Українські верхи, заходившись із перших років незалежності розв’язувати фінансово-цінові проблеми, забули, що не тільки це потрібно для економіки. Зате їхня діяльність підтвердила відоме правило: керівництво держфінансами — це мистецтво маніпуляції грошима доти, поки вони остаточно не зникнуть
Загострення (так і хочеться сказати довгоочікуваної) системної кризи економіки спричинило сплеск наукових, навколонаукових і просто публіцистичних рецептів подолання трансформаційних труднощів. Автор публікації Володимир Лановий — титулований економіст. Його кар’єра, що почалася 1973 р. з посади інженера-економіста на ВО «Кристал», після отримання Україною незалежності привела його до влади: міністр економіки, віце-прем’єр, в.о. голови Фонду держмайна. Колишні колеги пана Ланового, оцінюючи його адміністративні досліди, стверджують, що теоретичний аналіз йому вдається краще, ніж робота з людьми. Так це насправді чи ні, тема іншої розмови.
У ЧОМУ КОРІНЬ БІД?
Фінансова криза розповіла нам правду про нашу грошову систему, її несталість, відсутність ресурсів і невміння держави керувати країною в межах наявних фінансових коштів. Ми зрозуміли, що ніякої нової економіки не створено. Ніякі кризи не подолано. Ніякої стабільності немає. Фінансовий зрив став лише індикатором, зримим виявом справжнього стану нашої економіки, напівзруйнованої, розірваної на частини кланами, деморалізованої держимордами.
Розвалена економіка не може створити надійну фінансову систему. Практично зі стану кризи остання не виходила. Фінансово-грошова криза лише змінювала свою форму: спочатку вона виявлялась як інфляція у відкритій формі — через стрімке зростання цін (1991 — 1993 рр.); згодом закупорювалась у прихованій формі інфляції — при адміністративних максимальних рівнях цін та обмінного курсу (1994 р.); тепер вона набрала форми інфляції відкладеної, коли зростання цін стримується невиплатами зарплати, пенсій, відмовою в бюджетному фінансуванні, неплатежами підприємств і населення.
Останніми роками потенціал інфляції нагромаджувався не внаслідок карбування нових грошей (як за перших двох форм), а шляхом «емісії фінансових зобов’язань» — «карбуванням» державних неплатежів як особливого виду квазігрошових коштів, які доповнюють справжні грошові знаки. Вийшовши з державної емісійної системи, такі неплатоспроможні «гроші» по ланцюжку передаються в усю систему розрахунково-платіжних відносин. Вони множаться неплатежами підприємств бюджетної та комунальної сфер, які переходять у господарські неплатежі й неможливість кредитів, у заборгованості населення в оплаті послуг і за податковими відрахуваннями в місцеві й центральні бюджети.
Попередніми роками в Україні боролися з симптомами хвороби, а не з самою хворобою. Криза фінансово-грошової системи змінювала своє вираження, тимчасово згасаючи й розгоряючись із новою силою. Чергова пожежа була в серпні-вересні цього року. Можна поміркувати над тим, на який час уряду вдасться відтягнути її новий спалах.
Є думка, що самі ідеї фінансової стабілізації (реалізовувані в нас чомусь під гаслом монетаризму) неспроможні без підйому виробництва, і, більше того, — сама політика фінансової стабілізації є причиною продовження економічного падіння. Варто, нібито, пом’якшити фінансові обмеження, і виробництво відновиться.
Проте надмірна кількість накарбованих грошей не стане джерелом зростання виробництва. Вони лише піднімуть ціни, знизять купівельну спроможність підприємств і населення й фактично зменшать обсяг грошей в обігу (кількість грошей, як відомо, вимірюється відносно номінального вартісного обсягу ВВП, який при інфляції зростає швидше, ніж карбуються грошові знаки).
Коли під фінансовою стабільністю розуміти лише тимчасову збалансованість доходів і видатків держави, то спроба її досягнення будь-якими способами, зокрема й шкідливими для всієї національної економіки (а саме це спостерігається в Україні), обертається не лише новими фінансовими провалами, а й колосальними життєвими втратами.
На догоду бюджетно-апаратним потребам офірували й офірують виробничою системою. Та й зиск для держбюджету — ілюзорний. Ефект від надмірного вилучення доходів підприємств і населення, як відомо, виходить протилежним — підвищуючи податки, держава збирає дедалі менше коштів для задоволення своїх потреб.
Складається враження, ніби українські верхи, заходившись із перших років незалежності розв’язувати фінансово-цінові проблеми, забули, що не тільки це потрібно для економіки. Зате їхня діяльність підтвердила відоме правило: керівництво держфінансами — це мистецтво маніпуляції грошима доти, поки вони остаточно не зникнуть.
У ЧОМУ СІЛЬ ФІНАНСОВИХ РЕФОРМ?
Чи вдається нам із тієї абракадабри, якою нині є наша фінансова система, зробити щось таке, що дасть громадянам спокійний сон без жахіть про нові підступи уряду проти їхніх гаманців. Корінних питань тут кілька. Перше — перехід від ідеології збалансованості доходів-видатків держави до ідеології загальної фінансової збалансованості у країні. У цьому зв’язку потрібні такі перетворення: а) податки, мито, бюджетні відрахування та платежі в сукупності повинні перебувати на такому рівні, який не завдає шкоди існуванню й розвитку громадян і підприємств. Потрібно також змінити структуру податків, надаючи їм не фіскальну, а регулюючу функцію (зокрема різко знизити податки зі споживання; забезпечити амортизацію капіталу; перетворити платежі з фонду зарплати на платежі з капіталу, майна й індивідуальних доходів); б) необхідно скоротити неліквідну заборгованість, зокрема не допускати нереальних бюджетів, які породжують неплатежі, ліквідувати будь-які методи державного вилучення оборотних коштів, включити нові інструменти розрахунків; в) потрібно досягти перевищення поточних доходів населення над його витратами — завдяки стабільності цін та обмінного курсу, позитивним депозитним відсотковим ставкам, створенню нових робочих місць, а також своєчасності виплат зарплат і соціальних платежів.
Друге корінне питання — розвиток надійної і доступної системи ринкових кредитів і позик для всіх суб’єктів, а не тільки для уряду. Нині ця сфера відносин — під п’ятою останнього (усі роки незалежності понад 90% кредитної емісії у країні забирав собі уряд), у ній панує протекціонізм (вільні ресурси недоступні для більш як 200 тисяч підприємств, а використовуються переважно для видачі позик бюджету чи вказаним урядом підприємствам). У цій сфері роздуті відсоткові платежі, які породжують паразитизм банків і нездоланні бар’єри на шляху кредитів до перспективних виробництв.
Третє корінне питання — слід якнайшвидше розірвати єдинокровну пуповину між Кабінетом Міністрів і Національним банком. Останній, замість кредитування економіки, слухняно карбує гроші для бюрократичного проїдання. Унаслідок цього немає незалежного від волі уряду механізму розподілу приросту грошових коштів. Це посилює їхній дефіцит, множить неплатежі та підштовхує вгору відсоткові ставки. Систему кредитування бюджетних потреб необхідно перебудувати таким чином, щоб уряд отримував гроші не від емісійного банку, а з внутрішнього чи зовнішнього кредитних ринків. Чому долар має багаторічну твердість? А тому, що державна скарбниця США (читай, міністерство фінансів) не має права не лише наказувати, а й просити гроші у Федеральної резервної системи (аналог нашого НБУ, якщо їх можна порівнювати). Остання фінансово спілкується з урядом тільки через посередників — незалежні банки. Корінна перебудова фінансової системи виключить пусте друкування грошей і не дозволить державі паразитувати на народі. Лише після цього можна чекати приросту обсягів реальних грошей в економіці (ось, що означає монетизація) і початку використання фінансових доходів для потреб економічного зростання (так звана їхня капіталізація).
Крім фінансово-грошового й податкового сприяння, для початку підйому виробництва потрібні, з одного боку, структурні зміни у власності й управлінні, а з іншого — економічні стимули для виробничо-технічних інновацій і економічного зростання на підприємствах. Йдеться про преференції техноінноваціям, податкове й митне сприяння підприємствам, розгортання кредитної системи обличчям до виробництва, приватизацію, трансформацію міністерств і регіональних органів влади, зняття адміністративних зашморгів із приватного бізнесу, розширення ємності внутрішнього ринку за рахунок збільшення платоспроможного попиту. Для цього потрібна багатопланова політика створення нових робочих місць і сприяння продуктивнішій праці, розгортання довготермінового кредитування родин, розумна система держзамовлень. У сукупності всіх цих дій і полягає суть реформ, без яких не пожвавити виробничий сектор.
Сьогодні ми вступаємо, як мені здається, в новий період — період переосмислення. Очевидно, потрібно осмислити як і що зводити з руїн, яким повинен бути наш соціальний устрій. А щоб вирішити економіко-соціальні завдання, не обійтися без змін у владному устрої української держави. Конституційними нормами й політичним контролем ми зобов’язані запобігти переродженню демократично формованого механізму влади на номенклатурно-кланові «сім’ї», масонські ложі й ордени мечоносців, котрі вичавлюють із суспільства громадянськість, мораль і людську гідність. У цьому — очищення, без якого годі говорити про краще життя.
КОМЕНТАР ВІДДІЛУ ЕКОНОМІКИ
Аналіз економічних проблем України, даний Володимиром Лановим по-своєму цікавий і захоплюючий. Водночас якось важко позбутися почуття, начебто всі ці думки вже десь проголошували, обговорювали, навіть приймали до виконання... Можливо, пояснення цього феномена в тому, що вітчизняна економічна думка вже зо два роки поспіль іде своїм шляхом (благородно вказуючи напрями ринкової трансформації), а економіка — своїм (у бік бандитського капіталізму, для якого ринкові інструменти — улюблені іграшки). Правда, не виключено, що несприйняття наукового аналізу має й цілком банальну причину. Просто економіка впритул підійшла до стану, коли економічні проблеми необхідно розв’язувати не на рівні наукових «рацпропозицій», а на рівні політичних реформ. А позаяк саме останніх немає, а перших — із надлишком, то роздратування за інерцію вихлюпується на теоретизуючих політиків. Ірина КЛИМЕНКО, «День»
№245 21.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
