«Зернова дискусія» в Україні стає перманентною і висвітлює або ж повне не сприйняття принципів ринкової економіки, або ж є відвертим прикриттям певних бізнес-інтересів. Минулого року темою розмов були постанови Кабміну, які спочатку заборонили експорт зерна, а пізніше модифікувались до впровадження експортних ліцензій. А розпочиналося все це з невинних черг біля припортових зерноелеваторів, які так хотілось трансформувати у черги до кабінетів.
Привід до цьогорічної дискусії ще поважніший — безпрецедентна посуха. (Дехто каже — засуха, але нардеп Тетяна Засуха, зрозуміло, ні в чому не винна). Але запитаймо в мільйонний раз, чи то погода справді визначає все у нашому селі? Чи то вона винна в усіх його бідах? Чи допомога і ресурси потраплять за призначенням і незалежно від відстані, а головне — від прихильності до влади? Відповіді відомі. Деякі з них вже дає генеральна прокуратура.
На мою думку, вітчизняна зернова проблема полягає у відсутності цілісної і дієвої системи регулювання аграрного ринку. Скажете — складне завдання, але майже в усіх європейських країнах проблему вирішено на єдиній основі. В Україні на цю тематику, без сумніву, витрачено чимало бюджетних коштів, але чомусь цілісної розробки, яка б задовольнила практиків, досі немає. Тим часом теорія зернового питання справді є вражаючою, як за глибиною, так i за історичним корінням. У ній відображено позиції двох наукових напрямків: прихильників втручання держави в економіку — їх називають патерналістами, і прибічників економічної свободи, або як ще їх називають — економічних лібералів. Лібералів зараз в Україні модно ганити, хоча нічого кращого від вільної економіки для самої економіки немає.
Типовим прикладом абсолютного втручання держави в економіку є економічна система соціалізму, яку ще пам'ятає чимало читачів. «Успіхи» Куби чи Північної Кореї у сільському господарстві мають у підґрунті державний дерижизм радянського типу. В Україні нині можна почути заклики до копіювання «шведського соціалізму», але ж ця економічна модель в сільському господарстві повністю ґрунтується на приватній власності та вільній економіці. Прикладом ліберально орієнтованої економіки є США, Великобританія, Нідерланди. Ми захоплюємося якісними товарами з Сінгапуру чи Малайзії — але ці країни радикально змінились саме завдяки ліберальній економіці! Наші сусіди поляки, чехи чи угорці підняли свою економіку саме завдяки ліберальним підходам у перехідний період.
В цих, та інших країнах, державне втручання в аграрну сферу також має місце, але воно здійснюється у формах та способах, які не заперечують ринковий механізм, а лише його доповнюють. Спробували б уряди Нідерландів, Угорщини або Польщі влітку запровадити своєю постановою експортні ліцензії на зерно — це, напевно, був би останній прийнятий ним документ. Справа там налагоджена так, що, можна подумати, буцімто посуха оминає ці країни, а уряд навчився керувати погодою. Ні, річ у іншому — там уряди розробили і втілюють раціональну і прийнятну аграрну політику, згідно з якою кожен знає що робити, на що сподіватись і якої допомоги чи протидії можна очікувати. Цим обмежується державне втручання в економіку села.
У нас же держуправління в агросекторі грунтується на призабутій вже теорії та практиці меркантилізму, і носії цих поглядів здебільшого, здається, не усвідомлюють цього зв'язку. У вітчизняному виконанні це звучить так: чим більше хліба зберемо, чим більше цукру виробимо, чим більше масла в «закромах Родіни» — тим багатша країна. Однак вже сотні років тому було відомо, що успіх власників землі не стільки залежить від кількості зібраного врожаю, як від здатності міщан купити його. Ще тоді люди розуміли, що лише продане зерно приносить економічний результат, зерно на збереженні примножує витрати. І тогочасні керівники (до речі — самодержці) поділяли ці погляди. Тепер нема кому й кого переконувати. А керівники такі мудрі — що дають вказівки вченим. З досвіду скажу — на сотні наукових статей з питань аграрної політики — жодної реакції органів влади. Та це й не дивина, вони зайняті боротьбою за владу.
Приблизно в середині XVII століття економічна теорія зазнала суттєвих змін: на арені з'являється лібералізм. Саме тоді у Франції зародився принцип «laissez faire, laissez passer», який в довільному перекладі означає «менше втручатись, менше перешкоджати», а в сучасному трактуванні — «менше держави в економіці». «Батько» ринкової економіки Адам Сміт тоді встановив, що існують незаперечні політичні, філософські та економічні підстави заперечувати державне втручання в народне господарство. Вивчаючи зернову проблему, він встановив, що висока ціна на зерно, це не що інше як сигнал ринку для виробників: вкладайте більше грошей у виробництво зерна. Ми не лише пробуємо «глушити цей сигнал», але й додумались до того, щоб надати економічні переваги тим, хто зерном торгує.
Характерно, що за часів іншого, не менш відомого економіста, Давида Рікардо в Англії була майже така ж зернова ситуація, як нині в Україні: нестабільні врожаї, розбалансований ринок, значний розвиток зовнішньої торгівлі, зростання цін. У врожайні роки англійські землевласники активно виступали за вільну зовнішню торгівлю, а от у неврожайні — внутрішні чинники змушували їх активізувати імпортні потоки. Ключовим питанням було — економічна свобода чи регулювання ринку (зовнішнього і внутрішнього). Власники землі вимагали протекціонізму та захисту інтересів «вітчизняних виробників», але чимало капіталістів вимагало вільної торгівлі, зокрема права купувати дешевшу сировину та продукти там, де це вигідно.
Рікардо був великим землевласником (його посмертний капітал оцінюють в теперішніх цінах у $100 млн.), й тому мав би бути прихильником державного втручання в зернове питання. Однак він рішуче і аргументовано довів — будь яке адміністративне втручання йде на шкоду сільському господарству, а особливо — економіці в цілому. Будь-яка торгівля, без якої кожен бізнес втрачає зміст, має на меті використати конкурентні переваги. Якщо цю можливість суб'єкти бізнесу втрачають — економіка перестає бути ринковою.
Економічна теорія — не просто слова. Нова Зеландія є типово аграрною країною з виразною експортною орієнтацією. Місцеві уряди протягом минулих десятиліть активно впроваджували політику державної підтримки аграрної сфери. Особлива увага сільському господарству була гарантованою та непорушною. Новозеландські фермери мали відносно високі виробничі показники, сільське господарство динамічно розвивалось, вимагаючи все нових і нових ресурсів. І ось, наприкінці минулого століття, уряд і фермери, зустрілися з несподіваною проблемою — продукція їхніх полів та ферм почала стрімко втрачати конкурентні позиції, тоді як у держави вже не вистачало коштів для того, щоб втримати ситуацію під контролем. Назрівала небачена для цієї країни криза. І тоді новий уряд вирішив — годі підтримувати аграрну сферу в попередніх формах. Аграрна сфера повинна саме себе утримувати, та ще й сплачувати податки. Болюче, відважне, за українськими мірками це — надзвичайно сміливе, але й самовбивче рішення. Протягом десяти років майже 10% фермерів збанкрутували, кількість працівників аграрної сфери скоротилась на третину. Здавалось, криза неминуча. Однак спеціальні соціальні та економічні програми підготовили село до структурних зміни. Але за деякий час і до сьогодні новозеландська сільськогосподарська продукція не лише повернула собі конкурентоздатність, але й стала чи не найдешевшою в світі. (Один за співтворців сучасної української аграрної політики запевняв нещодавно — це невдалий приклад. Бо Нова Зеландія, мовляв, продовжує виділяти значні суми, замаскувавши їх під статтею бюджетних витрат «захист біорозмаїття». Але між захистом біологічного розмаїття, що для цієї країни надзвичайно складне завдання — це підтвердить кожен біолог, та адресним витрачанням коштів для конкретного агропідприємства з конкретної області, є така різниця, як між обчислювальною машиною «Іскра 132» та сучаснимкомп'ютером).
Як справедливо стверджував відомий польський економіст Лєшек Бальцерович «ринок інколи буває не ефективним, але чи варто його через це замінювати на ще менш ефективну «волохату руку» чиновника, який часто плутає свою кишеню із державним інтересом?» Багато українських чиновників та титулованих економістів, вихованих на економічному вченні Маркса-Ульянова кажуть «так». Ще й посилаються на праці ліберальних економістів, які справедливо зазначають — ринок недосконалий. Але ж тисячі інших праць, в тому числі вітчизняні практика та досвід доводять: ефективність і досконалість держави у тисячу разів гірші. Що може наша держава — навчати, лікувати, боротись з злочинністю, писати закони, організовувати дорожній рух?
Тому ми дозволимо собі не погодитись з тими, хто прагне покерувати аграрним ринком. Хай вправляються в чомусь іншому. Бо для будь якого ринку найкращі ліки — свобода переміщення товарів, вільне підприємництво та оптимальна регуляторна політика.
