Ті, хто ще зі шкільних років знайомий із творчістю українського письменника Івана Нечуя-Левицького, неодмінно пам’ятають фабулу його колоритної повісті «Кайдашева сім’я». Цей «безсмертний» твір, як його назвав Василь Стефаник, виявляється, є сучасним і донині. А описані в ньому події, що мали місце на Київщині понад півтора століття тому, зацікавили наших чиновників із Держкомзему у XXI сторіччі. Особливу увагу вони звернули на причину суперечки між Кайдашихою та її невісткою Мотрею — межу, яку ніяк не могли поділити між собою родини. А оскільки мислення у наших чиновників сьогодні ринково-бізнесове, то подивилися вони на них як на прибутковий товар, мовляв, для чого сам власник земельної ділянки має стругати дерев’яні кілочки, ми йому допоможемо. Звичайно, не безкоштовно, як свого часу виділяли паї, а за відповідну плату. Мовляв, свого часу, коли поспіхом ділили колгоспну землю то ніхто й не думав про те, у який спосіб власник земельної ділянки зможе виокремити не на папері, а на полі свою частку землі у 2—5 чи й 10 гектарів. Тому й поступили по-напіврадянському: де-юре земля ніби й має свого власника з Державним актом на руках, а де-факто є, по суті, колективною, тільки у розпорядженні орендаря. Такий собі чисто наш гібрид земельної політики.
До пори до часу для Держкомзему була прибуткова і вигідна така земельна політика на селі, а районним і сільським радам — і зручна. Та й власники земельних паїв, за винятком кількох тисяч на всю Україну, особливого бажання на виділення в натурі своєї ділянки не мали. Зате все частіше їх починали тривожити шахрайські схеми поводження орендарів з їхньою землею, коли без згоди власників і навіть без власноруч підписаних ними угод, земельні площі передавалися з однієї фірми до іншої, ніби як загальна колективна власність, а зі зміною орендарів часто зменшувалися дивіденди. Кожен новий «хазяїн» на свій розсуд установлював плату за оренду землі. Виходів із ситуації було два: або забрати свій пай і податися до іншого орендаря, або «запрягатись у власного плуга». Перевагу, звичайно, віддали першому. А свої господарства завели лише тисячі із мільйонів власників паїв. І тут же зіткнулися з проблемами. Бо як, наприклад, на практиці виділити зі стогектарної площі 2 чи 5 гектарів земельної ділянки?
Практичну відповідь на це запитання даремно шукати у десятках різних видань, що з’явились останнім часом за авторством «батьків» і «дітей» земельної реформи.
Тож замість того, щоб знайти вихід із цього глухого кута, 6 червня 2010 року вчені-аграрники разом із землевпорядниками — майже, як відкриття в галузі науки і техніки — народили «Інструкцію про порядок винесення в натуру земельної ділянки», чим заплутали і без того не досить обізнаного з різними інструкціями, селянина-пайовика. Зате подали цей документ як перший рішучий крок земельної реформи. Хоч нічого практичного по суті цей порядок не пропонував. Під виглядом, нібито упорядкування земельних відносин, здерти із кожного селянина-орендодавця у державну казну щонайменше по 600—700 гривень. За межові знаки (кілочки), кожен з яких мав ціну не нижчу 150 гривень. Адже інструкція передбачала їх виготовлення лише на державному підприємстві. Мовляв, ніякої самодіяльності — все під контролем держави і в обов’язковому порядку.
Більше того, аби надати цим знакам вагомішої державної ваги, підвищивши їх у статусі, «світлі голови» від науки і влади, нічого смішнішого не придумали, як кожному кілочку присвоїти ще й ідентифікаційний код. І це ще не все. Та ж сама інструкція передбачала це й занесення пронумерованих кілочків у базу даних майбутнього Закону «Про земельний кадастр», який на той час (2010 р.) святкував своє десятиріччя поневірянь по коридорах Верховної Ради України.
Складається враження, що автори цього нововведення зовсім не знають сільського життя, де межові кілочки місцеві жителі, на відміну від київських чиновників, не сприймають, як стратегічні об’єкти державної земельної політики, бо часто вони мають для них таке ж значення, як ті стовпчики, до яких припинають корів, телят, кіз... Тобто ніхто не гарантує їх постійного місцезнаходження Але, як заявив один із чиновників Держкомзему, «це уже не наші проблеми».
У тому й справа, що справжні земельні проблеми завжди обходили стороною Державний комітет із земельних ресурсів. Водночас останнє сьогодні лідирує серед відомств по реорганізації, а точніше по зміні своєї назви, що теж обійшлося державі в солідну суму. На цьому відзначався практично кожен уряд. Сьогодні Державне агентство земельних ресурсів очолює вже десятий голова — Сергій Тимченко.
Саме він не лише не піддав сумніву абсурдну і недолугу за змістом, і за формою Інструкцію народжену за участю його попередника, але й надав їй ще більшої державної ваги. По-перше, нібито з метою боротьби з корупцією відмовилися від послуг державного підприємства, яке виготовляло кілочки, і по-друге, як і було задумано, тут же оголосили тендер. Мовляв, щоб усе було прозоро. Отож торги, як і слід було чекати, виграла фірма, наближена до Партії регіонів — ТОВ «Інвестеко». І відразу ж, 7 липня цього року, Держпідприємство «Центр державного земельного кадастру» укладає з переможцем договір, яким передбачалося виготовлення 50 мільйонів (!) пластмасових межових знаків. Звідки взялася така велика цифра — підписантів угоди це не цікавило. Хоч за це держава зобов’язувалася заплатити комерційній фірмі 4,9 мільярда гривень (!). Просто золотими виявилися кілочки за розрахунками уряду.
Але, як мовиться, життя не стоїть на місці. Тож не встигли у компанії «Інвестеко» порадіти вигідному контрактові, як Президент того ж 7 липня підписує Закон «Про земельний кадастр». А отже «Інструкція про порядок винесення в натуру земельних ділянок» по суті стає другорядною, якщо не сказати більше — зайвою.
Невідомо, хто чи що так сильно вплинуло на прем’єр-міністра Миколу Азарова, але після зустрічі зі Сергієм Тимченко і його попередніх погоджень із міністром агрополітики, який запропонував призупинити (!) дію договору на купівлю та виготовлення межових знаків, уряд на початку серпня вдався до більш кардинальних заходів і розірвав договір із компанією «Інвестеко». Причому за згодою обох сторін, що не так часто буває в нашій практиці. Хто були цими «сторонами» насправді залишається за кулісами справи. Проте сам факт анулювання договору подається у повідомленнях із Кабміну майже як героїчний подвиг уряду, який нібито врятував для країни мільярди гривень.
Та якби нинішні куратори і реформатори земельної політики хоча б трішки цікавилися вирішенням подібних питань у європейських країнах, то знали б, що там давно вже відмовилися від використання межових знаків, замінивши їх новітніми технологіями. Зокрема — встановленням меж із прив’язкою до системи координат через супутник. Звичайно, нашим політикам і урядовцям ближчі кілочки, а не якісь там космічні літальні апарати. Бо те, що вони «побачать» із висоти кілька десятків тисяч кілометрів, по-перше, не видно із чиновницьких кабінетів, а по-друге — ці дані не відкоригуєш ніякими законами, указами, постановами, не кажучи вже про накази та інструкції.
Тож і виникає ряд запитань до організаторів і авторів цієї урядово-бізнесової афери: для чого, як мовиться, город городили — конкурс проводили, у прозорість гралися? Адже всім було відомо, що Закон «Про земельний кадастр» обов’язково буде прийнятий парламентом і підписаний Президентом. І різного роду інструкції, яких наплодили декілька десятків відпадуть автоматично. Цікаво було б знати думку Генеральної прокуратури.
Тож на сьогодні всі наші проблеми, і не тільки земельні, — у кілочках. А оскільки у кожного міністерства і відомства вони свої і розставлені таким чином, що постійно заганяють кожного з нас у їх межі, то й виникають суперечки на зразок Кайдашевої сім’ї. І не лише за межу.
