— Тут я не можу не поставити запитання про вплив на масштаб інвестицій, що йдуть на село, такої проблеми, як створення ринку сільськогосподарських земель... Чи можна розраховувати Україні на великі інвестиції до того, як питання про вільний продаж землі буде вирішене?
— Звичайно, без ринку землі говорити про повноцінне й масштабне інвестування сільськогосподарського виробництва не доводиться. Але не можна й сказати, що відсутність такого ринку створює радикальні обмеження для притоку інвестицій на село. Досвід останніх років показує, що і без ринку землі інвестування, причому у значних масштабах, можливе. Але воно буде недостатнім, щоб повністю реалізувати потенціал, яким володіє наше сільське господарство.
— А що конкретно треба зробити, щоб інвестиції надходили?
— Це непросто пояснити. А головне — не легко усвідомити. Тому що люди, як правило, погано сприймають таку аргументацію. Я спробую це пояснити. Сільське господарство України сьогодні використовується в основному як галузь, що виконує соціальну функцію — воно забезпечує населення держави продовольством. І влада бачить у сільському господарстві лише інструмент, який дозволяє їй заспокоювати населення. Мовляв, ви не бійтеся підвищення цін на хліб, м’ясо, молоко, вони завжди будуть доступними — низькими, і ви завжди зможете отримувати продовольство, необхідне для ваших сімей. Така аграрна держава, як Україна, звичайно ж, повинна прагнути, щоб продовольство для її громадян було найдоступнішим і найдешевшим у світі. Але ж не можна забувати й про те, що ті, хто виробляє це продовольство, також потребують гідного життя. А вони у нас складають чи не найзлиденнішу верству населення, вони набагато бідніші не тільки у порівнянні з європейськими чи американськими фермерами, а й із селянами інших країн колишнього СРСР. І це ті люди, в руках яких величезний потенціал, що здатен привести нашу країну до клубу найрозвинутіших держав... На жаль, сьогодні ми хочемо розв’язувати усі проблеми за їхній рахунок і їм на шкоду. Це, звичайно, несправедливо і неправильно. Ніхто не замислюється, чому протягом багатьох років ми проводимо політику, згідно з якою, той, хто випікає хліб, не має права отримувати прибуток і повинен мати практично нульову рентабельність виробництва? Їх суворо контролюють і за прибуток карають. Сільгоспвиробник не має права більше ніж на 1% за місяць підняти ціни на продовольство. Інша річ, що весь час у нас здійснюються якісь спекулятивні операції, і ціни все одно стрімко зростають. Але при цьому наживаються здебільшого якісь випадкові посередники, за якими у 90% випадків стоять державні чиновники, які на цьому теж набивають кишені. А товаровиробники чи переробники сільгосппродукції поставлені в такі умови, за яких вони ніколи не можуть отримати гідного прибутку. Якщо, не дай Бог, ви вирішите вкласти гроші в сільське господарство, то чим більше ваші кошти будуть там працювати, тим більше ви будете жалкувати про цей свій крок. Тому що у вас постійно виникатимуть проблеми. Ви взяли кредит, а вчасно його повернути не можете, далі у вас відбирають майно, яке ви поставили в заставу. Ви щороку маєте стояти навколішки перед державним чиновником, випрошуючи можливість отримати якийсь прибуток. Повірте, речі, про які я кажу, це — реальність. Якщо вам не обмежують рентабельність або дозволяють підняти ціну на свою продукцію більш ніж на один відсоток, то тут-таки заходять з іншого боку і дозволяють іноземним конкурентам провозити через кордон продукцію сумнівного походження, яка, здебільшого, придатна лише для утилізації. А в Україну вона заходить, скажімо, як повноцінне м’ясо. І в цьому разі вам не залишається нічого іншого, як вирізати своїх свиней чи корів, тому що не можете конкурувати з державою, яка відкриває свої кордони. А робиться так лише для того, щоб показати, які дешеві у нас харчі. Окрім того, якщо вам вдалося щось продати на експорт, то вам не повертають податок на додану вартість. І таких прикладів я можу наводити дуже багато. Ця політика — найбільша проблема, яка унеможливлює сьогодні надходження масштабних інвестицій у наше сільське господарство. Звичайно, відсутність ринку землі теж негативно впливає...
— Коли ви були віце-премьєром із аграрного комплексу, у країні також сподівалися отримати високий урожай, але врешті-решт селяни потрапили у складну ситуацію, а у містах хліб дуже подорожчав. Крайнім тоді зробили вас. Чи не здається вам, щось схоже відбувається і в останні роки (врожай високий, а селянин все одно бідний), але відповідальних за це немає.
— Головною підставою для мого паплюження після відставки з посади віце-прем’єра була політична складова і, перш за все, бажання знищити небезпечного опонента. А тут виникла ще й можливість перекласти свою провину на чужі плечі. Якщо комусь треба приховати відсутність ерудиції, неграмотність або свої помилки, то завжди легко показати пальцем на іншого: ось хто винен. От, наприклад, зараз падають ціни на сільськогосподарську продукцію в світі, для чого є серйозні системні, фундаментальні причини. Врегулювати проблему дуже не просто — треба мати певний досвід, високий інтелект і велику силу волі. Тож у нас не виходить це зробити. В цій ситуації треба сказати: я не здатен або шукати паліатив. Його й знаходять, перекладаючи всю відповідальність на зернотрейдерів. Мовляв, вони злодії, вони вас ошукують. Якщо таке твердження звучить із перших вуст, то більшість населення його сприймає... Через півроку після моєї відставки у 2003 році, Україна вперше за 100 років потрапила у справді катастрофічні погодні умови, що призвело до загибелі майже 70% посівів, і тоді отримали лише третину врожаю, на який розраховували. Стабілізувати ситуацію можна було лише одним шляхом — запропонувати приватним суб’єктам господарювання, які мали досвід у імпортуванні продовольства, терміново завезти в країну необхідну кількість продукції. Замість цього держава вирішила зробити все сама: з бюджету виділили величезні кошти для держрезерву, але уряд не зміг завести необхідні обсяги зерна, а виділені кошти десь зникли. Виникли великі проблеми — треба було нести відповідальність. Ось і знайшли крайнього. Але зауважу, що економічна ситуація і ситуація в сільському господарстві до тих подій зі мною не мали безпосереднього стосунку. Насправді йшлося про політичні проблеми.
А нинішня ситуація, звичайно ж, не така, як тоді. Тепер зібрано хороший урожай, який вкрай необхідно продати. І в жодному разі його не можна тримати, як дехто, вірогідно, хотів це зробити у 2002 році, коли також був величезний урожай. Чим довше тримаєш, тим більшими будуть збитки, бо ціни падатимуть. Якщо зараз лише місяць не продавати збіжжя, то матимемо удвічі меншу ціну, ніж сьогодні, а за рік доведеться утилізовувати половину вирощеного. Продавати треба негайно. Єдине, чого не можна було зробити 2002 року, а сьогодні необхідно — правильно розпорядитися трьома мільярдами гривень, які є у держави для створення резервів. На той час було лише 200 мільйонів, тобто у 15 разів менше. Якщо у держави завжди буде такий значний перехідний резерв, то це створюватиме великі можливості для ефективного маневру і отримання прибутку або, навпаки, для збитків(у випадку корупції або відсутності професійних дій). Однак такі витрати і навіть збитки слід вважати закономірними, адже цим буде забезпечуватися стабільність у випадку якихось форс-мажорних обставин. Якщо, не дай Боже, наступного року негода знищить 70% посівів, закладених цього року, то, маючи півтора мільйона тонн зерна в резерві, ми не дозволимо цінам зрости, скажімо, втроє, як сталося 2003 року.
— Ви часто буваєте у різних господарствах, що працюють на селі. До кого приходить успіх? Що для цього треба мати?
— Я впевнений, там, де керівник господарства чесна і самовіддана людина, яка може працювати, як то кажуть, протягом усієї доби без відпочинку і володіє основами сучасного менеджменту, а він нині зовсім не такий, яким був 10—15 років тому, там буде й успіх. До цього слід сьогодні додати ще й володіння іноземними мовами, бо в умовах України, яка має величезний експортний потенціал, що втричі більший, ніж потреби внутрішнього ринку, без цього просто не можна. Інакше як будеш орієнтуватися у глобальному економічному просторі й обирати оптимальні рішення? Та й не тільки у торгівлі. Нам треба багато їздити світами, переймаючи і потім застосовуючи найкращий досвід... Хоча й інших уже можемо дечого навчити. Такі люди у нас, на щастя, вже є. Якщо створити їм сприятливі умови, то вони та очолювані ними підприємства будуть взірцем. І не тільки у нашій державі, а й для всього світу. Такі підприємства є вже й сьогодні. Перш за все тут треба назвати «Миронівський хлібопродукт» (керівник Ігор Косюк). Це публічна комапнія, акції якої котуються на Лондонській фондовій біржі. У інтернеті щохвилини можна побачити, як оцінюються її акції і переконатися, що тут застосовуються новітні технології та менеджмент. Цілком сучасними публічними компаніями зарекомендували себе в світі також «Астарта» (керівник Віктор Іванчик), «Сади України» (Олексій Зайцев). Це все відомі, і не тільки в Україні, високоосвічені люди. І якщо вони сьогодні ще не є героями України, то мають ними бути. Або взяти компанію «Нібулон» (Олексій Вадатурський). Вона — найбільший в Україні вітчизняний зернотрейдер. В основному у цій царині у нас працюють представники світових транснаціональних компаній, яким по 200 і більше років. Вони вже сформували десятки й сотні мільядів доларів активів. «Нібулон» — це по суті молода компанія, якій менше 15 років. Але вона №1 в Україні у торгівлі зерном. Це перша компанія, що почала будувати власний флот. Вона щороку зводить, як мінімум, три зернові елеватори, реанімує нині всю траспортну мережу Дніпровського басейну, будує за власні кошти річкові споруди. Нарешті це єдина компанія, яка зробила те, чого не могли досягти навіть найкращі зарубіжні зернотрейдерські компанії, що працюють в нашій країні, — виграла конкурс ООН на постачання зерна в країни Африки, де люди потерпають від голоду. Це все, звичайно, дуже добре. Але якщо ви запитаєте керіників цих компаній, на що вони витрачають свій час, то відповідь вас дуже здивує. Зокрема, коли я запитав про це пана Вадатурського, то він відповів, що 70% його часу йде на боротьбу з владою, і лише 30% власне на бізнес. Уявіть, що було б, якби він працював так, як французький чи англійський або американський його колега, який 99% свого часу приділяє виробництву та маркетингу.
— Часто, говорячи про досягнення українських фермерів, насправді мають на увазі усіх сільгоспвиробників. А як ведеться сьогодні справжньому фермерові, який має, скажімо, якусь дуже середню земельну ділянку? Чи може він конкурувати з великими господарствами?
— На жаль, не може. Невеликий фермер у нас ледь животіє. І йому не під силу конкурувати не тільки з потужними холдінгами, які сьогодні створюються. Навіть із такими ж, як він, бідолагами йому важко змагатися. У чому справа? Особливість пересічного укранського фермера полягає в тому, що для рентабельної роботи йому потрібно б мати, як мінімум, 800 гектарів землі, тоді як у Франції чи Великій Британії для цього достатньо й 80 гектарів, тобто у 10 разів менше. Якщо ви французький фермер і маєте 80 гектарів, то ви повністю забезпечуєте свою родину. У вас хороше авто, ваші діти вчаться в університеті, бо ви можете за них платити. У нас для такого рівня життя, повторюю, як мінімум, треба володіти 800 гектарами. Причому французький фермер завжди веселий, він має можливості для відпочинку, для подорожей світом. А наш цілий рік, з ранку до вечора, гне спину на цьому полі й не знає, чи він доживе до вечора, чи вдасться йому звести кінці з кінцями у своєму господарстві...
— Чому виникють такі відмінності?
— Це, знову ж таки, питання політики та державної підтримки. Можу, наприклад, сказати, що більшість американських фермерів не мають аграрної освіти, але це не позначається на ефективності їхніх господарств. Бо там є дуже розвинута дорадча служба, створена здебільшого при місцевих аграрних університетах. Якщо ви купили землю у певній місцевості, то йдете до цієї служби і просите пояснень, які тут найоптимальніші культури, як їх сіяти, збирати тощо. До вас приходять і не просто всю технологію покроково розписують, а ще й постійно «стоять» над вами і розповідають, як виконувати ту чи іншу операцію. І це зазвичай безплатно, за бюджетні кошти. Вас практично за руку тримають, поки ви не посієте й не доглянете, не зберете врожай. І так рік, два, а то й три. Поки ви не станете на ноги, і поки у вас не буде стовідсоткового забезпечення ресурсами. Треба також знати, що державні дотації американського фермера в 70 — 80 разів більші, ніж в Україні.
Наші хлібороби люблять і плекають землю, не уявляють без неї свого життя. Причому більшість із них мають сільськогоподарську вищу освіту. Біда лише в тому, що ця освіта і та система, у якій вони зараз працюють, дуже відірвані одна від одної і не дозволяють отримати належну віддачу від землі. Тож треба змінювати системи освіти та післядипломної підготовки й учити цих людей працювати в нових умовах.
Але наша держава вважає себе не винною у їхніх бідах і завжди намагається перекласти свою провину на когось. Фермерові розповідають, що його хтось там пограбував: молокозавод, зернотрейдер, або, скажімо, спекулянт на базарі чи навіть банк. Такі пояснення — велика помилка і водночас велика проблема нашого суспільства.
— Та все ж уже кілька років поспіль Україна, незважаючи на всі труднощі, збирає доволі високі як для зони ризикованого землеробства врожаї зернових. Що можна сказати сьогодні про культуру сільськогосподарського виробництва? Вона дійсно зростає чи нам просто допомагає Бог?
— Головний «винуватець» наших рекордних урожаїв сприятлива погода і приватні інвестиції. А третє — кон’юнктура. На світовому ринку в останні роки виник величезний дефіцит продовольства, що дозволяло продавати нашу продукцію дуже вигідно. Якби ми ще впродовж двох років не забороняли експорт, то надходження до країни зросли б іще на 40%.
Щодо культури. Сучасне сільське господарство — то диктат технологій, наукових досягнень. Ці фактори обмежені лише вимогами охорони навколишнього середовища, про що ніколи не треба забувати, бо можна дуже загратись і навіть знищити все те, що дає можливість не тільки процвітати, а й існувати. Однак диктат технологій можливий лише в двох випадках: якщо земля є твоєю власністю, або хоча б ти одержав її, як мінімум, на 20 років. І, звичайно ж, треба мати достатньо коштів, своїх або залучених кредитів чи інвестицій. У цьому разі наша країна могла б, я не перебільшую, взяти весь світ за бороду і тримати... Тобто Україна сьогодні може бути диктатором на світовому продовольчому ринку. Це дуже важливий інструмент. Ним можна впливати навіть на глобальну політику. Але для цього треба створити відповідну базу, змінивши попередньо ставлення до цієї галузі, яка є значимою не лише соціально, а й у плані глобальної конкурентоспроможності нашої держави.
— Україна може дикувати сама, чи обов’язково в союзі з Росією і Казахстаном, про що недавно йшлося у деяких виступах?
— Україна здатна диктувати й сама. Але, звичайно, світ сьогодні настільки глобалізований і відкритий, що одному гравцю це буде важко зробити. Гадаю, нам треба виходити на безумовне лідерство у чорноморсько-дунайському басейні, брати на себе функцію домітанти у цьому регіоні світу. Якщо нам впровадити диктат технологій у сільському господарстві, оптимізувати свою аграрну політику, для чого слід реально залучити протягом десяти років десь 70 мільярдів доларів (в сьогоднішніх цінах), то цієї мети — домінування на ринку — можна досягти. Для цього нам треба виробляти на 60 мільярдів доларів валової продукції щороку, і більше половини її (десь на 40 мільярдів доларів) ми зможемо експортувати (сьогодні ж ми загалом виробляємо сільгосппродкукції на 20 — 22 мільярди). А тоді ми будемо якщо не першою, то другою країною в світі після Сполучених Штатів Америки і, звичайно, гравцем номер один.
— Чи правда, що цього року доля продовольчого зерна більша, ніж минулого? З чим це пов’язано?
— Я гадаю, що доля продовольчого зерна приблизно така ж, як і торік. Адже усе залежить у цьому питанні від того, як дотримуються технології для даної культури. Правильна агротехніка, ефективне використання добрив і засобів захисту рослин дають можливість отримати продовольче зерно. Ще один чинник — погодні умови, але він не домінуючий. Найголовніше — не погода, а технологія. Навіть за несприятливих метеорологічних умов, але при повному дотриманні технології можна мати більший відсоток продовольчого зерна, ніж ми його отримуємо нині.
— Наші досягнення сьогодні в основному у рільництві, у вирощуванні продукції землеробства. Тваринництво ж стає галуззю, що вмирає. Може, це й не так страшно — виживемо й будемо їсти імпортне м’ясо, пити порошкове молоко, а вареники поливати сметаною з пальмового масла. Та чи довго житимуть без органічних добрив українські чорноземи? Чи можна, на вашу думку, вирощувати сільгосппродукцію лише на хімії?
— Сільське господарство має розвиватися комплексно. Не може бути тваринництво без рослинництва і навпаки. Вони мають бути гармонічно пов’язані. Так само як людство не може складатися з одних жінок або одних чоловіків. Зв’язок і тут, і там — нерозривний. Адже його закладено природою. Якщо одна з цих підгалузей сільськогосподарського виробництва відстає, то це свідчить лише про неефективну політику влади, яку треба змінювати. Як? Про це можна довго дискутувати. Але сьогодні зрозуміло, що рослинництво без тваринницва втрачає свій потенціал. І в такому разі про домінування нам не можна і мріяти, якщо не збалансувати рослинництво та тваринництво.
— Як ви оцінюєте фінансовий стан сільгосппідприємств країни? Чи допоможе їм нинішній високий урожай? Чи буде у них можливість його вигідно продати?
— Фінансовий результат сільського господарства я оцінюю як незадовільний. Він міг би бути значно кращий. Ми дуже багато втрачаємо. До того ж під час кризи погіршилися й умови для сільгоспвиробників. Але як із цієї кризи виходити? Дехто говорить, що треба запровадити жорстке планування, заорганізувати наші підприємства, встановити ліміти, квоти, контролювати на кожному кроці, щоб не допустити перевиробництва. Такі прожекти ще підходять для країн Євросоюзу чи Америки, де сільське господарство структуроване й задотоване. Коли мені доводиться дискутувати з колегами з Європи, то я наводжу їм такий приклад. Ось перед вами пляшка з водою, чи, краще, з молоком. Уявіть, що в ній немає 40% об’єму, бо то є дотації, які ви робите. Тож, коли ви купили й п’єте молоко, чи їсте м’ясо, то не радійте низькій ціні — вона така завдяки дотаціям із вашої ж кишені. Наше сільське господарство працює практично без дотацій. І завдяки цьому ми конкурентоспроможні. Вони вже не мають резервів, щоб додаткво дотувати своє сільське господарство, а ми, не дотуючи, маємо значні конкурентні переваги. Інша справа, що далеко не завжди ми їх використовуємо. Тому нам не треба ставати на шлях дотування, а треба брати приклад із тих країн світу, де від цього відмовилися. Наприкад, Нова Зеландія. Ця країна, де дотації доходили до 60%, поставила завдання за три роки їх позбутися. За три не вийшло, а за 10 усе-таки впоралися. Сьогодні тут найвища серед усіх країн світу конкурентоспроможність. Таким же шляхом пішли Австралія, Бразилія, Аргентина. У останньої особливо цікавий досвід. Там повністю лібералізували аграрну політику. Як наслідок, за останні п’ять років Аргентина перетворилася на провідну країну світу з виробництва зерна, олії та насіння олійних культур. Та два роки тому до влади там прийшов соціалістичний уряд. Він вирішив, що сільськогосподарська галузь має бути соціально орієнтованою і тому, скажімо, олія мусить бути найдешевшою в світі. Відтак встановили експортні мита на пшеницю та олію. І за два роки втратили всі свої переваги, всі свої ринки. Це дозволило Україні вийти на перше місце у світі з виробництва олії. Та й по зерну ця країна з нами вже не може конкурувати. Тож політики Аргентини думають тепер над тим, щоб запровадити дотування сільського господарства.
У нас незадовільний фінансовий стан агаріїв не тому, що держава їх не дотує, а тому, що не дає сільгоспвиробникові розправити плечі й вільно працювати на своїй землі та планувати свою діяльність виходячи із сталих правил гри. Я на початку нашої розмови наводив приклад, що в наших умовах селянин не може бути захищеним від свавілля влади, яка, заради дешевого популізму, розрахованого здебільшого на міське населення, забороняє селянам мати прибуток, яка може раптом відкрити кордон і завезти якийсь непотріб, чим зруйнувати вітчизняне виробництво. До того ж вам не повернуть податок на додану вартість, вимиваючи таким чином обігові кошти.
— Як на селі реагують на падіння гривні? Чи є такі господарства, які від цього виграють?
— В основному спокійно. Немає гострих протестів. Адже сільське господарство України в останні роки перетворюється на потужну експортну галузь. А тому, хто експортує, така зміна курсу вигідна. Чим більше знецінюється національна валюта, тим більше на отриманий під час експортної операції валютний дохід можна отримати гривні. Зростає й прибуток. А от невеликим господарствам, які не займаються експортом, але в той же час змушені купувати, напряму чи через посередника, якісь ресурси за кордоном для власних потреб, девальвація гривні створює великі проблеми. Також їм дуже важко повертати валютні кредити...
— Чи є тут якийсь баланс для галузі загалом?
— Він можливий лише в тому разі, якщо є стабільність, і економічна, і політична. А якщо її немає, то всі баланси порушуються.
— Що можна сказати про рівень керівництва сільським господарством? Нинішнього міністра можна, здається, в цьому сенсі назвати довгожителем. Кадрова стабільність — це також перевага?
— Безумовно, перевага. До того ж можна сказати, що нинішній міністр Юрій Мельник — це професіонал із величезним досвідом роботи. На мою думку, він найефективніший міністр сільського господарства за всі роки незалежності, найефективніший менеджер. Але, на жаль, не все, зокрема аграрна політика, залежить лише від міністра. Великий вплив на неї чинять законодавча влада, прем’єр-міністр, Президент нашої держави. Однак при цьому немає гармонії, відсутній єдиний підхід до розв’язання проблем. Тому ми й маємо таку нестабільну аграрну політику, яка поки що не дозволяє повною мірою реалізувати потенціал нашого сільського господарства і забезечити саме стрімке зростання. Зростання, звичайно, є, і понад 50% у цьому — заслуга міністерства. А от решти, тобто долі парламенту, прем’єра та Президента, не вистачає. Ми вже говорили: балансу, взаєморозуміння між ними не вистачає, щоб агрополітика була ефективною.
— Уряд порушив питання про створення на селі обслуговуючих кооперативів, які повинні «видавити» з агросфери паразитів-посередників. Як ви ставитеся до цього?
— Такі кооперативи, дійсно, потрібні. За їхньої допомоги ми зможемо об’єднати потенціал дрібних виробників. Це дозволить активніше залучати фінансові ресурси, краще використовувати переваги високопродуктивної сільськогосподарської техніки та обладнання, які тільки спільними зусиллями й можна купувати, бо одному невеликому господарству це не під силу. Таким чином можна підняти ефективність роботи дрібних товаровиробників. Такі кооперативи зможуть навіть конкурувати з великими агрохолдінгами, виконуючи функції посередників та півищуючи рентабельність господарювання шляхом випуску продукції з більшою доданою вартістю. Тоді політики матимуть менше шансів цькувати когось, називаючи паразитами та злодіями, бо такі кооперативи, конкуруюючи, збиватимуть колишнім монополістам ціни на переробку продукції.
— До цього ще два запитання: чи не буде це римейком колгоспного ладу та чи достатньо лише виголосити лозунг про такі кооперативи, щоб вони з’явилися?
— Я не вважаю це поверненням до колгоспного ладу, хоча тут, звичайно, є якісь схожі елементи. Такі кооперативи створюються на іншій законодавчій базі, за рахунок коштів та інших активів приватної власності, без участі держави. Та й управління ними здійснюється по-новому. В цілому це для нас крок уперед.
— Чи потрібно Україні власне сільгоспмашинобудування? Чи, може, варто його й далі добивати — все одно нам не наздогнати за рівнем техніки передові країни? У лізінга в цьому зв’язку які перспективи?
— Відповідь однозначна — потрібно. Так само, як наша країна не може обійтися без власної енергетики, дорожнього та мостового будівництва, машинобудування взагалі. Ми велика держава й маємо всі ресурси для того, щоб будувати сільгоспмашини. Є інтелектуальний потенціал, досвід, накопичений протягом десятків і навіть сотень років. Маємо власний метал, енергетичні ресурси, врешті — великий власний ринок для споживання цієї продукції та незадоволений попит. Питання в тому, чому ця галузь працює сьогодні неефективно, і що треба зробити, щоб виправити становище... Але це вже тема для іншої розмови.
