Саме для їх обслуговування й створюється державний апарат, якому економічно незалежними громадянами-власниками делегується певний обсяг прав. Цей апарат утримується за рахунок грошей платників податків, тому він зобов’язаний провести в життя таку політику, яка б відбивала інтереси всього суспільства. Іншими словами, існування демократичної форми державного устрою можливе лише за тієї умови, що її підвалиною є громадяни-власники.
Виходячи з цього, для успішного подолання нашого тоталітарного минулого необхідно якомога швидше провести реальну приватизацію державного майна й створити клас громадян-власників. Після проголошення незалежності в Україні в Росії та в інших країнах Східної Європи було взято курс на приватизацію державної власності. На жаль, це правильне в принципі розв’язання питання трансформувалося в так звану ваучерну приватизацію, яка не лише не наблизила появу громадянина-власника, але й створила сприятливі умови для переходу значної частини колишньої загальнонародної власності до рук вельми обмеженої групи людей. Більше того, це об’єктивно призвело до відчуження основних мас населення від засобів та знарядь виробництва й до відходу найбільш активної та працездатної частини суспільства до тіньової економіку. Аналогічний процес, котрий розпочався дещо раніше в Росії, зрештою й призвів до глибокої економічної та фінансової кризи, яку росіяни й переживають сьогодні.
Хоча наша держава тепер посилено декларує своє бажання перейти від сертифікатної приватизації до грошової, значна частина держвласності, як і раніше, керована все тими ж чиновниками. Але на відміну від розвинених країн Заходу, вони є не керівниками, а справжніми власниками засобів і знарядь виробництва та одержуюють від цього незаконний прибуток. Законом про державну службу 1993 року їхнє матеріальне становище надійно захищене. Урядовці, які повинні знаходитися на службі громадянського суспільства, перетворилися на щось дуже схоже на окремий стан.
Зараз на всіх рівнях не вщухають суперечки про шляхи виходу з кризи, перехід до ринкових відносин, боротьбу з тіньовою економікою й бартером, про своєчасне перерахування податків, заради чого пожертвувано навіть міжнародним іміджем країни. Але всі ці заходи є боротьбою не з причинами, що породили нинішню кризу, яка поглиблюється, а лише з результатами того страхітливого економічного становища, в якому опинилася наша країна через сім років після отримання незалежності. Ці заходи недостатні, щоб виправити становище. За відсутності реального власника знарядь і засобів виробництва, причому не монополіста, а саме дрібного й середнього, ніякі інвестиції в Україну не прийдуть. Як показують підсумки використання багатомільярдних позик, державні чиновники не можуть розпорядитися ними на благо суспільства. Занадто поширений державний апарат не дозволяє дієво й оперативно розв’язувати питання, що стоять сьогодні перед країною.
Вочевидь, настав час усвідомити, що ще можливо повернутися до початкового пункту й провести дійову приватизацію державної власності, спрямовану на створення реального власника знарядь і засобів виробництва, і вже на цій основі почати рух до справжнього, а не уявного ринку. Адже справжнього ринку не може бути, якщо до товарного обігу не введено знаряддя й засоби виробництва, відсутній розвинений фондовий ринок, а товарний обіг обмежений головним чином товарами, та й те переважно неякісного іноземного виробництва. Наслідком цього є той гнітючий факт, що іноземні позики, які мають виплачувати майбутні покоління громадян незалежної України, використовуються в інтересах дуже обмеженого кола українського суспільства. Практично вони інвестують економіку не нашої країни, а виробництво суміжних держав.
Починати вихід з кризи треба з рішучих заходів зі створення в Україні власника, який був би зацікавлений у результатах реформ і підтримував би справжніх реформаторів. Саме цей шар суспільства стане згодом запорукою безповоротності демократичних і економічних перетворень у нашій країні.
