Про суто економічні виміри ухваленого минулого тижня Верховною Радою Закону про реструктуризацію валютних кредитів для фізичних осіб сказано і написано чимало. І про політичні виміри його самого і колотнечі навколо цього закону — також. Але існує ще один, не менш важливий вимір, пов’язаний із проблемою реструктуризації валютних кредитів для фізичних осіб у той чи той спосіб розв’язання цієї проблеми — соціально-психологічний.
Дехто з політиків й експертів говорить, що, мовляв, державі немає і не може бути жодної справи до проблеми кредитів — позичальники брали їх на свій страх і ризик, а тепер повинні розплатитися грошима чи втратити заставне майно. Проте чи в сучасному світі розвинена держава залишає напризволяще свого громадянина зі складними фінансовими проблемами, якщо вони не в останню чергу спричинені цією державою? Бо і видавати валютні кредити в Україні дозволили державні органи, і курс гривні обвалили значною (якщо не переважною) мірою саме вони внаслідок і своїх дій, і своєї бездіяльності...
Інша група політиків й експертів, навпаки, наполягає, що держава має взяти на себе всю відповідальність за те, що отримані свого часу її громадянами валютні кредити тепер, після минулорічного падіння курсу гривні, ці громадяни здебільшого неспроможні віддати без того, щоб позбутися квартир, приватних домівок й іншої нерухомості. Проте знов-таки постає запитання: до якого типу належить держава, яка бере на себе всю відповідальність за дії своїх громадян, тотально опікується ними та вирішує за них їхні проблеми? Якщо і не до тоталітарних, то до вкрай бюрократичних — як-от Греція, що цілком закономірно провалилася п’ять років тому в яму перманентної економічної кризи і не дуже прагне до радикальних змін...
Іншими словами, навіть якщо не враховувати зовнішні чинники, про які слід сказати окремо, втручання держави у справу щодо повернення валютних кредитів для фізичних осіб має бути вельми й вельми делікатним.
Що ж стосується зовнішніх чинників, то у психологічному плані обидва окреслені вище підходи здатні тільки налякати потенційних інвесторів і міжнародні фінансові організації. Адже у разі самоусунення держави стають неминучими достатньо масові (кілька десятків, а то й сотень тисяч осіб, якщо врахувати членів сімей позичальників), блокування держустанов, спалення шин і використання інших радикальних інструментів протесту, аж до «коктейлю Молотова». В разі ж реалізації в повному обсязі приписів Закону про реструктуризацію валютних кредитів — навіть якщо гривня не обвалиться — фактом також стане переляк західного бізнесу й урядовців, адже в усіх перед очима приклад Греції з надмірним втручанням держави в економіку.
У цій ситуації дехто каже, що, мовляв, достатньо меморандуму щодо врегулювання питання реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті, який набув чинності на початку травня та є певним компромісом між групою банків і громадськістю. Справді, цей меморандум розв’язує низку проблем, зокрема, відкриває шлях до списання частини боргів позичальників.
Зокрема, ним запроваджується поняття соціального житла (квартира до 60 кв. м, або житловий будинок до 120 кв. м), і банки після конвертації кредитів з іноземної валюти в гривню за курсом на 1 січня 2015 року спишуть 50% таких кредитів. Для кредитів на житло більшої площі після конвертації банки готові списати не менше 25% (але розмір таких кредитів не повинен перевищувати 2,5 млн грн). Проте, по-перше, не всі банки підписали Меморандум, по-друге, існують «окремі випадки» (яких у масштабі України може бути немало), коли сім’я, що брала кредит на купівлю чи побудову квартири, становить п’ять і більше осіб, тож для неї вочевидь не підходять межі у названих «соціальними» 60 кв. м. По-третє, соціальний характер можуть мати й інші кредити — скажімо, на купівлю сучасного самохідного інвалідного візка чи інших медичних засобів індивідуального користування. Як на мене, всі ці «окремі випадки» (як і багато інших) мають бути обов’язково враховані, бо йдеться про найбільш незахищених за умов необхідності повернення валютних кредитів українських громадян. Власне, це в інтересах самих банків, бо і так не надто висока довіра до них впаде ледь не до нуля після того, як мас-медіа розкажуть (а це неминуче!) кілька десятків трагічних історій про «окремі випадки» такого ґатунку.
Водночас, у разі якщо не врахувати всі можливі нюанси у новому Законі про реструктуризацію валютних кредитів (чинний, як на мене, справді містить у собі низку небезпек) чи взагалі не ухвалити якомога швидше такий закон, то неминучим стає і падіння довіри до владних органів і держави як такої. Але самих лише термінової підготовки нового законопроекту та голосування за нього замало. Потрібна попередня роз’яснювальна кампанія, в якій мали б узяти участь й урядовці, й банкіри, й тверезо мислячі депутати, й експерти. Зрозуміло, що задовольнити всіх українців навіть якнайкращий закон про реструктуризацію валютних кредитів нездатен. Але роз’яснювальна кампанія плюс грамотно збудований текст такого закону спроможні мінімізувати негативні соціально-психологічні наслідки колізій, пов’язаних із валютними кредитами для фізичних осіб, як у самій Україні, так і за її межами.
