Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Як із господаря виховати фермера

Польський досвід з виробництва молока...
9 жовтня, 2008 - 00:00
ЯКЩО НАШІ ЗАХІДНІ СУСІДИ ВЖЕ ДАВНО ОПАНУВАЛИ НОВІТНІ ТЕХНОЛОГІЇ ДОЇННЯ, ТО УКРАЇНСЬКІ ГОСПОДИНІ — УСЕ ЗА СТАРИМ ЗВИЧАЄМ... / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Доволі цікаві спогади та думки викликала стаття шанованого нами автора Аркадія Музичука «Як із українського селянина виховати європейського фермера...» (День, 20 серпня). Красномовним прикладом стала «потьомкінська» ферма, яку започаткували нідерландські фахівці в Жовківському районі на Львівщині, розташована поблизу нашого аграрного університету. А ми з колегами були тоді саме на вершині наукової активності та пошуку. Однак на «голландській фермі» все робилось без вітчизняної науки, методом імпровізації, бо ж відомо, що «жираф великий, і йому все відомо» («влада знає все й без науки»). Однак навіть не в науці справа, просто важко створити підприємця, або без його участі змусити працювати бізнес-ідею. Те, що сталося, є брутальним проявом т. з. економічного конструктивізму, вульгарної течії, що зародилась у німецькому аграризмі. Але невдача — це теж урок. На противагу цьому прикладу багатьом, Польщі зокрема, вдається виховати надійного господаря-фермера. Як це відбувається?

Прилеглий до Галичини східний регіон Польщі ніколи не був зразком ведення сільського господарства, то ж і не міг похвалитись визначними показниками. Ще в часи «народної Польщі» на цій території з не найбагатшими землями успішно співіснувало дуже багато дрібних господарів та підприємства соціалістичного типу. З початком економічних перетворень на селі єдиним типом виробників у регіоні став приватний господар. Звучить воно гордо й виглядає інколи доволі імпозантно, хоча у більшості своїй це дрібні господарства, та ще з однією важливою та складною вадою — значною парцеляцією (роздрібненням) земельних угідь. У багатьох господарів у господарському використанні та власності перебуває 5 — 7 га ріллі, але у 10 та навіть 20 ділянках! А у тваринництві чи не дещо модифікована калька з галицької дійсності — по 2 — 3 корови, максимум 5 — 7 корів на господарство. Ті ж алюмінієві бідони вздовж дороги, первинний збір молока фурманками і лише десь далі, на рівні молочного заводу (до речі, в цьому регіоні майже завжди — кооперативного), починалась Європа.

Така ситуацію не могли вважати нормальною ані завод, ані споживач та держава. На відміну від України, де чи не всі аграрії та їхні партнери по бізнесу, за спортивною термінологією, виступають кожен за свою команду, в Польщі чудово засвоїли уроки основ агробізнесу, викладені в фундаментальній праці американських вчених Д. Годберга та Р. Дейвіса (1957р.) «Концепція агробізнесу». Відповідно до цього унікального твору, перевиданого у «фермерському» варіанті — «Агробізнес в костюмі фермера» (1959 р.), усі учасники бізнесу пов’язані певним продуктом та бізнес-інтересом у своєрідний «продуктовий ланцюг». А міцність цього ланцюга, як відомо, визначається силою найслабшої ланки. Відтак, зрозуміло, що потужність будь-якої найпотужнішої молокопереробної компанії залежатиме від стану справ на фермі.

В Польщі, подібно як у наших галицьких теренах, мова йшла не про «ферми» а про звичайні хліви, щоправда, — по-господарськи охайні та функціональні. Тому що влада у співпраці з молокопереробними підприємствами, за допомогою структурних програм, стимулювання та регулювання, зробила все, щоб у хлівах ставало більше корів, а ручне доїння ставало анахронізмом. Для прикладу, молокозаводи попередили, що не прийматимуть з визначеної наперед дати неохолодженого молока. Але завод готовий поставити безкоштовно холодильники в господарства, де більше 10 корів, або т. з. виробничим групам молочарів з кількістю корів понад 20. Урядові ж програми підтримки купівлі племінної худоби, будівлі нових ферм, сховищ для кормів також орієнтувались лише на господарства, що мають понад 5 корів. Через два роки планку підняли до рівня також 10 корів. Але завжди і майже в усіх програмах, проектах та фінансуванні перевага визначалася за такими критеріями: більше поголів’я, перспектива розвитку, організація виробництва, відповідність стандартам і «молочним правилам».

Завод, будучи кооперативним утворенням, теж відчував подих конкуренції. Тому його співпраця та організаційні зусилля щодо виробників молока варті окремого дослідження. Готуються нові стандарти молока — в руки кожного господаря потрапляє брошура, яка роз’яснює необхідність змін та їхні наслідки. Щорічні збори виробників із спеціальними заохочувальними заходами та навіть нагородами у кожній гміні (низова адміністративна одиниця) та більшому селі. Заохочення до племінних програм, доплата за утримання телят. І щоденний моніторинг — як там на фермі, який стан молока та худоби, зрештою — як там господар? Сировинна мережа заводу плюс державна система дорадництва та регіональні інституції по впровадженню аграрної політики — все це націлено на результат. Ви не подивуєтесь, що кожен недільний ранок та щоденно в обідню пору телебачення подає низку передач практичного штибу на тему агробізнесу. Для польського суспільства важливішою новиною є ціна на молоко, очікувані дощі та загроза поширення фітофтори, ніж фантазії чи сентенції когось із Секретаріату Президента. Тому цим результатом є якраз формування польського рільника дещо нового типу, більш наближеного до фермера, агробізнесмена.

До впровадження сумнозвісних віз, на які так мляво відреагували наші владці, часто бував у Польщі, та не спускав ока з їхнього молочного скотарства. Може тому, що родився на пограниччі, кандидатську дисертацію виконав на молочну тему, а у дитинстві був завзятим пастушком. А ще бачив чи не еталон організації молочної справи у Вісконсині, цьому «молочному» штаті США. Як наблизилось польське молочне скотарство до цього взірця! Вже немає при дорозі бідонів, молоко не знає селянських рук і повітря, все за найсучаснішими стандартами ЄС. Не те що комар носа не підточить, але й прискіпливі російські експерти визнали — все добре.

Простий рецепт — та використати його складно. Бо наші державні інституції та потужні молокопереробні заводи немов би й не помічають селянина та його корівоньку. Для заводу один великотоннажний молоковоз заміняє сировинну зону цілого району. Але чи завжди так буде? Та й пальмова олія і риб’ячий замінник молочного жиру не завжди виручатимуть. З іншого боку, відомо, що корови розвести, з огляду на біологічні та технологічні особливості, — справа дуже складна і вимагає часу. А конкуренти з тепер уже відкритої Європи чекати не будуть. То, можливо, час за роботу?

Юрій ГУБЕНІ, доктор економічних наук, професор, незалежний експерт з аграрної політики
Газета: 
Рубрика: