Віктор ГРЕК , голова обласного профспілкового об’єднання холдингу «Павлоград вугілля»:
— До нашого холдингу входять 10 шахт і близько 30 обслуговуючих підприємств. Тепер він приватизований. І нам уперше в Україні вдалося укласти колективний договір із власником, зберігши при цьому чинну соціальну програму. Підвищили заробітну плату. Покращили умови безпеки й охорони праці. Ми послідовно контролюємо та впливаємо на всі аспекти господарської й виробничої діяльності. Я вважаю, це серйозне досягнення. Ми не розгубилися в нових умовах — зайняли активну соціальну позицію. Приватизації не треба боятися, треба знаходити шляхи та вчитися працювати з власниками, доводити їм, що в Україні можна працювати й дотримуватися законодавства, яке вони ж самі й приймають. Зарплата за цей час суттєво зросла. Сьогодні вона коливається від півтори до чотирьох із половиною тисяч гривень, залежно від виробничих показників. Виплачується вчасно. Хоч у тому хаосі, який спостерігається в країні, вона не відповідає споживчому кошику. Але ми над цим працюємо...
Зараз ми займаємося підготовкою нового колективного договору. Він передбачає нову систему оплати праці. До нового року дамо країні 12 мільйонів тонн вугілля — виконаємо завдання. Це позначиться і на рівні зарплати.
Володимир ШТУЛЬМАН , голова профкому первинної профспілкової організації Незалежної профспілки гірників України шахти «Постниковська»:
— На краще у вугільній промисловості вже давно нічого не змінюється. І за цей рік стало ще гірше. Це стосується і виплати зарплати, і забезпечення обладнанням, і підвищення тарифних ставок. Усі питання, які поставали минулого року, так і залишилися невирішеними. Єдине — раніше підпорядковувалися Мінпаливенерго, а тепер Міністерству вугільної промисловості. Але воно не сформоване. Тільки верхівка є, чиновницького апарату немає. Жодного питання не можна вирішити.
Олександр ГОРБЕНКО , голова Незалежної профспілки гірників України шахти «Білозерська» («Добропіллявугілля»):
— На шахті за цей рік однозначно нічого на краще не змінилося. Стало навіть гірше. У нас була стабільна виплата зарплати, сьогодні гроші знову затримують. Погіршилося матеріальне забезпечення шахти. Ціни в країні зростають, а зарплати шахтарів залишаються на колишньому рівні. Народ дуже розчарований. В уряді, напевно, не розуміють, що держава взагалі може втратити шахти. У моєму місті, крім шахт, немає нічого, а треба годувати сім’ю, думати про майбутнє. Багато хто виїжджає на заробітки до Москви. Молодь не рветься на шахту. Сьогодні не престижно працювати у вугільній промисловості. Вибивати своє, йдучи на барикади… А що ще, власне, залишається? Швидше за все, якщо мітинги відбуватимуться під егідою Партії регіонів, то не виключено, що ми їх підтримаємо. Останнє слово — за трудовим колективом.
Михайло СТАШИНА , прохідник шахти ім. «Известий» ДП «Донбас-Антрацит»:
— На мою думку, за рік після революції на шахті нічого не змінилося, тільки перестали отримувати зарплату вчасно. Заборгованість почалася… Виплачено тільки 58,8%. Ставки на найнижчому рівні — з розрахунку мінімальної зарплати 205 гривень, а не 332 гривні. А в країні інфляція, ціни на ринку зростають.
Ситуація погіршилася тому, що держава не виділяє коштів на модернізацію обладнання. Адже чимось треба добувати вугілля. Проблемам шахти не приділяється належної уваги навіть із боку безпосереднього керівництва (генерального директора). Слабка дисципліна серед керівництва з організаційних питань. І все ж головна проблема — відсутність коштів. Ціни на вугілля низькі, зарплати шахтарів мізерні (в середньому — 850 гривень). Сьогодні в зарплаті нас наздогнали вчителі, медики. У галузі немає майбутнього. Перспективи жодної. А тут ще ситуація в місті критична. Підготовка до зими нульова. Багато будинків не підключені до опалювання.
На шахті без згоди колективу змінили директора. Тож ми провели референдум. 82% постановили повернути колишнього керівника. Але міністерство на це не погодилося. Поставили свою людину. А незгоду з трудовим колективом нічим не мотивують. Доведеться нам свою правду через суд доводити. Тим паче, зараз стоїть питання про приватизацію шахти. І в колективі постає запитання: з ким iти на цю приватизацію? Ми ж не проти переходу на ринкові рейки роботи, звісно, повинні й інвесторів залучати. Щоб добувати вугілля, треба вкладати гроші.
Але й люди повинні довіряти керівнику та його команді. А в нас там родичі нинішнього керівництва годуються. Звільни їх — робота шахти не зупиниться. Навколо триває комп’ютеризація, а паралельно їй зростає кількість співробітників у головному офісі шахти. Загалом усіх зрозуміти можна. У місті було 11 шахт. Чотири закрили. Людям просто ніде працювати.
Володимир СЛІПЕЦЬКИЙ , прохідник шахти «Дніпровська» холдингу «Павлоградвугілля»:
— У нас на шахті зарплату виплачують щомісяця. Її навіть підвищили, тарифи виросли втричі. Працюємо стабільно, план виконуємо, а що ще треба? У принципі, господарем, який сьогодні прийшов на шахту, ми задоволені. Він зважає на думку профспілки. Розуміє проблеми шахтарів. Якби він ще пішов на поступки та довів зарплату до європейського рівня, про що ще мріяти. Але, ймовiрно, це мрія. Щоправда, однозначно сказати, чи пішла приватизація шахті на користь, можна буде тільки через три роки. Просто попервах результати завжди позитивні. А про майбутнє гірників має потурбуватися профспілка.
І все ж ми живемо погано. Зарплата однаково маленька ($300) — це ж мізер порівняно з нашими цінами. Отже, навіть приватизованому холдингу потрібна державна підтримка на розвиток, адже виробляє він не будь-що, а стратегічну сировину. А до того ж усі шахти вважаються збитковими.
А взагалі робота складна. Цікаво бути художником, модельєром, кінематографією займатися. Немає, напевно, людини, яка б працювала у важких умовах й отримувала задоволення. А на шахті пекельна праця. Люди йшли туди працювати тільки через гроші. Інших підприємств у місті просто немає. Були б каменоломні, пішли б працювати й туди.
