінах) у 1,5 раза, однак наздогнати «зростання добробуту» їй виявилося не під силу.
Зростання споживчого попиту в «революційний» період цілком могло б ефективніше сприяти розвитку економіки. Але для цього потрібно було зробити так, щоб гроші, що викидаються споживачами на ринок у все більшій кількості, вбиралися вітчизняною економікою і направлялися або до виробників — на розширення і вдосконалення своїх виробництв, або до банків — на кредитування інвестиційних вкладень у підвищення конкурентноздатності, або до держави (через податкові надходження) — на створення інфраструктури, яка сприяє зростанню. Усе це вимагає сприятливого інвестиційного клімату та продуманої структурної стратегії держави. Замість цього тривале «політичне міжсезоння» призвело до дезорієнтації держави в сфері економіки та підміни стратегії гонитвою за демонстраційними ефектами, здатними вразити електорат.
Останній, проте, прихильно сприймаючи «залицяння» з боку прихильних до нього політиків, особливою вдячністю не відрізнявся. Після того, як чергове підвищення прибутків з’їдав черговий стрибок інфляції, виборець із готовністю переключався на чергового «благодійника», сприяючи прискоренню того, що науковою мовою називається «політичним циклом».
Уся справа в тому, що ефект зростання цін завжди визначається тим, для якої з соціальних груп він найбільш відчутний. Через випереджальне зростання цін на продовольство, головними постраждалими в нас виявляються переважно малозабезпечені верстви населення, в бюджеті яких левова частка витрачається на продовольство і завжди вище рівня, який офіційно фіксується статистикою. З одного боку, тут позначається недосконалість розрахунку індексу споживчих цін (в узагальненому показнику стираються відмінності між містом і селом, центром міста і околицями, не враховується проблема доступності магазинів, певного сортаменту товарів і т.п.). З іншого боку, пересічний споживач рідко здатен коректно фіксувати динаміку вартості власного споживчого кошика (для цього потрібно врахувати питому вагу конкретних товарів у загальному кошику, нівелювати зміну її складу через загальне підвищення купівельної здатності). Тому негативний ефект інфляції завжди сприймається набагато гостріше, ніж позитивний ефект підвищення прибутків. А значить, проінфляційне фінансування зростання соціальних витрат (тобто таке, яке спирається не на економічне зростання, а на збільшення фіскального й іншого перерозподілу) — в середньо- та довгостроковому періодах приречене на політичний провал.
Результат є очевидним: у свідомості споживача затвердився інфляційний стереотип, при якому підвищення цін обурює, але цілком адекватною та очікуваною від уряду або, як мінімум, роботодавця реакцією, вважається відповідне підвищення зарплати або пенсії. Парадоксальність такої ситуації полягає в тому, що при подібному розкладі споживач немов би «підіграє» в інфляційній «грі»: він, по-перше, готовий платити більше, а по-друге, завдяки постійному зростанню номінальних прибутків, може платити більше. Іншими словами, склалися сприятливі умови для того, щоб тривалий час інфляційні передумови, що накопичувалися, в решті решт, виплеснулися на свободу, закрутивши «інфляційну спіраль».
Про об’єктивні чинники нинішньої інфляції написано впродовж останніх місяців достатньо. Проте «пересічних українців», які безпосередньо страждають від зміни цінників у магазинах, роздуми експертів з цього приводу особливо і не цікавлять. Не набагато більший резонанс викликають уже й пошуки конкретного винуватця інфляції: уряд зазвичай киває на тяжку спадщину, що залишилася від попередника, опозиція звинувачує у втраті контролю над зростанням цін уряд. Істина, як завжди, знаходиться десь посередині, тому вислизає від загальної уваги.
Передусім, потрібно зрозуміти: ціни (якщо звичайно, не вважати регульовані урядом тарифи, які поки в основному стабільні) підвищує не Кабмін. Завдання уряду полягає в тому, щоб створювати умови, які мінімізували б мотивацію суб’єктів ринку до підвищення цін на товари, що продаються ними. Нарівні зі спробами продавців «зняти вершки», у підвищення ними цін існують і більш серйозні мотиви. Керуючись власними інфляційними очікуваннями, продавець прагне передбачити як подорожчання майбутніх закупівель, необхідних для відтворювання його бізнесу, так і майбутню готовність інфляційно стурбованого населення платити за товар більш високу ціну. Як показує досвід багатьох країн світу, підвищення інфляційних очікувань здатне навіть за відсутності об’єктивних чинників зростання цін викликати помітну цінову нестабільність.
Високі темпи інфляції, що розвиваються останніми місяцями, дозволяють говорити про істотне зростання, нарівні з об’єктивними чинниками, впливу на поведінку учасників ринку інфляційних очікувань. Але формувалися вони не відразу і значною мірою відображають бачення суб’єктами ринку процесів, що об’єктивно відбуваються: світової інфляції, зростання енергетичних та інших тарифів в Україні, реального прискорення інфляції у другій половині 2007 р. У той же час, не варто заперечувати і того, що на зміцнення і розвиток інфляційних очікувань наприкінці минулого — перші місяці нинішнього року значною мірою вплинула й політика уряду.
По-перше, на очікування вплинула політична боротьба, що розгорнулася навколо соціального наповнення бюджету- 2008, в ході якої давалися явно завищені обіцянки щодо соціальної політики 2008 року.
По-друге, фактично ухвалений бюджет передбачав поетапне підвищення соціальних стандартів, що дозволило прогнозувати стійке зростання номінальних прибутків населення протягом року.
По-третє, справдилися озвучені вже в грудні прямо-таки наполеонівські плани перегляду бюджету-2008 в напрямку збільшення прибуткової та витратної частин.
По-четверте, хвилювання викликали заяви стосовно виплати всієї заборгованості перед вкладниками Ощадбанку протягом двох років, потім — широка піар-кампанія навколо виплати першого, 6-мільярдного «траншу», в решті- решт — видачі горезвісних «тисяч» приблизно трьом мільйонам переважно малозабезпечених вкладників.
По-п’яте, нервозність у ринок вносять тривала невизначеність із ціною газу поточного року, яка є не вирішеною до цих ріп, і очікування переходу до європейської ціни з 2009 р.
У таких умовах сподіватися, що продавці добровільно погодяться піти на зниження або навіть відмовитися від підвищення цін, просто несерйозно. Особливо, враховуючи майбутні політичні битви: від перевиборів київського мера — президентських, що замаячили на досить уже близькому горизонті, а на думку деяких експертів — не виключено, що і більш ранніх парламентських виборів.
Іноді доводиться чути висловлювання про те, що самі експерти, прогнозуючи прискорення інфляційних процесів, також провокують зростання інфляційних очікувань. Таке звинувачення справедливе лише частково. Дійсно, експерт, який прогнозує інфляцію, викликає інфляційні хвилювання, але не більш, ніж термометр, який, констатуючи підвищення температури, провокує саме захворювання. Зрозуміло, політики, які розкручують тривожні експертні прогнози в своїх політичних цілях, роблять свій внесок у загальний неспокій, однак їхні прогнози навряд чи сприймаються суб’єктами ринку як джерело інформації про реальні економічні перспективи. Зате так сприймаються прогнози міжнародних організацій, які на початку нинішнього року практично одностайно істотно підвищили очікуваний показник інфляції в Україні. Зокрема, Світовий Банк, що погоджувався в жовтні 2007 року з урядовим прогнозом 9,6%, в січні підвищив його до 13,8%, а Міжнародний валютний фонд (МВФ) прогнозує інфляцію в Україні на рівні, близькому до 17% (грудень до грудня), тоді як середньорічна інфляція, на його думку, може становити 20—22%. Ще в жовтні 2007 року МВФ прогнозував зростання інфляції (грудень до грудня) на рівні 10,6% і середньорічній рівень інфляції 10,8%. Economist Intelligence Unit із жовтня по лютий збільшив прогноз із 12 до 16,5%, а австрійський Creditanstalt — із 8 до 12%.
На цьому тлі оптимізм уряду, що, як і раніше, наполягає на зробленому ще восени минулого року, і, закладеному до бюджету прогнозі 9,6%, виглядає явним анахронізмом. Спроба хоч трохи заспокоїти таким чином інфляційні очікування обертається своєю протилежністю. Бізнес не сприймає оптимізм уряду всерйоз і користується своїми джерелами, що ж до населення — то воно, внаслідок особливостей сприйняття інфляції, які було описано вище, навіть високі експертні прогнози вважає явно заниженими. Разом із тим, прогноз, в який все одно вже ніхто не вірить, підвищує рівень невизначеності, оскільки створює враження недооцінки урядом рівня інфляційної загрози. Далі йдуть очікування продовження «агресивної» соціальної політики, яка була задекларована ще наприкінці минулого року, з адекватними їй новими інфляційними очікуваннями. Iдучи цим хибним колом, уряду вдасться перехитрити хіба що самого себе.
Тим більше, що очевидним є явне затягнення з реалізацією антиінфляційних заходів. У січні—лютому головним «борцем» з інфляцією був Нацбанк, який практично заморозив приріст грошової маси (вона збільшилася за два місяці року лише на 0,5% або 2 млрд. грн.), уряд же, накопичивши в січні профіцит консолідованого бюджету на рівні майже 7% ВВП, у лютому вже звів його практично нанівець. У березні Нацбанку, в ім’я порятунку гривні від неконтрольованої ревальвації, а також для запобігання черговому активному виходу «голодуючих» комбанків на зовнішні ринки запозичення, довелося відновити зростання грошової пропозиції. Тривала відсутність антиінфляційних заходів і боку уряду пояснюється, передусім, політичною неприйнятністю для нього традиційного інструментарію, який, як відомо, пов’язаний з обмежувальною політикою в області прибутків і бюджетних витрат. У цей час робляться спроби замінити його адміністративним регулюванням цін на «соціально значущі» товари і укладанням різного роду угод із продавцями. Судячи із змісту антиінфляційної програми уряду, на черзі, очевидно, також спроби товарної інтервенції та посилення антимонопольної політики. Такі кроки можуть тимчасово приглушити інфляцію, але, як засвідчив досвід минулих років, не вирішують докорінно проблеми і здатні привести до локальних криз на окремих товарних ринках.
Судячи з нещодавньої заяви прем’єр-міністра про те, що ефекту від антиінфляційних заходів потрібно чекати десь за півроку, уряд явно розраховує дочекатися дефляційного впливу на продовольчий ринок із боку нового урожаю. Однак для того, щоб цей ефект мав місце, навіть якщо сприятливі надії на урожай справдяться, вельми необхідно, щоб продавці, які формують ціни на новий урожай, мали сприятливі інфляційні очікування. І очікування ці потрібно формувати вже сьогодні, послідовно усуваючи причини для негативних сценаріїв.
Один із провідних українських економістів порівняв нинішню інфляцію зі Священним Граалем, з якого українцям доводиться випити, щоб осягнути істину про те, що не можна за будь-яких умов протягом тривалого часу споживати більше, ніж виробляти. Проте вітчизняний інструмент прозріння зазвичай виглядає куди більш прозаїчно. Можливо, вкотре наступивши на Священні Граблі соціального популізму, вітчизняний електорат усе ж стане більш досвідченим у розумінні ціни, яку йому доводиться платити за спроби політиків притягти його на свою сторону яскравими обіцянками й ефектними вчинками з непередбачуваними наслідками.
