Отже, минулого тижня Україна всіляко доводила, що її так звана «багатовекторна» зовнішньоекономічна політика й справді багатовекторна. Ось неповний перелік країн і заходів, де українські політики обстоювали національні інтереси. В Україні — завершено проміжні переговори з МВФ і пройшли переговори з прем’єр-міністром Канади i президентом Італії . У Франції — парламентська делегація України обстоювала свої повноваження в Парламентській Асамблеї Ради Європи. У Білорусі — голова Верховної Ради України Олександр Ткаченко зміцнював дружбу з місцевим президентом. У Росії — група товаришів з України морально підтримувала членів ради федерації — прихильників ратифікації великого російсько-українського договору про дружбу і співробітництво. У Швейцарії — Президент України під час робочого відпочинку на гірськолижному курорті в Давосі вів переговори з віце-президентом США, лідерами європейських країн, іншими учасниками щорічного світового економічного форуму. Правда ж, список вражаючий? І все ж значення кожного з цих «векторів» визначалося зовсім не рангом події: визначальною щораз виявлялася вибрана владою економічна стратегія.
Щоб наше припущення було наочнішим, пошлемося на приклад сусідньої Польщі. Минулого тижня польські селяни, незадоволені політикою уряду, вдалися до крайніх методів протесту. Вони вийшли на вулиці з вимогами закрити кордони країни перед дешевими європейськими продуктами. Які їхні шанси на успіх? Очевидно, дуже незначні. Не пристосовуватимуть же польські ліберали «єврозорієнтовану» економіку країни до «ізоляціоністських» вимог фермерів. Хоча останніх дуже легко зрозуміти. Прийняте кілька років тому рішення влади Польщі про стратегічну лінію на приєднання до Європейського Союзу, за оцінками економістів, більшою мірою диктувалося політичними перевагами, ніж економічними доказами. Іншими словами, цьогомоментні економічні вигоди від форсованого введення загальноєвропейських норм ділового життя (а по суті — звичайного ринкового законодавства) для поляків не були очевидні. Зняття обмежень на імпорт з Європи ускладнило життя неконкурентоспроможних виробництв. Так і фермери не могли змагатися з європейцями ні за кількістю отриманих державних субсидій, ні за вартістю сільськогосподарських товарів (польські ціни були вищі). Водночас рівняння на Європу мало для Польщі неоціненне значення: країна раз і назавжди обрала для себе зрозумілу у всьому світі систему цінностей, і її економіка, сподіватимемося, через деякий час точно прийде до гармонії з європейською. Інша справа Україна.
Вітчизняні політики минулого тижня були зайняті звичною для себе справою. На Заході вони просили грошей, а на Сході вони зміцнювали підмурівок тієї споруди, яка ці гроші поглинає. Де ж тут «багатовекторність», спитає наш цікавий читач? Справді, її немає. І недосвідчений у політичному лицемірстві спікер дуже відверто про це говорив у середу ввечері в Мінському аеропорту. «Роз’єднання, як усі вже добре усвідомили, користі нашим народам не принесло. Звідси висновок: братські Україна, Білорусь і Росія, як незалежні держави, повинні відновити втрачені економічні та культурні зв’язки, вивести на новий рівень, всіляко зміцнювати політичну співпрацю — як у рамках СНД, так і на широкій міжнародній арені», — сказав О.Ткаченко. Відзначивши, що обидві країни сьогодні переживають не найкращі часи, їх вразила глибока економічна криза, О.Ткаченко узагальнив: «рецепти» її лікування, що їх підкинули нам зарубіжні «доброзичливці», сприяють не лікуванню хвороби, а лише її посиленню». «У цьому пересвідчилися навіть люди, котрі ще недавно щиро вірили чужоземним «мудрецям», — додав він. «У цих умовах, — сказав спікер, — ми зобов’язані тверезо оцінити ситуацію, що склалася, максимально використати все краще, що було нагромаджене досвідом минулих десятиріч, виправити помилки останніх років... Ми, безперечно, здолаємо розруху, зробимо наші незалежні, але об’єднані загальними цілями і загальними діями держави могутніми і процвітаючими. Тільки завдяки цьому ми займемо у світовій спільноті належне місце — всіма шановних і рівноправних з іншими країн, на яких не можна буде не зважати, яким ніхто не посміє нав’язувати свою волю».
Загалом, логічно: «чужоземці» повинні сплачувати рахунки, особливо передвиборні, а як тратити гроші, українці радитимуться в Білорусі і Росії. До речі, в Білорусі у п. Ткаченка була можливість ознайомитися з передовим соціалістичним досвідом в умовах ворожого оточення. Нещодавно білоруський президент Лукашенко підписав указ, що повертає в економіку механізм державного регулювання цін і планування. Щоправда, поки що білоруси, стоячи в чергах за низькоякісним дефіцитом, сподіваються на світле радянське минуле, хоча результат (за дуже послідовних кроків) більше скидатиметься на північнокорейське або кубинське сьогодення.
Інша подія минулого тижня, що стурбувала прихильників братньої дружби з РФ, стосувалася рішення ради федерації РФ про перенесення на 16 лютого ратифікації «великого» договору з Україною, що, за словами Президента України Леоніда Кучми, не могло викликати нічого іншого крім «почуття розчарування і невпевненості в завтрашньому дні».
Треба зазначити, що цей проміжний результат, як і сам договір, отримав дуже неоднозначні коментарі як від противників інтеграції економік двох країн, так і від її прихильників. Перші пов’язують охолодження між державами з бажаним для приватного бізнесу зміцненням відносин із Заходом. Вони вважають, що економіка може розвиватися «від протилежного»: чим важче контактувати з російськими політиками-підприємцями, тим сильнішою буде залежність українських політиків-бізнесменів від західного капіталу. Справді, багато хто в Україні із заздрістю дивиться на прибалтійські країни, які внаслідок російського енергетичного шантажу виграли економічну незалежність. Очевидно, до такої непатріотичної позиції вітчизняних бізнесменів підштовхує українська влада. Олександр Разумков, відповідальний за економічну безпеку країни, серйозно розраховує, що від зміцнення зв’язків з «віртуальною» російською економікою українські банкрути лише виграють. Невеликий приклад. На початку минулого року заборгованість уряду України за енергоносії РФ становила, за різними оцінками, від 600 до 800 млн. доларів. Сьогодні вона зросла до півтора мільярда. Запитується, хто спалив газ і хто його оплачуватиме? Відповідь, очевидно, така: газ спалили ті, кому дозволено було випускати нікому не потрібну (за відпускною ціною) продукцію. Інакше підприємства змушені були б випускати тільки те, що можна продати, щоб потім заплатити за газ. А ті, хто не зміг би вписатися у свої затрати, мусили поміняти власників і навіть закритися. Відчуваєте, наскільки міфічними виглядають ці вимоги щодо нинішніх господарів парламенту та уряду? Отож вихід у них один — в обійми Росії.
Таким чином, вітчизняні прихильники «великого» союзу мріють про договір з РФ як про інструмент, який дасть їм право розраховувати на російський ресурс для підживлення української «віртуальної» економіки. У свою чергу російські прихильники договору сподіваються, що так вони швидше налагодять розрахунки за енергетичні борги живими грішми або власністю. А втім, і російські противники договору теж розраховують на «віртуальні» дивіденди. Але вони тому й противники, що цей договір передбачає дільбу: він обіцяє зиск не тільки їм, а й їхнім українським колегам.
