За наступні два роки Україна розраховує отримати ще вісім траншів від Міжнародного валютного фонду на загальну суму 9,9 мільярда доларів США. Про це йдеться у відповідному листі про наміри, який українська влада підготувала для МВФ в рамках заявки на отримання четвертого траншу.
Нагадаємо, що четвертий транш кредиту МВФ на 1 мільярд доларів влада розраховує отримати вже в лютому цього року. І врешті з боргового ліміту на чотири роки в сумі 17,5 мільярда доларів ми вже виберемо 8,6 мільярда. Решту коштів влада розраховує освоїти до кінця 2018 року — читай до закінчення президентського строку Петра Олексійовича Порошенка.
Загалом, відповідно до даних, оприлюднених на сайті Міністерства фінансів України, станом на 30 листопада 2016 року Україна вже зобов’язується повернути МВФ 13,17 мільярда доларів США. Причому ставка МВФ за кредитом — 19,5% річних.
Голова парламентського комітету з питань промислової політики та підприємництва Віктор Галасюк проаналізував текст останнього меморандуму з МВФ і надав редакції «Дню» свою версію, чому мільярди Фонду не дають того економічного ефекту для країни, який би хотілось більшості громадян, більше того, навпаки — створюють додатковий тягар для економіки.
По-перше, це НЕ ДОПОМОГА на безповоротній основі, як та, яку щорічно надає Євросоюз таким країнам, як Польща, Чехія чи Румунія, це — валютний КРЕДИТ, який потрібно буде повертати з відсотками.
По-друге, навіть якщо розцінювати такі кредити як «допомогу», то це ПАЛІАТИВНА «ДОПОМОГА». Вона не може використовуватись на цілі розвитку: будівництво інфраструктури, розвиток виробництва, впровадження інновацій, створення робочих місць. Транші МВФ ідуть на погашення попередніх боргів, штучну підтримку золотовалютних резервів чи банальне латання бюджетних дірок.
По-третє, СУМИ ФІНАНСУВАННЯ ПРОСТО МІЗЕРНІ. Чотирирічна програма співпраці МВФ з Україною передбачає надання нам протягом 2015 — 2018 років 17,5 млрд доларів США, тобто близько 4,4 млрд доларів США в середньорічному вимірі. Ця сума зіставна з річним дефіцитом торговельного балансу України й удвічі-втричі менша за середньорічну суму виведення коштів з України в офшори. Просто порівняйте: Польща на постійній основі отримує від ЄС понад 10 млрд євро на рік, і це не кредити, а кошти на будівництво доріг, підтримку малого бізнесу, створення нових робочих місць, регіональний розвиток тощо. У 2007—2013 роках Польща за програмою європейської політики консолідації отримала майже 70 млрд євро, а на 2014 — 2020 роки заплановано понад 80 млрд євро, і, повторююся, це не кредити!
По-четверте, в пакеті з позиковим фінансуванням від МВФ іде такий ПАКЕТ УМОВ ТА ЗОБОВ’ЯЗАНЬ для України, який ставить під питання не тільки наше економічне майбутнє і конкурентоспроможність країни в середньостроковій перспективі, а й суб’єктність та суверенітет у довгостроковій. Нижче я назву ці найбільш загрозливі та деструктивні (зважаючи на реальний соціоекономічний контекст) зобов’язання, які Україні не можна приймати, хоч би який кредит за це давали.
По-п’яте, історія інших країн наочно демонструє, що метою має бути НЕ ПРОДОВЖЕННЯ СПІВПРАЦІ З МВФ, а, в кінцевому підсумку, ПОВЕРНЕННЯ БОРГІВ цій поважній установі та ЗДОРОВИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК.
Для прикладу погляньмо на Польщу, яка з 1990-го до 1994 року отримала від МВФ близько 1,8 млрд доларів США. Останній долар із цих коштів було повернуто 1995 року. За даними МВФ, середньорічний ріст ВВП Польщі за період фінансування з 1990-го до 1994 року склав –2,6%. Упродовж наступного десятиліття, коли Польща вже не позичала у МВФ, середньорічний приріст ВВП країни становив понад 4,5%.
Не варто забувати й про Аргентину, якій, незважаючи на виконання всіх вимог МВФ, врешті 2001 року було відмовлено у фінансуванні. Аргентина знову й знову набиралась нових боргів для погашення старих та фінансування бюджетного дефіциту. Як наслідок, країну спіткала економічна криза наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років.
Наприкінці 1997 року для виходу з азійської фінансової кризи Південній Кореї довелося залучати кошти МВФ. Філігранна робота уряду надала можливість, незважаючи на жорсткі позиції МВФ, домовитися про фінансування промисловості за рахунок емісії. Кошти пішли на нові пріоритети — в інновації. Після скорочення ВВП 1998 року на 5,5% уже 1999 року економіка показала ріст в 11,3%. І того ж року країна повернула левову частку кредитного фінансування МВФ. 2001 року Південна Корея повернула останній долар МВФ і донині не залучає кредитів цієї організації, демонструючи впевнений економічний ріст.
Головне — вчасно вирватись, як це зробила та ж Туреччина, яка 52 роки була боржником МВФ, а за Ердогана взяла чіткий курс на позбавлення боргової залежності і 2013 року повернула останній долар МВФ, ставши однією з 11 країн, які повністю погасили свої борги перед цією інституцією. І подивіться на країну сьогодні — як змінилось життя людей, освіта, медицина, як країна перетворилася на потужну індустріальну та економічну силу, як з Туреччиною вимушені рахуватись на міжнародній арені.
***
Щоби розставити всі крапки над «і», я одразу хочу зазначити, що не виступаю проти співпраці з МВФ. Я вважаю, що тимчасова підтримка цієї організації є своєрідним «рятівним колом», яким можна скористатись на дуже короткій дистанції, але збиратися на ньому в далеку й успішну подорож — безглуздя. Чуже рятівне коло ніколи не замінить власного човна.
Співпраця з МВФ дає змогу «придбати час» для проведення радикальних системних реформ. Якщо ж таких реформ не проводити, продовжуючи «купувати час», як це робить українська влада, то таке «придбання», додатково обтяжене невигідними умовами, врешті-решт, виявляється не лише фінансово непідсильним, а й марнотратством без сенсу.
Співпраця з МВФ — це плата українського народу не так за об’єктивно складні зовнішні умови, як за відсутність у влади «українського плану», за її небажання позбутися старих корупційних схем, контрабанди, за неготовність реально змінювати «правила гри» і проводити власні радикальні реформи.
Схоже, влада не хоче покладатись на власний народ і бізнес-спільноту й залежати від них, як це роблять в успішних країнах. Саме внутрішні джерела можуть бути і довгостроковими, і водночас сприяти розвитку реального сектору. Але для цього треба багато і важко працювати, вибудовуючи втрачену довіру з багатьма «стейкхолдерами» всередині країни. Видається, що легше знайти мову з міжнародними фінансовими інституціями, скажімо, з МВФ. Але «хто платить, той і замовляє музику», і у кредиторів є свої умови. Які іноді, м’яко кажучи, не в інтересах боржника. Ми це бачимо і сьогодні в проекті оновленого меморандуму з МВФ, який нещодавно з’явився у ЗМІ та, зокрема, передбачає:
1. ПІДВИЩЕННЯ ПЕНСІЙНОГО ВІКУ
Проект меморандуму з МВФ передбачає поетапне підвищення пенсійного віку до 63 років як для жінок, так і для чоловіків.
По-перше, це неправильно із соціально-демографічної точки зору, оскільки середня очікувана тривалість життя чоловіків в Україні — лише 66 років. Тобто середньостатистичний чоловік в Україні ледь доживатиме до пенсії. «Розрив» між середньою тривалістю життя чоловіків та пенсійним віком у Польщі становить дев’ять років, у Словаччині — 11 років, у США — 12 років, у Німеччині та Швеції — 14 років, у Канаді — 15 років, а в Південній Кореї — 19 років. Нам пропонують три роки.
До речі, прикметний факт: нещодавно Сейм Польщі погодив президентський законопроект про зниження пенсійного віку до 65 років для чоловіків і 60 років для жінок (замість 67 років для обох статей).
По-друге, якщо пенсійний вік хочуть підвищити заради збалансування бюджету пенсійного фонду, то нехай краще візьмуться за детінізацію економіки і, зокрема, трудових відносин, подолання безробіття і скорочення еміграції, розвиток промисловості й підприємництва, покращення демографії та підвищення доходів громадян. Це дасть значно більше.
2. ЗНЯТТЯ МОРАТОРІЮ НА ПРОДАЖ С/Г ЗЕМЕЛЬ
Проект меморандуму з МВФ передбачає вільний продаж земель сільськогосподарського призначення з 2017 року.
По-перше, сьогодні порушена територіальна цілісність країни, Крим незаконно анексовано Росією, проти нас триває військова агресія, живемо у надзвичайних умовах, майже два мільйони вимушених переселенців позбавлені рідних осель, нормальних умов життя. Про який «рівний доступ до ринку землі»чи «рівні можливості»громадян може йтися?
По-друге, коли нашими реаліями є економічна депресія та рекордне падіння ВВП, шокова девальвація гривні та стрибкоподібна інфляція, кількамільйонне безробіття та еміграція, втрата заощаджень населення через «банкопад» та «інфляційний податок», зняття мораторію на ринок сільськогосподарських земель означатиме лише одне: населення, доведене до відчаю, за безцінь продасть землю іноземним спекулянтам та земельним олігархам — латифундистам. І це відбудеться швидко, нібито добровільно й під гаслом захисту законних прав громадян розпоряджатися їхніми земельними паями. Зайве пояснювати, що це спричинить поступову депопуляцію (знелюднення) більшості сільських територій, втрату українцями можливості організовувати власні сільськогосподарські виробництва, по суті, знищення українського села замість його розвитку.
По-третє, актуальність вільного обігу прав власності на с/г землі як «інвестиційного двигуна» української економіки явно перебільшується прибічниками «вільного ринку». Відсутність ринку с/г землі не завадила Україні 2016 року отримати рекордний урожай у 66 млн т зернових. До того ж, мінімальний семирічний термін оренди с/г земель, який ми запровадили законодавчо, захищає права інвесторів та селян.
До речі, ми з Олегом Ляшком та командою РПЛ внесли законопроект №5653 про встановлення мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення до повного відновлення територіальної цілісності України + три роки. Знаю, що компрадорам у парламенті та уряді ця ініціатива дуже не сподобалася. Але це справедливо: інвестори, які бажають придбати українську сільськогосподарську землю, мають бути зацікавлені в якнайшвидшому відновленні територіальної цілісності нашої країни не менше, ніж усе українське суспільство. Тим паче, що важелів впливу вони мають явно більше, ніж пересічний громадянин. Хіба ні?
Україна має зробити все для збереження і розвитку села — підтримати фермерів дотаціями та дешевими кредитами, налагодити кооперацію й відродити тваринництво, стимулювати агропереробку і розбудувати харчову промисловість. Щоб Україна експортувала не просто зерно, кукурудзу чи яблука, а готові продукти харчування з високою доданою вартістю. Звісно ж, це на порядок складніше, ніж просто «розкрити» ринок земель для декількох аграрних олігархів — латифундистів та іноземних «інвесторів». Але це те, що насправді потрібно Україні й чого від нас не вимагає МВФ.
