Нинішнє спекотне літо у Європі призвело до того, що врожай
зернових у більшості європейських країн може бути на рівні 60—65% від минулорічного.
Це викличе дефіцит зерна на європейському ринку, адже Європа ніколи не
експортувала його у великих обсягах за межі континенту, задовольняючи переважно
власні потреби. Ситуацію, звичайно, можна виправити, імпортуючи до Європи
зерно з Канади, США, Аргентини та Австралії. Але, враховуючи те, що ринок
миттєво зреагує на низький врожай у Європі, а також вартість перевезень,
ціни на зерно можуть зрости від 20 до 40 відсотків. В таких умовах виникає
спокуса компенсувати нестачу українським зерном, яке, зазвичай, поставляється
вітчизняними комерційними структурами на європейський ринок за демпінговими
цінами. Причому такі ціни забезпечують достатній прибуток експортерові
внаслідок різниці цін на внутрішньому і зовнішньому ринках. Саме вивезення
близько 6 млн. тонн зерна за кордон минулої осені призвело до різкого стрибка
цін на хліб на початку нинішнього року.
Введення цього року регулювання ринку зерна з боку держави
повинно унеможливити його скуповування посередниками за низькими цінами
і подальший вивіз зерна за кордон у великих обсягах. Це ставить під сумнів
можливість компенсувати нестачу зерна на європейському ринку за рахунок
українського зерна за помірними цінами. Саме цим і можна пояснити згадану
реакцію міжнародних фінансових інституцій та їхній тиск на українське керівництво.
Ситуація вельми нагадує ситуацію навколо експортного мита на насіння соняшника.
Схоже на те, що занепокоєння відхиленням від курсу реформ тут ні до чого
— бал правлять звичайні економічні інтереси та бажання бачити Україну у
ролі постачальника сировини для харчової промисловості західних країн.
Якщо Україна піддасться тискові і відмовиться від регулювання
зернового ринку, то справа може закінчитися тим, що значна кількість врожаю
буде вивезена і вже у листопаді ми будемо змушені закуповувати зерно за
кордоном за значно вищими цінами, ніж продамо. І на це може не вистачити
кредитів МВФ і СБРР разом узятих.
Отже в ситуації, що склалася, відмовлятися від регулювання
ринку зерна аж ніяк не можна. Інша справа — як проводити це регулювання.
Запроваджений зараз механізм далекий від досконалості. Аби прибрати з ринку
посередників, які займаються спекулятивними операціями, держава по суті
вийшла на ринок у ролі покупця, котрий пропонує ціну, вищу за ту, що складається.
При цьому чудово знаючи, що у програші не буде, оскільки такий товар як
зерно завжди користується попитом. Таким чином ми можемо отримати нового
монополіста в особі держави, який штучно підтримуватиме високу ціну на
хліб.
У той же час у світі існує інший спосіб вирішення цієї
проблеми, застосування якого може одночасно знизити ціну на хліб на внутрішньому
ринку і попередити вивезення зерна з України. Для цього потрібно зробити
лише дві речі: по-перше, централізовано закупити для потреб харчування
населення 5—6 млн. тонн пшениці та жита за цінами, що склалися на цей час
(450— 550 грн. за тонну, а не пропонувати 650—750 грн.), і по-друге, ввести
відповідну ставку експортного мита на зерно, за якої експортна ціна приблизно
дорівнювала б середній ціні світового ринку. Це вже буде суто економічний
спосіб регулювання. За нинішньої ситуації тільки таким чином ми зможемо
уникнути повторення минулорічних подій.
Можна навести багато прикладів з історії, коли розвинуті
країни, які зараз полюбляють виступати в ролі охоронців нашої «реформаторської
моральності», самі при потребі вдавалися до держрегулювання ринку зерна.
Наразi Україну черговий раз ставлять перед вибором: з чим бути — з хлібом
чи з кредитами? Тож необхідний детальний розрахунок можливих наслідків
по кожному варіанту, щоб мінімізувати можливі фінансові та соціальні втрати.
Це, втім, не виключає спроб переконати керівництво міжнародних фінансових
інституцій у необхідності вирішувати «хлібну проблему» у наших власних
інтересах. І не треба боятися того, що про нас скажуть і як нас покарають
(фінансово). Зрештою, вміння доводити свою правоту є свідченням професіоналізму
політиків.
