Партійні неоліберали, такі як я, котрі закликали на початку 1990-х до відкриття ринку капіталів, мали особливі надії. Але майбутнє, про яке ми мріяли, так і не настало. Ми бачили, як сильно світова система відносних цін пригноблювала бідних: дешевими були товари їхнього експорту і дорогими були промислові товари, які їм потрібно було ввезти з метою індустріалізації та розвитку.
«Чому б не спростити перетік капіталу і не заохотити велике запозичення бідними у багатих?» — казали ми. Великі кредити могли б скоротити час, необхідний бідним країнам, щоб наздогнати багаті за промисловим розвитком і рівнем життя.
Саме великі кредити та позики відіграли ключову роль наприкінці XIX століття: Канада, Захід США, Австралія, Нова Зеландія, Чилі, Аргентина, Уругвай та Південна Африка завдячують своїм розвитком надходженню капіталу столітньої давнини.
Але цього разу вийшло інакше. Замість перетiкання капіталу від багатих до бідних сталося навпаки: від бідних до багатих повноводною рікою вiн направився до США, індекс збiльшення капіталу яких сьогодні більше, ніж будь-де і будь-коли.
Але що живить це перетікання? Перше джерело — зусилля центробанків щодо зниження курсів валют, що дає підприємцям цінний досвід експорту до розвинутих країн.
Друге джерело — інвестори, які побоюються втрат на ринках, що розвиваються, після кризи 1990-х, техноентузіасти, які сподіваються спіймати птаха успіху технологічного буму США, і багатії третього світу, які вважають, що рахунок у Дойче Банку — непоганий варіант на випадок втечі з країни на учбовому літаку або в гумовому човні.
Кожний із них зробив свій внесок у надходження грошей до США, які тепер могли інвестувати набагато більше, ніж зуміли накопичити. Економіка США стала — і залишається — гігантським пилососом, що всмоктує вільну готівку світу.
Тому ті з нас, хто ще хоче відважно захищати перетiкання капіталів між країнами, мають лише два аргументи. Перший, головний, — органи, що регулюють капітал, створюють ідеальні умови для масштабної корупції. За наявності органів, що регулюють переміщення капіталу, люди, яким дуже потрібно перевести його за кордон, нічого не зможуть зробити, доки не знайдуть послужливого бюрократа. Але ринкова економіка, щоб залишатися ефективною, повинна виключати причини й можливості для підкупу, або ж вона перетвориться на інший, гірший вид економіки.
Другий — можливо, надходження капіталу до США було і залишається виправданим: є, можливо, щось унікально цінне у вкладеннях в Америку сьогодні. (Але в такому разі, якщо вигода від вкладень така висока, чому самі американці не заощаджують більше — як окремі громадяни, так і уряд, — щоб отримати її?).
1960—1985 роки були ерою фінансування розвитку такими суспільними інститутами, як Світовий банк — кризи ринку і недовіри до уряду ускладнювали отримання кредиту бідною країною у приватних осіб. 1985—2000 рр. стали ерою фінансування розвитку за рахунок кредитів приватного капіталу країнам, що обрали ринкову або узгоджену з ринком політику, від яких очікували високих прибутків і швидкого зростання.
Перша ера не принесла успіху. Дивлячись на повернення капіталу до США, важко сказати, що успіх мала й друга ера. Добре, що робітники і підприємці Мексики розширюють досвід експорту й досить успішні для підтримки позитивного сальдо торгового балансу зі США. Але зворотний бік медалі позитивного сальдо — вивезення капіталу. Чи повинен бідний Мехіко фінансувати подальший прорив капіталомісткої економіки США?
Для партійного неоліберала, до яких зараховую себе і я, неможливо побажати навіть мінімального, але контролю над потоками ризикового капіталу з метою їх приборкання. Ринок капіталів може помилитися в інвестиціях, але уряд помилиться точно, а приводів для корупції серед бюрократів краще уникати.
Однак надія на повторення досвіду кінця XIX століття (поки що) себе не виправдала. На відміну від кращих днів лібералізму, гроші світу багатих просто не хочуть віддавати економікам, що відстали, безцінний дар швидкого й успішного розвитку.
Дж. Бредфорд ДеЛонг — професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі, колишній помічник міністра фінансів США при президенті Клінтоні
