Підсумків економічного розвитку України в 2005 році, що закінчився непристойно низькими 2,4% зростання ВВП, не обговорює лише лінивий. Спектр оцінок украй широкий: опозиція вибудовує на різкому уповільненні зростання апокаліпсичні прогнози та ностальгує з приводу 12,1% зростання ВВП у 2004 році. Представники влади вважають за краще звертати увагу на успішніші складові макроекономічної звітності та філософськи зазначають, що за подібного ракурсу розгляду 2005 рік узагалі можна вважати одним із найкращих в історії України.
Цілком допускаючи правочинність таких різноманітних поглядів, усе ж таки відзначимо, що їхні носії мали б зійтися принаймні в одному. А саме: що уповільнення темпів зростання на тлі досягнення історичних максимумів у зростанні доходів населення та в збільшенні грошової маси (з огляду, звісно, на реальний приріст, не спотворений інфляцією) свідчить про цілковите вичерпання ідеї стимулювання економічного зростання через нарощування внутрішнього споживчого попиту. Подібна політика дала непоганий поштовх зростанню в 1999—2001 роках. Але без зміцнення заходами з поширення ефекту пожвавлення в галузях, орієнтованих на споживчий ринок, на інші сектори економіки, такий стимул швидко зійшов би нанівець під тиском вимушених антиінфляційних заходів, якби не вельми доречно виникла сприятлива кон’юнктура зовнішніх ринків, що привела до затвердження в 2003 — 2004 рр. експортної моделі зростання. На жаль, експортне підживлення створило ілюзію збереженої ефективності агресивного нагнітання споживчого попиту, що, не довго думаючи, «нова влада» успадкувала від «злочинного режиму».
Події 2005 року сприяли вимушеному протверезінню. Втрата експортного чинника зростання миттю спричинила згасання економічної динаміки, якої не зміг врятувати навіть рекордний темп приросту харчової промисловості завдяки спільним зусиллям внутрішнього споживання й експорту (благо, РФ у 2005 році ще не подумувала про обмеження для української м’ясо- молочної продукції). При цьому слід зазначити, що згортання експорту породили аж ніяк не лише екзогенні чинники зовнішньої кон’юнктури. Суттєву роль відіграли підвищення внутрішніх транспортних і енергетичних тарифів, зростання фіскального навантаження, зростання вартості праці, ревальвація гривні в реальному вимірі на 15%, а також загальна дезорганізація економіки. Таким чином, посилення соціального патерналізму фактично «добило» експортну модель зростання, що похитнулася під тиском зовнішніх чинників, а апелювання до того, що підвищення доходів населення змогло компенсувати несприятливий вплив зовнішньої кон’юнктури на зразок гордості кінолога, який нагодував собаку її ж власним хвостом.
Утім, ситуація не така безнадійна, як здається на перший погляд. Попередні роки, попри всю суперечність моделі розвитку, дозволили накопичити передумови для можливих якісних зрушень у цій моделі. Цих передумов — дві.
По-перше, йдеться про динамічне зростання доходів населення. У 2005 році населення України отримало у вигляді зарплат, пенсій та інших офіційних надходжень понад 350 млрд. грн., що відповідає 89% ВВП та в 2,3 разу перевищує обіг роздрібної торгівлі. З огляду на те, що депозити фізосіб виросли на 76% (31,6 млрд. грн.), можна зробити висновок, що люди почали не тільки більше витрачати, а й більше зберігати. Важко уявити собі, що будь-яка з політичних сил-переможців навіть у період відносного післявиборного затишшя ризикне піти на пряме зменшення доходів громадян. Тому наявний досить стійкий і потужний ресурс, який за правильного використання може стати основою економічного зростання.
Завдання економічної політики полягає в тому, щоб переорієнтувати цей ресурс з обслуговування поточного споживання (тобто тиску на споживчий ринок) на фінансування довгострокових цілей розвитку. Це завдання можна вирішувати безпосередніми інструментами: через залучення населення до придбання інвестиційних цінних паперів; поширення мереж страхування, що здатні акумулювати та перерозподіляти кошти на інвестиційні цілі; розвиток систем довгострокового кредитування індивідуальних інвестицій (наприклад, що тепер найактуальніше, у підвищення енергетичної економічності житла, а також — в освіту, житлове будівництво тощо); розширення спектра запропонованих платних послуг; підвищення ціни комунальних послуг до їх реальної вартості при забезпеченні їх ефективності та якості тощо. Це завдання можна вирішувати і непрямими методами: шляхом стимулювання спрямування прибутку підприємств (у тому числі тих, які отримали його завдяки активному споживчому попиту) на розвиток, інвестиції й інновації; шляхом активізації державного інвестування (у тому числі за рахунок збереження високого податкового навантаження); шляхом розширення фінансування закупівель організаціями бюджетної соціальної сфери на внутрішньому ринку й інших подібних заходів.
По-друге, йдеться про суттєве зростання грошової маси (агрегат М3 становив на кінець року 194,8 млрд. грн., або майже 50% ВВП) й активів банківської системи (223 млрд. грн., або приблизно 56% ВВП). 2004—2005 роки показали, що банки, які всупереч проведеній НБУ політиці монетарного стримування, схильні активно розвивати кредитування економіки, в тому числі довгострокове. У 2005 році довгострокові кредити в економіку збільшилися на 89%. Таким чином, грошово-кредитна система спроможна забезпечувати переорієнтацію платіжно-фінансових потоків, про які йшлося вище. Але це зажадає переходу до якісно інших механізмів монетарного регулювання. Насамперед, до переважно немонетарних заходів антиінфляційної політики, заохочення «довгого» інвестиційного кредитування, пом’якшення умов надання державних кредитів (кредитів під держзабезпечення), зміни принципів валютного регулювання, що останнім часом перебирало на себе левову частку монетарних інструментів.
Парадоксальність ситуації в тому, що зазначені передумови є загалом чужорідними по відношенню до панівної поки що споживчої моделі розвитку, оскільки здатні насамперед виступити її дестабілізаторами. Традиціоналістський підхід логічно диктує поглиблення заходів макроекономічної стабілізації, що дозволили б стандартними заходами «розпиляти» ці загрози дестабілізації, одночасно вкинувши економіку в болото стійкої стагнації. А конструктивний підхід полягає в тому, щоб конвертувати загрози дестабілізації в чинники розвитку — побачити в накопичених передумовах ознаки визрівання нової моделі розвитку в надрах старої та своєчасно дозволити останній успішно для всіх позбутися цього тягаря.
Однак простота рішення — лише уявна. Насправді тривале зволікання зі зміною моделі вже зумовило болісність цього процесу. Має вирости навантаження на пересічних споживачів, яким доведеться платити більше за платні послуги, страхування, відповідність нормам і стандартам. Сповільниться динаміка зростання зарплат і пенсій, можливе заморожування низки соціальних програм. У процесі фінансового оздоровлення та консолідації ресурсів на цілях розвитку виникне провал у сфері зайнятості. Посилиться наступ на тіньові джерела доходів, у тому числі — і на побутовому рівні. Виступ із подібною програмою дій вбивчий для будь-якої з партій у передвиборний період, і в післявиборний час під силу лише силі, яка дуже твердо стоїть на політичному «ґрунті». На жаль, політологи різних політичних «конфесій» практично одностайні в тому, що майбутня політична коаліція виявиться досить різношерстою. Тому є великі підстави вважати, що політичні спекуляції на соціальному популізмі 26 березня аж ніяк не припиняться, й активно застосовуватимуться не тільки самими законодавцями, а й у взаєминах між гілками влади, що не дозволить запанувати конструктивному підходу до економіки. Вона вкотре може опинитися в заручниках у політики. Непогано було б, щоб усвідомлення цього все ж лягло в основу консенсусу майбутніх переможців на політичному рингу.
