«Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки»
(абзац четвертий ст. 13 Конституції України).
Беручи до уваги, що глухуватий «турборежим» не вщухає, а багато хто не розуміє (чи не бажає) і не усвідомлює всієї глибини декларованих конституційних норм щодо всіх категорій землі, в тому числі — земель сільськогосподарського призначення, і спрошує повноту відповідальності влади, особливо гаранта («Не спрощуйте, пане Президенте!» / «День» за 13 листопада 2019 р.), тому дозволю собі цього разу детальніше розкрити лише один надважливий конституційний аспект «права власності та господарювання», акцентуючи на його дієвості на родючих землях України.
Відомо, що конституційне право власності «на землю» за функціональною чинністю розмежовується — на два різних «об’єкти» і на відповідно різні «суб’єкти» такого права, незалежно від категорії землі, а саме:
* на землю (ґрунти й інші природні ресурси, пов’язані з родючість) як на природні об’єкти права власності Українського народу (абзац перший ст. 13) — основне національне багатство, яке перебуває під особливою охороною держави (абзац перший ст. 14) і є головним природним (земельним) капіталом нації — всіх громадян (загальнонаціонального суб’єкта власності), і — не може бути предметом купівлі-продажу і не підлягає відчуженню будь-ким, на користь будь-кого і в будь-який спосіб, а лише — предметом «користування кожного громадянина України»;
* на земельні ділянки (межі) як на об’єкти цивільних прав, які перебувають у власності громадян, юридичних осіб чи держави і є земельним капіталом їхніх власників, але, навпаки, можуть бути предметом купівлі-продажу, оренди, застави тощо.
Оскільки Конституція України (абзац другий ст. 13) декларує: «Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону», на який (закон) влада поки що не спромоглася, тому господарська діяльність, пов’язана з використанням природних об’єктів права власності Українського народу, може здійснюватися лише в процесі користування (не володіння і не розпорядження) і лише громадянином України — на платній основі — за встановленими регламентами в межах ділянки, яка є у власності такого громадянина (суб’єкта) як фізичної, а не юридичної особи чи будь-якого іншого суб’єкта.
Важливо, що такий суб’єкт (громадянин) — власник земельні ділянки (межі) як об’єкта цивільних прав, не може конкурувати з Українським народом — усіма громадянами України як загальнонаціональним суб’єктом права власності на природні об’єкти (землю).
В умовах ринкової економіки і непорушного забезпечення конституційного права ключова роль відводиться формуванню нових механізмів взаємодії цих земельних прав та інтересів, що капіталізуються шляхом одержання рентоузгоджувальних прибутків (доходів) завдяки появі реального громадянина-власника-господаря на конкретну земельну ділянку, який водночас — є законним і відповідальним користувачем природних об’єктів. Як бачимо, ця вимога перманентно стосується сільського господаря (землероба), який використовує ґрунт — важковідновлюваний природний ресурс, головний компонент біосфери як природний об’єкт, що уособлює землі сільськогосподарського призначення в неповторних агроландшафтах, які закономірно є простором життєдіяльності такого господаря та його сім’ї.
При цьому важливо усвідомити аксіому, згідно з якою «вартісна частка природного об’єкта не може бути меншою від вартісної частки земельної ділянки (межі)», що стає надважливим інструментом регуляторної політики держави. Такий «контрольний пакет» вартісної складової природного об’єкта права власності Українського народу (всіх громадян), має властивість «вирішального голосу» і є дієвим засобом задоволення суспільних інтересів, особливо з дотримання регламентів раціонального природокористування при здійсненні господарської (підприємницької) діяльності чи за конкурентного обігу прав на земельні ділянки — між громадянами як фізичними особами. З огляду на це, ця ж 13 стаття (абзац третій) Конституції України декларує: «Власність зобов’язує... Власність не повинна використовуватися на шкоду людині та суспільству».
Таким чином, з набуттям суб’єктами (фізичними особами) прав власності (оренди) на певну ділянку (межу) як на об’єкт цивільних прав (ст. 78-79-1 Земельного кодексу України), насамперед, виникає зобов’язальне право повної юридичної, матеріальної та моральної відповідальності такого суб’єкта цивільних прав — за повноцінну охорону і раціональне використання наявного в їхніх межах природного об’єкта (землі) права власності Українського народу, вартість якого значно перевищує вартість відповідної ділянки. Із цих та інших мотивів «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі» (останній абзац ст. 41 Конституції України).
Ці норми, насамперед, стосуються власності на ділянки, в межах яких перебувають чужі відтворювальні природні об’єкти як відновлювані ресурси — животворний ґрунтовий покрив з усіма природними складовими та їхніми властивостями, а також самий процес їхньої родючості, включаючи фотосинтез і роль корисної мікробіоти, які щорічно генерують непозичений капітал нації. Тому підтримання (у жодному разі не погіршення гумусового стану ґрунту), а в кращому разі поліпшення природної родючості ґрунтів — основного національного багатства, потребує постійного поповнення його (ґрунту) тіла органікою, створення сталих умов збереження ґрунтової вологи тощо.
Саме для цього сільське господарство споконвічно і закономірно поєднує землеробство і тваринництво як основу життєдіяльності людства в гармонії з природними компонентами функціонування біосфери, де аксіомою є своєрідна формула: «Родючість ґрунту — дає корми для тварин, а ситі й здорові тварин — повертають ґрунту його родючість через гній». Не дивно, що в країнах ЄС щільність поголів’я ВРХ на 100 га сільськогосподарських угідь станом на вересень 2019 року становила понад 50 голів, а в Україні — лише 8 голів ВРХ, із них поголів’я молочних корів у країни ЄС — понад 13,5 корів на 100 га, а в Україні — лише 4,6 голів на 100 га. У сусідній Польщі ці показники становлять 42,9 голів ВРХ і 14,9 голів корів, у Франції відповідно — 66,7 і 12,9, у Німеччині — 71,4 голів ВРХ і 25,1 голів корів. Аналогічна картина й зі щільністю поголів’я свиней і птиці...
Ось вам, панове депутати, і «знамениті» аграрні бізнесмени — перша червона лінія та головний орієнтир (щільність поголів’я в ЄС) на реформу в сільському господарстві України — від справжніх «слуг народу»...
Зважаючи на те, що землі сільськогосподарського призначення, площа яких становить понад 70 відсотків території держави, є надвагомим і незамінним природним ресурсом та особливим об’єктом господарської діяльності, тому конституційна норма: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки» (абзац четвертий ст. 13 Конституції України) вже декларує ключовий пріоритет діяльності держави, який має стати центральною формулою й водночас інструментом у досягненні мети і завдань реформування земельних та аграрних відносин в Україні. Нічого не потрібно вигадувати...
Це означає, що держава (за допомогою законодавчої, виконавчої та судової влади) конституційно зобов’язана, за сприяння суспільства й під контролем усіх громадян України (народу), які володіють своєрідним «контрольним пакетом власності», забезпечувати реальний безпрецедентний захист прав усіх громадян України (фізичних осіб), які є (стають) одночасно власниками земельних ділянок і спрямовують свою особисту (членів сім’ї) життєдіяльність як складову соціальної економіки, — в ролі приватних господарів (суб’єктів) і законних користувачів природних об’єктів.
Доведено, що цього тандему «власності та господарювання» можна і потрібно досягти в процесі, пропонованому нами, цілеспрямованого звершення земельної реформи в Україні як загальнонаціонального заходу. Для цього ми розробили і пропонуємо вашій увазі відповідні покрокові пропозиції.
На конституційну обов’язковість комплексного (юридичного, економічного, екологічного, соціального та ін.) проведення реформи вказують не лише норми зобов’язального характеру (абзац третій ст. 13 Конституції України), а й підсилюючі вимоги (абзац четвертий ст. 13 Конституції України), який ствердно продовжує декларувати: «Усі суб’єкти (різні громадяни України) права власності (на земельні ділянки) рівні перед законом». Такий закон має узгоджено регулювати механізми та умови (регламенти) набуття всіма суб’єктами (громадян України) відповідних «прав власності та господарювання»; порядок, параметри та умови набуття «права користуватися природними об’єктами права власності народу», а також підстави і механізми можливого позбавлення суб’єктів-порушників таких вимог — прав користування чужою власністю, що автоматично позбавляє їх права власності (оренди з викупом) на земельні ділянки (межі) сільськогосподарського призначення — з мотивів суспільної необхідності (абзац п’ятий ст. 41 Конституції України)...
Таким чином, прямим обов’язком держави є забезпечення — через свій законодавчий орган (Верховну Раду України) — ухвалення законодавства, яке надавало би можливість лише громадянам України як фізичним особам (переважно молодим працездатним фаховим господарям) придбати на конкурентній основі у приватну власність (в оренду з викупом) впорядковані земельні ділянки (межі) сільськогосподарського призначення як цілісні господарські одиниці. У таких господарствах громадянин (разом із членами сім’ї) повинен самостійно обробляти землю, утримувати свійських тварин і проживати на даній території, законно користуючись природними об’єктами права власності Українського народу в межах ділянки. Загальний розмір такої земельної ділянки як господарської одиниці має залежати від фізичних та інтелектуальних можливостей господаря (його сім’ї) та структури виробництва, включаючи тваринництво, і не може перевищувати (за нашими розрахунками) на території всієї України — сумарно 500 га земель сільськогосподарського призначення.
Подальший обіг (ринок) прав власності на такі земельні ділянки як об’єкти цивільних прав (сімейних-фермерських господарств) може відбуватися на конкурентній основі — лише між громадянами України (новими фермерами), які проживатимуть на даній території і самостійно (з членами своєї сім’ї) вестимуть сільськогосподарську діяльність у процесі законного користування, в межах придбаної ділянки, — природними об’єктами прав власності Українського народу.
При цьому викуп земельних паїв у тих, хто не може (не хоче) самостійно обробляти землю чи формувати власне (з членами сім’ї) господарство, а бажає відчужити земельні паї (ділянки), має здійснюватися лише — до земель запасу Земельна реформа — це не ринок паїв... .
Чинні орендні відносини, включаючи різноманітні правочини (емфітевзис, міни...) стосовно земельних ділянок (паїв) як об’єктів цивільних прав, які надалі діятимуть лише в чинному конституційному полі України, між орендодавцями — власниками (спадкоємцями) земельних паїв (ділянок) та орендарями (фізичними та юридичними особами, включно з агрохолдингами), які ставатимуть законослухняними користувачами природних об’єктів (землі) права власності Українського народу — основного національного багатства, яке перебуває під особливою охороною держави, й цілковито дотримуватимуться регламентів раціонального природокористування при здійсненні господарської (підприємницької) діяльності, зберігатимуться до завершення визначеного терміну дії укладених договорів (угод).
Таким чином, лише за умови, що держава Україна конституційно забезпечуватиме захист прав, насамперед усіх своїх громадян як рівноправних між собою суб’єктів права власності на земельні ділянки і права господарювання в їхніх межах, шляхом законного користування наявними природними об’єктами права власності Українського народу — за встановленими регламентами (умовами, приписами) і за відповідну плату, що й забезпечуватиме також соціальну спрямованість економіки, — з’явиться можливість формувати філософію нового проекту закону України про обіг (ринок) земельних ділянок сільськогосподарського призначення як об’єктів цивільних прав.
Ось вам, панове депутати, — друга червона лінія та головний орієнтир — на «прозорий» ринок землі — від справжніх «слуг народу»...
Слід загострити увагу й на тому, що в Україні мають вільно функціонувати також суб’єкти (окремі громадяни, юридичні особи, включаючи громаду чи державу та комунальні чи державні підприємства, організації та установи тощо) прав власності (оренди) на певні ділянки (межі) як на об’єкти цивільних прав для здійснення науково-дослідної, навчальної, експериментальної та іншої діяльності. Всі такі суб’єкти повинні також здійснювати користування природними об’єктами на загальновстановлених підставах.
Саме на такій основі конституційно гарантується (абзац другий ст. 14 Основного закону України) громадянам, юридичним особам та державі набуття і реалізація прав власності на відповідно сформовані земельні ділянки (землю), які виступають відповідними об’єктами цивільних прав. При цьому надважливо усвідомити, що суб’єкти права власності (приватна, комунальна і державна) на земельні ділянки (землю) є рівними між собою і перед законом і не можуть також конкурувати з правом власності Українського народу на природні об’єкти (землю). Все це дає можливість законно й відповідальною (без корупції чиновників), на конкурентній основі, користуватися в межах уособленої «земельної ділянки» як господарської одиниці, — певними природними об’єктами на платній основі, також для здійснення: житлового, промислового та громадського будівництва, лісівництва, транспорту, зв’язку, енергетики, гірничо-видобувної промисловості, оборони, водно-господарської, природно-заповідної, природоохоронної, оздоровчої, рекреаційної історико-культурної та іншої господарської діяльності (на всіх інших категоріях землі).
Проте нам потрібно негайно об’єднати зусилля всіх тих, хто цілковито визнає чинний конституційний прагматизм, особливо першого розділу Основного закону України, і якнайшвидше приступити до звершення земельної реформи в Україні як нової парадигми, найперше ухваливши, розроблюваний нами законопроект, який повноцінно розкриватиме конституційні норми стосовно набуття і реалізації громадянами, юридичними особами та державою прав власності на сформовані земельні ділянки (землю), а також законного (у полі вимог конституційних норм) функціонування прав користування природними об’єктами (землею) права власності Українського народу — основного національного багатства, яке перебуває під особливою охороною держави.
При цьому, панове депутати, — не зупиняйте своє прозріння і забезпечте прості й однозначні умови, насамперед, громадянам України — ставати власниками і господарями (без посередників і зайд) на родючих землях власної держави.
