Газета «День» та інші ЗМІ напередодні професійного свята працівників села повідомили ніби добру новину — Верховна рада України прийняла у першому читанні проект закону «Про аграрні розписки». Йдеться про можливість виробника агропродукції отримати гроші на посівну, виробництво чи інші потреби в обмін на гарантію пізніше у визначений у розписці час постачити продукцію або оплатити розписку. При цьому, як зазначає Наталія Білоусова, ініціатори документа не приховують, що він призначений створити «кредитну альтернативу».
Не всі експерти та фахівці з аграрної економіки поділяють цей оптимізм. І справа не лише в тому, що викликає подивування факт, що за основу береться унікальний і майже поодинокий досвід далекої Бразилії з іншими умовами ведення сільського господарства. Чому досвід Європи, навіть такі близькі напрацювання Чехії, Польщі, Словаччини, над якими теж тяжів трансформаційний період, не годяться?
Коли ще попередній проект закону, де аграрні розписки неприховано називали цінними паперами, потрапив на експертизу в установу, де працює автор цього матеріалу, — жоден фахівець із аграрної економіки не вважав за можливе його підтримати. Сучасні пошукові можливості Інтернету дозволяють без проблем віднайти чимало аргументованих аналітичних матеріалів, де ідея аграрних розписок зазнає серйозної, а почасти — нищівної критики. Також можливо варто ознайомитися з висновками Науково-експертного управління тієї ж таки Верховної Ради України — вони містить стільки суттєвих та принципових зауважень, що не дивна заключна рекомендація: « ...проект закону України «Про аграрні розписки» доцільно повернути на доопрацювання з урахуванням висловлених зауважень та пропозицій». Але хто тепер звертає увагу на китичну думку вчених і експертів? Створили Земельний банк, то чому б не благословити аграрні розписки?
Спочатку по суті нововведень. Мета видається доброю й благородною — надати сільському господарству фінансові ресурси, які були б дешевшими від кредитів. Вітчизняна фінансово-кредитна система пропонує бізнесу настільки «дорогі» кредити, що на них наважуються лише дуже сміливі підприємці. А для сільського господарства у нас, на відміну від практики європейських країн, не створено установи для покращання доступу до фінансових ресурсів. Хоча це зовсім інша тема, але видається — це все підготовча робота з економічного виснаження аграрної сфери перед впровадженням «ринку землі».
Хоч як там було, розробники законопроекту вбачають в аграрних розписках своєрідний «рятувальне коло» на період сезонної нестачі коштів. Натомість європейські країни для здешевлення фінансових ресурсів використовують спеціальні Гарантійні та підтримуючі фонди, а в цілому в ЄС діє така союзна структура — ЄПГСГФ (англ. EAGGF — European Agriculture Guidance and Guarantee Funds). Саме ці інституції, у співпраці з супутніми, дбають, щоб належним чином у сільське господарство потрапляли дешеві та зручні фінансові ресурси. А те, що мають робити вітчизняні аграрні розписки, з успіхом виконують форвардні контракти та цінні папери.
ЦІНА РЕСУРСУ В СЕЗОН
Будь який фінансовий ресурс має свою ціну. А ця ціна має складові, в яких вартість позики — це лише частка. Страхування, ризики, фінансове обслуговування, застава, операційні витрати — за все це треба комусь заплатити. Очевидно, що товарний чи фінансовий кредитор матиме економічний апетит не менший від банків, а ще обов’язково врахує не лише плату за ризики, а й закладе усі логістичні платежі та такі таємничі, але реальні в нашій економіці «відкати». При цьому треба врахувати, що одна справа оперувати грошима, а зовсім інша — товарними запасами та боргами. Закони ринку дозволяють припустити, що вартість фінансових ресурсів, залучених через аграрні розписки, може навіть перевищити ціну кредитів. Тому найбільш серйозними аргументами в суперечці навколо аграрних розписок мають бути економічні: аграрні розписки не додають жодних фінансових ресурсів у аграрну економіку, а лише дозволяють немов би вилучати майбутні гроші з періоду піку надходжень та переміщати їх у період дефіциту. Але, як ми вже стверджували, це відбувається не «безплатно», тому значна частина майбутніх коштів при переміщенні буде втрачена для виробника й перейде до інших структур.
Другий аргумент, який треба врахувати, — ринкова невигідність диспозиції сільськогосподарських виробників. Вони будуть змушені укладати аграрні розписки у період сезонної нестачі коштів. А коли дуже треба — не час торгуватись. Однак у період сплати зобов’язань за розписками все буде з точністю до навпаки — надлишок, навіть тимчасовий, створить умови для демпінгування цін, «творчого підходу» щодо якості, залікових характеристик чи умов поставки. На довершення законопроект передбачає просто драконівські умови для тотального контролю емітента аграрних розписок над виробництвом. Можна обережно говорити навіть про часткову втрату права власності на вирощений урожай.
ТОВАРОРОЗПОДІЛЬЧИЙ ДОКУМЕНТ
Цікаво, в одному з попередніх проектів розробники навіть не приховували, що аграрні розписки — це цінні папери. Мабуть, фінансисти цього стерпіти не змогли, притягнули термін, що рідко вживається в комерційному праві — товаророзподільчий документ. Такими типами документів рідко користуються у звичайній комерційній практиці, тому до юристів, напевно, буде чимало запитань. Причини, чому вирішили відмовитися від наявних і законодавчо врегульованих способів запозичення фінансів за допомогою цінних паперів, викликають подив. Адже впровадження у таку важливу сферу економіки спеціального, мало регламентованого і не адаптованого правового режиму може розбалансувати фінансову, правову та господарську системи.
Проте інструмент для позабанківських позик існує вже давно. Відомо, що вексель є саме тим універсальним кредитним, платіжним і борговим документом, який надає можливість залучати гроші поза кредитною системою. Практика використання векселів була відомою селянам ще в доколгоспний період. І складно знайти добрі слова про неї, але ще складніше знайти щось добре про аграрні розписки.
Зараз обіг основного типу боргових цінних паперів — векселів регулюється Законом «Про обіг векселів в Україні». Однак на перешкоді стоїть причина, яка може бути цілком згубною не лише для ідеї аграрних розписок, а й будь яких довготривалих господарських зобов’язань, — неефективна, несправедлива й відверто корумпована система правочинства (лат. jure caduco). Хай би що там казали, але продукування можливостей для потенційних зловживань — тема окремої розмови. Можна лише уявити, якою буде судова практика в частині зобов’язань за аграрними розписками: з одного боку, виробник продукції, позбавлений коштів, зв’язків та «прикриття», а з іншого — потужні напівмонополістичні структури «поважних» людей. Невже створюємо додаткові умови для рейдерства або подальшої неорганічної (неприродної) концентрації аграрного виробництва?
Фахівці з питань господарського права та економічних відносин зазначають, що законопроект порушує базові принципи права щодо вини, боргу і зобов’язань, встановлює разючу нерівність прав боржника і кредитора. Кредитор отримує надзвичайні права та пріоритети, боржник — лише обов’язки їх задоволення й абсолютну безпорадність перед вимогами кредитора. Багато положень законопроекту ставлять сільськогосподарського виробника — боржника у нерівне становище з кредитором. А ще симптоматично, що процедурні питання традиційно не виписані належним чином. Невже забуваються застереження Ігнатія Лойоли про те, що все недобре ховається в деталях? Насторожує, що фактично за законопроектом передбачається позасудове розв’язання господарських суперечок та примусове вилучення майна. І все це на тлі того, що абсолютно не враховано дії форс-мажорних та непереборних обставин, які є радше нормою, аніж винятком для сільськогосподарського виробництва.
ЧОМУ ВСІ МОВЧАТЬ?
Якщо уважно ознайомитись із законопроектом, то нескладно побачити «родову ваду» майже всіх регуляторних документів, спрямованих на сільське господарство. На жаль, їхня якість, структурно-логічна побудова, понятійний апарат, аргументація, спосіб викладення, зв’язок з іншими нормативними документами є доволі критичними. Очевидним є й відвертий лобізм. Але чому всі мовчать?
На жаль, аграрне середовище, особливо в частині малого і середнього бізнесу, особистих господарств чи просто сільських жителів, є мало структурованим та суспільно неактивним. Тому, хоч як це дивно, але всі ці аграрні імпровізації для більшості сільських жителів видаються не важливими. Тоді як для потенційних «будителів нації» виявилися важливими інші пріоритети, а сільська інтелігенція, може й не випадково, перебуває в непривабливому соціальному та економічному становищі. Те, що аграрна наука стала відверто галузевою та адміністративно й фінансово підконтрольною, — теж не зовсім добре для стратегічного розвитку. Зрештою, не в наших традиціях піддавати щось від влади критиці, набагато комфортніше промовчати або ще краще — цілковито підтримати.
То чи можемо ми сподіватись на те, що аграрна політика таки змінить свій стиль з імпровізації до обѓрунтованого, чи стане вона більш спрямованою на аграрних виробників і зрештою — чи буде європейською?
