Чи треба переконувати когось у тому, що українська нація поступово фізично згасає (за перший квартал нас знову стало на 102 тисячі менше — у світі багато країн з таким або й меншим населенням) саме через те, що економіка країни нарощує свою міць незадовільними темпами. Зростання ВВП в Україні було відновлено у 2000 році. І за шість повних років (2000—2005) середньорічні темпи склали приблизно 7%. Начебто не так вже й погано. Але… за оцінкою Центрального розвідувального управління США (www.cia.gov, World Fact book), обсяг ВВП на душу населення в нашій державі ($6800), виходячи з паритетів купівельної спроможності валют, є значно нижчим, ніж у Росії ($10700), Білорусі ($7700), Польщі ($12700), Болгарії ($9000), Румунії ($8400).
Доволі часто й досить справедливо прискорення зростання економіки України обумовлюють збільшенням інвестицій у цілому та іноземних, зокрема. Однак, при цьому потенційні інвестори всіх країн і народів постійно і протягом десятка років вказують на несприятливість інвестиційного клімату в Україні: нестабільність політичної ситуації та недосконалість, антиінвестиційність чинної регуляторної політики.
Є нестримне бажання повірити, що вплив першого негативу (політичної нестабільності) поступово слабшає. Принаймні, результати першого кварталу цього року приводять до такої думки. Адже інвестиції в основний капітал зросли на 15,9% — чи не найкращий результат за останні роки, враховуючи крутизну політичних змін та реприватизаційну істерію, свідками якої був торік увесь світ. У той же час значно менше оптимізму додає не тільки чинна регуляторна політика, а й наміри її покращити, проголошувані новим депутатським корпусом. Це пояснюється очевидним бажанням зберегти існуючу регуляторну зрівнялівку. Адже офіційно регуляторна політика держави, справедливо орієнтуючись на впровадження рівних умов ведення бізнесу для всіх виробництв і виробників, необережно виносить за дужки створення сприятливіших умов для перспективних національних виробничих комплексів (кластерів) — потенційних і реальних лідерів піднесення нашої економіки. (Тут і далі йтиметься лише про них).
Впровадження рівних умов ведення бізнесу передбачає завершення базових ринкових трансформацій: вступ до СОТ; ліквідацію перекосів у ціноутворенні на послуги енергетики, транспорту і зв’язку, завершення приватизації, в тому числі й житлово-комунального господарства, і забезпечення ефективного захисту прав власності, запровадження ринку землі, продовження пенсійної реформи. Це сприятиме суттєвому зростанню конкурентоспроможності економіки у цілому та досягненню нової якості соціально-економічного зростання. І це треба робити. Але такі трансформації можуть відбуватися протягом значного часу, і коли закінчаться, поки що не зрозуміло. До того часу, вочевидь, не відбудеться наближення умов ведення бізнесу наших перспективних виробничих кластерів до умов ведення бізнесу їх закордонними конкурентами. Таким чином програмується відставання. Адже широко відомий досвід закордонних конкурентів, котрі створили спеціальні регуляторні умови для господарювання потенційних і реальних лідерів зростання. Складається враження, що наші уряди і значна частка PR-активних депутатів навіть і не здогадуються, що Україна — це не одна єдина країна на Землі. І далеко не всі країни сповідують 100-відсотковий лібералізм у регулюваннi виробництва, далеко не всі країни дотримуються регуляторної зрівнялівки. Більше того, велика кількість абсолютно ринкових країн — членів ВТО встановлюють спеціальні регуляції для розвитку перспективних національних виробничих кластерів, полегшуючи тим самим їх боротьбу за світові ринки. І чи не головне — спеціальними регуляціями формують конкурентні умови на світових ринках, до котрих ми повинні нині пристосовуватися.
Наші закордонні ефективні конкуренти працюють у спеціальних регуляторних режимах, відбираючи ринки збуту у наших потенційно перспективних виробничих кластерів. У той же час наміри на системній основі прискорити соціально-економічне зростання мали б спонукати наших політиків на диференціацію (розподіл) всього розмаїття наявних виробництв України. Критеріями для цього мали б бути певні фактори, за якими можна розрізнити дійсно перспективні виробництва, преференції для яких мають давати найшвидчу й найбільшу віддачу для суспільства.
Почнемо з рівня продуктивності праці. Його доцільно оцінювати виробництвом доданої вартості (чистої продукції) на одного працюючого. Для припинення процесів згасання нації надзвичайно важливим є величина частки загальної вартості продукції. Це з неї творцю доданої вартості сплачується заробітна плата (якою забезпечується відтворення його здатності до праці та повноцінного життя), а також через бюджетний розподіл утримується влада, фінансуються пенсіонери, наука, охорона здоров’я, навчання молоді, здійснюються інші соціальні виплати, удосконалюється інфраструктура. Чим більше один працюючий створює доданої вартості, тим потужніші джерела для вирішення соціальних питань, для відтворення нації та її активів. Такі кластери мають створювати доданої вартості в розрахунку на одного працюючого у кілька разів більше, ніж в середньому по економіці держави. Отже, якщо кластер здатен стрімко розвиватися і цим сприяти підвищенню продуктивності суспільної праці, він може розраховувати на увагу держави.
Але не менш важливим фактором для оцінки ефективності таких утворень є дані про ринки, на яких вони працюють. Адже є «старі» ринки, на котрих макропопит та макропропозиція збалансувалися досить давно і, так би мовити, надійно. Тут діють багато потужних гравців і дуже розвинута конкуренція. Рентабельність цих ринків, частіше за все, є невисокою. Збільшити свою присутність на таких ринках, як, скажімо, ринок продовольства, дуже важко і маловірогідно. А от на таких «нових» ринках, як, приміром, ринки інформаційних технологій, зайняті ще далеко не всі ніші. Прорив на них може стати для країни визначальним етапом розвитку (приклади: Ірландія та Індія). Держава також просто зобов’язана сприяти таким кластерам, які мають можливість для широкого збуту своєї продукції. Але зрозуміло, що в разі наявності обох цих критеріїв такі виробничі кластери стають національними конкурентними перевагами. Постає питання: як же їх використати?
Як на мене, конче необхідно врахувати хоча б основні помилки, що були допущені при створенні вільних економічних зон (ВЕЗ), територій пріоритетного розвитку (ТПР) та інших пільгових режимів. Нерідко вони були спрямовані на допомогу депресивним регіонам і виробництвам. Помилка полягала в тому, що держава прагнула допомагати потенційно слабким замість того, щоб підтримувати потенційно сильних. Інший вид помилок — відсутність обмежень щодо видів діяльності, дозволених у межах даного сприятливого регуляторного режиму. Як наслідок, преференції використовувалися просто не за призначенням. Торгівля курячими стегенцями далеко не єдиний приклад такої роботи ВЕЗ. Окрім того, умови роботи в них фактично не вимагали від підприємців особистих соціально-економічних зобов’язань, що створювало відчуття безвідповідальності.
Та якщо ми прагнемо реалізувати якісь свої конкурентні переваги, то мусимо піднятися вище звичайної ідеології ВЕЗ, котра передбачає створення сприятливих умов для будь-яких виробництв. А мова має йти лише про реалізацію національних конкурентних переваг. Для цього потрібно перейти до створення якісно нових спеціальних регуляторних просторів — саме для реалізації цих переваг, а не для будь-яких видів діяльності, котрі можуть дати прибуток.
Робити це необхідно спираючись на загальновідомий світовий досвід, щодо підтримки інформаційних технологій (розробки програмного забезпечення), розвитку суднобудування, авіабудування тощо. Перелік розумних країн, котрі спеціальними регуляторними актами сприяють розвитку національних конкурентних переваг є досить великим. А наша держава поки що за його межами. І навіть не має законодавчих правил для створення таких спеціальних регуляторних просторів.
Виходячи з кращого міжнародного досвіду, можна передбачити, що суб’єктам цих просторів надаватиметься сприятливий регуляторний режим ведення господарської діяльності. Але він лише вирівнюватиме умови господарювання в Україні з умовами, у яких діють провідні гравці відповідних світових ринків. Бюджетна підтримка не надаватиметься — від влади ці суб’єкти матимуть лише інтелектуальну підтримку у вигляді ефективних регуляторних правил, правил гри. При цьому обов’язково буде концентруватися виключно на видах економічної діяльності, передбачених даним регуляторним простором. Програмісти не повинні торгувати, припустимо, квартирами, а корабели — нафтою. Порушення цього жорстко і навіть автоматично каратиметься.
Зволікати з цим далі не можна. Тож варто включити завдання щодо створення спеціальних регуляторних просторів для розвитку національних конкурентних переваг у програму нового уряду. Зростаюча соціальна неспроможність економіки вимагає, на мою думку, аби протягом 2006—2007 років були створені (шляхом внесення змін до законодавства) наступні спеціальні регуляторні простори для розвитку ряду національних конкурентних переваг. Йдеться про ракетно-космічний комплекс, інформаційно-комунікаційні технології, транспортної мережі України, включаючи також авіабудування, суднобудування, судноремонт, порти. Один працюючий у таких кластерах реально створює у 5-7 разів більше доданої вартості, ніж у середньому в економіці України. І досвід інших країн переконливо показує, що розумне використання національних конкурентних переваг дозволить наростити виробництво продукції в них у кілька разів протягом найближчих 5—7 років.
