Більше третини українських студентів (а це щорічно понад 120 тисяч випускників) навчається на економічних факультетах. Тому пропозиція фінансистів та банкірів на ринку праці в кілька разів перевищує попит. Незважаючи на це, батьки продовжують проштовхувати своїх чад саме на ці спеціальності, а бізнес, у свою чергу, скаржиться на те, що знайти добре підготовленого економіста досить непросто. Тобто сьогодні в Україні спостерігається явна невідповідність між «якістю» та «кількістю» вищої економічної освіти.
Одна з причин — самі студенти. Точніше — рівень базової шкільної підготовки абітурієнтів, який поступово знижується. У цьому плані показовими є результати зовнішнього тестування, яке проводилося цього року. Багато потенційних медалістів отримали 6-7 балів із 12 (за звичною системою це «трійка») з української мови та математики. Цей факт красномовно свідчить про реальний рівень підготовки тих наших випускників, які, згідно з атестатом, вважаються кращими.
Сьогоднішні абітурієнти народилися після чорнобильської аварії, коли різко впала народжуваність. У 90-ті роки минулого століття цей процес ще більше загострився. Так що абітурієнтів стало менше. З іншого боку, за останні роки з’явилося багато нових приватних вищих навчальних закладів, а державні значно збільшили набір студентів. Через рік-два кількість місць у ВНЗ порівняється з числом випускників-абітурієнтів, і вища освіта може стати практично загальною. У цьому плані Україна майже зрівнялася з Японією, яка проголосила своєю метою обов’язкову вищу освіту для всіх. На жаль, у цих умовах рівень освіти неминуче знижується. Якщо раніше студентами ставали найбільш здібні і підготовлені випускники, то тепер за університетські парти сядуть усі. А таку масову освіту дуже важко зробити якісною.
Оскільки в нашій країні найбільш масовою сьогодні є саме економічна освіта, то логічно, що проблеми з якістю відносяться насамперед до неї. Але чому? Адже справа не лише в здатності кожного окремого вищого навчального закладу забезпечити у себе наявність необхідного штату, що легко перевіряється: згідно зі світовим досвідом, на одного університетського викладача має припадати не більше десяти студентів. Цю умову виконати не так важко. Складніше інше — залучити до викладання працюючих фахівців-практиків, які насправді знають ситуацію в економіці і здатні поділитися своїми знаннями з молоддю. Заважають цьому два чинники. Перший — банально невисокий рівень оплати викладацької праці. Справді, кваліфіковані економісти, яких по ідеї й повинні запрошувати до університетів, можуть заробляти в комерційній сфері в 3—10 разів більше, а то й ще більше, ніж стоячи в аудиторії, за кафедрою. Яке місце роботи вони оберуть? Відповіді на це запитання не потрібно.
Але викладачеві-суміснику «світить» дуже високе педагогічне навантаження. Лише дуже небагатьом вдається домовитися з адміністрацією, що вони читатимуть одну-дві лекції на тиждень. Іншим пропонують роботу мінімум на півставки. Це означає, що вони повинні два- три рази на тиждень, часто посеред робочого дня, бути на роботі. За нинішнього ритму життя дозволити собі таку розкіш практично ніхто не може. Тому основний штат викладачів економічних факультетів — це люди з академічного середовища, мало знайомі з реальною економікою та бізнесом. У цьому плані показово, що вузівських викладачів не сприймають як потенційних співробітників у комерційному секторі, їм навіть при бажанні непросто змінити роботу. Як наслідок, досі не втрачає актуальності сумна радянська приказка про те, що «прийшов на роботу після вузу — забудь усе, чому тебе вчили, і вчися заново».
Високе навантаження на викладача взагалі можна вважати проблемою української вищої освіти. Болонський процес передбачає різке зниження кількості годин, які доцент або професор повинен присвячувати читанню лекцій та проведенню семінарів. Європейці вважають, що оптимальне навчальне навантаження викладача — це близько 250 академічних годин на рік, а решту часу слід приділяти науковим дослідженням. У нас же навчальне навантаження становить не більше 900 годин згідно з законом і близько 1000 годин реально. Щоб наблизитися до європейських норм, положення про зменшення навчального навантаження було включене до нової редакції закону про вищу освіту, прийнятої Верховною Радою минулого скликання, але Президент цей закон ветував. Так що скорочення навчального навантаження відкладається... Викладачі, звичайно, засмучені. Але не тому, що напружений навчальний процес відволікає їх від наукових досліджень, а через те, що при такому навантаженні важко працювати у двох-трьох вузах одночасно... Залишається шкодувати, що очевидна необхідність заробляння грошей не залишає багатьом викладачам часу на підвищення власного професійного рівня.
У цій ситуації дивує, що багато молодих людей не прощаються з альма-матер відразу після отримання диплома, а залишаються на кафедрі. Ще в середині та наприкінці 90-х років навчання в аспірантурі було дуже непопулярним. Пройшло кілька років — і все стало навпаки. Кількість місць в аспірантурі зростає, але втім не встигає за попитом. Конкурс між потенційними науковими працівниками зростає. Причину цього потрібно шукати на ринку праці. З одного боку, пропозиція, зокрема, молодих економістів у кілька разів перевищує попит. З іншого, — університет, як правило, не дасть тих знань, які запитані в комерційних структурах і потрібні для того, щоб зробити в них успішну кар’єру.
Не дивно, що на запитання: «Навіщо ви прийшли вчитися?» першокурсники відповідають: «Щоб отримати диплом». Поки немає диплома, не можна розраховувати на нормальну роботу. Та як тільки ти його отримуєш, ти розумієш, що твій диплом нікому не потрібен. Роботодавцю достатньо того, що претендент на посаду отримав хоч якусь вищу освіту. В оголошеннях про вакансії так і пишуть: «ВО». Її характер та якість не мають значення. На власному досвіді можу стверджувати, що питання про освіту роботодавець та його майбутній співробітник обговорюють приблизно так:
— Закінчив ВУЗ?
— Так!
— Добре! Занесеш копію диплома до відділу кадрів.
І все. Говорять, що буває й по- іншому, але мені таке поки що не зустрічалося.
Звичайно, наявність диплома єдиного державного зразка про вищу економічну освіту ніяк не виділяє випускника з понад 100 тисяч таких само, як він, новоспечених дипломованих фахівців. Знаючи це, мотивація до навчання зменшується ще відчутніше. Але за відсутності досвіду роботи випускник не має практично жодної можливості виділитися на ринку праці, щоб отримати прийнятну для нього посаду. На допомогу приходить аспірантура, завдяки якій можна за 2—4 роки отримати ще один диплом, але вже такий, який є далеко не у всіх. На кандидата наук за старою радянською звичкою в нашій країні дивляться дещо інакше, ніж на простого спеціаліста або магістра — і шанси на працевлаштування реально збільшуються.
Перефразовуючи відомого діяча, якому належить дуже відоме і цитоване й досі гасло «вчитися, вчитися і вчитися», можна сказати: «Невірним шляхом ідете, товариші!». В результаті такого багатоетапного навчання (від школи до аспірантури) ми маємо більше кандидатів і докторів наук на душу населення, ніж будь-яка розвинена країна світу. Однак за іншими найважливішими параметрами ми чомусь відстаємо. Це багато в чому пояснюється тим, що дисертація у нас відіграє невластиву їй роль «просуненого диплома», якісне наповнення якого, зі зрозумілих причин, останнім часом також знижується.
У цьому плані нам доведеться вчитися у прагматичного Заходу, який точно знає, скільки років людина має присвячувати своїй освіті, на яку роботу вона зможе після цього претендувати і в якому віці піде на пенсію. З дипломом бакалавра або магістра випускник західного вищого навчального закладу йде в аспірантуру лише у двох взаємопов’язаних випадках, а саме: якщо він бажає займатися науковою діяльністю або робити кар’єру у ВНЗ. Для інших напрямів кар’єри аспірантура — це марна витрата часу (3—6 років), значних коштів і зусиль. Західні компанії вважають, що диплом Ph.D (аналог нашого кандидата наук) не має до роботи співробітника жодного стосунку, оскільки він важливий виключно в академічній сфері.
Багатоступінчастість вищої освіти за кордоном побудована за іншою схемою. По-перше, там ступінь бакалавра вважається самодостатньою, що дозволяє більше не вчитися, а йти працювати. Незважаючи на більш ніж десятирічну практику видачі нашим студентам бакалаврських дипломів, вони досі сприймаються як незакінчена або неповна вища освіта, через що практично всі продовжують навчання до диплома магістра (або спеціаліста, який нічим від нього реально не відрізняється). У Європі інша практика. Там ідуть навчатися на магістерську програму, частіше за все, вже маючи певний досвід роботи. Причому йдуть аж ніяк не всі, так що диплом магістра має за кордоном реальну вагу. Але і його може виявитися замало, якщо людина претендує на керівну посаду у великій компанії. Тому існують програми МВА (Master of Business Administration, магістр ділового адміністрування), пропоновані кількома сотнями бізнес- шкіл. Вони призначені для керівників, які вже мають значний досвід роботи і прагнуть підвищити свій професійний рівень.
Здавалося б, саме дипломи МВА мають стати в Україні сигналом, який свідчить роботодавцю про те, що перед ним сидить грамотний фахівець. Але вони недоступні більшості бажаючих через дуже високу вартість. Дворічна програма навчання коштує у нас $20 тисяч, що випускникам університетів не по кишені.
Тому у сфері модної нині економіки ми й маємо деформовану систему орієнтирів як на ринку праці, так і на ринку освітніх послуг. Напевно, економістів, які пройшли в уряд, описана ситуація цілком влаштовує. Так що на цих ринках найближчим часом не з’являться більш цивілізовані форми, які відповідають реальним потребам вітчизняної економіки.
