Продуктивність використання інвестицій в Україні залежатиме
від того, чи поєднуються стабілізаційні заходи з пожвавленням економіки
На практиці важко уявити країну, яка б провадила
політику активного інвестування, цілком покладаючись лише на досягнення
поточної макроекономічної стабілізації. Зазвичай, поряд із цим реформатори
вдаються до багатьох інших заходів.
Країни, які здійснювали успішне інвестування, використовували
досить великий арсенал засобів, аби забезпечити розміщення капіталу, керуючись
довгостроковою стратегією економічного розвитку. У підсумку світова практика
нагромадила різноманітні прийоми заохочення «довгих» грошей, законодавчого
запровадження ефективних механізмів регулювання грошових потоків.
Особливої жорсткості таке регулювання набуває в періоди
криз, коли стає необхідною активна політика. Загальна спрямованість таких
заходів — створення більш вигідних умов для довгострокових інвестицій порівняно
з короткотерміновими фінансовими вкладеннями, а також більш вигідних умов
для використання коштів у реальному секторів порівняно з вкладеннями в
спекулятивний обіг. Багато робилося й для того, щоб заощадження населення
трансформувалися у довготермінові вкладення. Стимули для комерційних банків
— зниження резервних вимог і зменшення податку з прибутку — діяли в тому
ж напрямку. Невід’ємним принципом такої політики в фінансовій сфері була
і залишається неминучість відповідальності та кари за порушення законів
і корупцію.
Подібні заходи необхідно вживати і в Україні. Слід відпрацювати
регулятори, які роблять невигідним відвернення коштів від їх основної сфери
до спекулятивної. Переваги має отримати капітал, який бере участь у довготермінових
реальних проектах.
Однак усі ці передумови є вкрай необхідними, але за браком
вільних коштів — недостатніми. Йдеться навіть не про дії українського уряду,
«стратегічна воля» якого паралізована вкрай важливою, але, зрештою, лише
тактичною проблемою — за всяку ціну зберегти атрибути «макроекономічної
стабілізації». Річ у тому, що реанімування й оживлення економіки дійсно
неможливі без поповнення сфери виробництва реальним капіталом.
Існує багато способів вирішення цієї проблеми: послаблення
податкового тягаря з розширенням податкової бази і легалізацією «тіньової»
економіки, пошук шляхів залучення заощаджень населення, мобілізація коштів
через цінні папери, селективне стимулювання великих прямих іноземних інвестицій,
використання іноземних кредитів тощо.
Важливо усвідомлювати, що ефективність наведених важелів
може істотно різнитись, що залежить також і від того, наскільки успішними
були попередні спроби їх використання в поточній практиці реформування
і наскільки вони адекватні сучасній фінансово-економічній ситуації. Скажімо,
спрямування податкового механізму на стимулювання виробника і відповідне
послаблення фіскальної та перерозподільної функцій податків загальну ситуацію
одразу не поліпшaть. Адже послаблення фіскальної функції може й не супроводжуватись
легальним нагромадженням капіталу в ринковому секторі. У такому випадку
держава не зможе компенсувати втрати від зниження рівня оподаткування збільшенням
загальної суми надходжень від податків. Унаслідок звички до ухилення від
податків через приховування прибутку у бюджеті може утворитися вакуум.
Самі собою кошти не випливуть зі схованок. Тут потрібні зміни в законодавстві,
які б посилювали довіру й надавали легальним підприємцям відчуття надійності
та безпеки, але в той же час робили неминучим і дійовим покарання порушників
законів.
У зв’язку з цим необхідно ввести практику експертизи і
щодо ймовірних негативних наслідків, і щодо засобів подолання перешкод
на шляху кожного заходу, пов’язаного з мобілізацією й перетіканням фінансів,
передовсім у вигляді заощаджень. Одночасно важливо подолати недовіру населення
до ринкових інститутів спільного інвестування, які були дискредитовані
внаслідок державної дерегуляції під час їх створення та функціонування.
Використання державних цінних паперів як методу швидкого
отримання коштів потребує детального планування фінансування відповідних
проектів. Наповнення реального сектора грошима, одержаними від реалізації
державних цінних паперів, стає і реальним, і дієвим заходом лише за умови,
що ці кошти підуть на фінансування інвестиційних проектів із високою і
швидкою віддачею. Фінансуючи високоліквідний проект, держава має залучати
до цього і підприємницькі структури, залишаючи за собою контрольний пакет
акцій. Повертаючи гроші з прибутком, вона має можливість розширювати таку
практику. Така практика не раз давала ефект «економічного дива» (класичний
приклад — Південна Корея).
Селективне стимулювання великих проектів залишається практично
єдиним способом залучення прямих іноземних інвестицій в українську економіку,
оскільки формування загального сприятливого інвестиційного клімату — процес
досить тривалий. За 1992—1998 рр. в економіку України було залучено лише
близько $2,5 млрд. прямих іноземних інвестицій, що на порядок менше у порівнянні
з багатьма країнами, котрі розвиваються та країнами з перехідними економіками.
Це також на порядок менше оцінених спеціалістами потреб української економіки.
Сьогодні важливо вміло використати «весь арсенал» напрацьованих у світі
механізмів, зокрема вільні економічні зони різних типів.
Сьогодні ще можливо розширити практику використання іноземних
кредитів. За 1992—1998 рр. залучено більше $3,2 млрд. у межах 15 кредитних
ліній, підписано 8 нових міжнародних угод, за якими має надійти ще близько
$1 млрд. іноземних кредитів. Однак вже найближчими роками може суттєво
загостритися проблема зовнішньої заборгованості. Державний зовнішній борг
України на 01.01.98 р. становив близько $9,6 млрд. і тільки за сім місяців
поточного року зріс на $1,1 млрд.
Продуктивність використання інвестицій в Україні залежатиме
від того, чи поєднуються стабілізаційні заходи з пожвавленням економіки,
чи є сама стабілізація динамічною, розрахованою на структурно-орієнтоване
зростання. Масштаби інвестицій залежать не стільки від пожвавлення і структурних
зрушень як таких, скільки від змін на цих напрямках, які надають певного
темпу формуванню внутрішнього й зовнішнього ринків.
Головне для інвестора й товаровиробника — щоб вироблена
продукція або послуги мали попит і були своєчасно оплачені. А платоспроможний
попит визначається рівнем доходів населення, який в Україні постійно знижується.
Тому важливо запустити такий механізм, завдяки якому кожний імпульс попиту
супроводжувався б резонансним ефектом, тобто ефектом відтворення нових
хвиль попиту та їх заспокоєння за рахунок пожвавлення взаємопов’язаних
технологічних ланцюжків. Цьому сприятиме політика підтримки фірм, підприємств
і навіть галузей, спроможних взяти на себе функції каталізаторів цього
процесу. І якщо при цьому зароблені кошти залишатимуть на внутрішньому
ринку й стимулюватимуть відтворення, то небезпека сильних інфляційних сплесків
виключається, а грошова маса, що обслуговує обіг, мінімізується. Диверсифікація
вкладень, яка при цьому відбувається, супроводжується розширенням попиту
й на ті інвестиції, що відтворюються за рахунок збільшення прибутку.
У цілому успіх інвестування вирішальною мірою залежить
від масштабності й своєрідної диверсифікації загальних трансформаційних
змін, а також від змін у політиці, зокрема від характеру і технології макроекономічної
стабілізації. Вихід, що забезпечує за таких умов інвестиційну активність,
отже, й подолання кризи полягає у збалансуванні поточних інтересів зі стратегічними.
Крім мотиваційних макромеханізмів, формування довгострокового
інтересу забезпечують і організаційні механізми мікроекономічного плану.
Потужні національні компанії, що з’єднують банківський капітал з промисловим,
— це, зазвичай, природні носії стратегічних інтересів.
У тих країнах, де ринкове середовище було нерозвинутим,
успішним виявився такий варіант реформування економіки, за якого лібералізація
на період майже до кінця реформ стримувалась, а держава всіляко зміцнювалася
і відігравала вирішальну роль у створенні (часто на місці монополій) потужних
ФПГ і ТНК, здійсненні експортної експансії на зовнішніх ринках, у структурних
зрушеннях на користь освіти, науки й високих технологій. Саме такий варіант
розвитку реформ реалізувався в Японії, Південній Кореї, низці країн післявоєнної
Європи. Подібні зміни створювали найсприятливіше інвестиційне середовище
й забезпечували інвестиційний бум з усіма його позитивними наслідками.
На наш погляд, в сучасних умовах потенціал диверсифікованої діяльності
таких компаній здатний «нівелювати» різницю прибутковості реального і фінансового
сектору економіки в очах великих іноземних інвесторів.
Таким чином, особливості і гострота економічної кризи в
Україні потребують невідкладних стратегічних програмних дій уряду, що грунтуються
на ідеї ефективної державної участі в управлінні, перш за все інвестиційними
потоками, які можуть або повністю знекровити національну економіку, обминаючи
її реальний сектор, або запустити дійові механізми економічного розвитку.
Актуальною є розробка національної інвестиційної програми
з виявленням реальних мотиваційних механізмів стосовно конкретних суб’єктів
інвестування (населення, державних і приватних підприємств, інвестиційних
фондів, компаній, банків), визначенням його обгрунтованих обсягів, раціональної
структури, напрямків, форм, пріоритетних об’єктів інвестування. Принципово
важливо, що така програма здатна інтегрувати досі ще розрізнені заходи
фінансово-кредитної, інноваційно-промислової та соціальної політики.
КОМЕНТАР ВІДДІЛУ ЕКОНОМІКИ
Проблеми, підняті Богданом Губським, безумовно, мають першорядне
значення для новітньої економічної історії України. Однак засмучення автора
відносно слабкої участі держави в інвестиційних процесах вельми недооцінюється.
З перших днів побудови так званої ринкової економіки було взято курс на
створення напівдержавних-напівприватних підприємств (холдингів). Останніми
роками роль держави у здійсненні комерційної діяльності тільки збільшувалася.
У результаті Україна посіла одне з перших місць серед найкорумпованіших
країн світу, залишивши позаду і Південну Корею, і Японію, тобто всі ті
країни, котрі відомі надмірним втручанням держави у справи бізнесу. Коли
ж говорити про форми інвестиційної активності, у яких життєво зацікавлена
країна, то вони — в розвиткові ринку капіталів, у знятті адміністративних
обмежень на капіталовкладення, зрештою, просто в заохоченні заощаджень
і приватного підприємництва.
№220 17.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
