Уряд України схвалив середньострокову Концепцію реформування системи соціальних послуг. Значення цього документа зводиться до чергової спроби удосконалити існуючу систему соціального захисту громадян. Що ж криється за цією ініціативою?
Існує два концептуальних підходи до надання соціальної допомоги — так званий патерналістський (від лат. pater — батько) й адресний. В Україні сьогодні переважно використовується патерналістський підхід, успадкований ще з СРСР. Його суть полягає в тому, що одержувачами державної підтримки є певні категорії населення (наприклад, усі інваліди чи бездомні діти). Часто в окремі категорії одержувачів соцдопомоги виділяються люди за критерієм певних заслуг перед батьківщиною (наприклад, чорнобильці, ветерани війни, герої України або академіки Національної академії наук). У результаті через обмежені можливості держави об’єм соціальної допомоги, яку отримує кожен окремий громадянин, виявляється вельми скромним. Разом із тим витрати держави на забезпечення такої допомоги невиправдано високі і, чесно кажучи, практично непід’ємні. Це — одна з проблем патерналістського підходу до соцпідтримки. Із нею пов’язані інші. Оскільки допомогу отримують за критерієм заслуг, то вона потрапляє не до тих, хто її дійсно потребує. 2000 року було підраховано, що бідна українська сім’я отримувала в середньому шість гривень соціальної допомоги на місяць, а забезпечена — тринадцять гривень, тобто вдвічі більше, хоча повинно бути навпаки. Гарантована державна підтримка навіть тих людей, які цього практично не потребують, убиває індивідуальну ініціативу, зрощує утриманську психологію, позбавляє стимулу до самостійного поліпшення власного становища.
При низькому рівні розвитку країни, в умовах такої суспільно-економічної кризи, в якій наша країна перебувала в 90 ті, патерналістська системає безальтернативною, оскільки дозволяє людям хоч якось виживати. Але з розвитком економіки патерналізм стає недозволеною й все менш ефективною розкішшю. Виникає й необхідність, і можливість перебудувати систему соціального забезпечення.
Саме це зазначалося як у вищезгаданій Концепції, розробленій урядом, так і в Законі «Про соціальні послуги», прийнятому 2003 року. Головна мета, задекларована в цих документах, — покласти в основу системи соціальної допомоги принцип адресності. Він полягає в тому, що під час надання державної підтримки враховуються не заслуги, а потреби й можливості людини, не приналежність до певного прошарку, а матеріальне становище. Відбувається максимальна індивідуалізація одержувачів соцдопомоги, оскільки очевидно, що люди з різними потребами повинні отримувати різні, відмінні один від одного види підтримки. Допомогу повинні отримувати тільки ті, хто її дійсно потребує. Це — принцип роботи систем соціального захисту всіх розвинених держав світу.
Впроваджуючи таку систему, державі необхідно чітко визначити для себе пріоритети в соціальній політиці, тобто вирішити, які категорії громадян потребують першочергової підтримки. І тут ми бачимо, що введення принципу адресності в соціальну політику й відмова від патерналістських підходів пов’язані з низкою проблем і наштовхуються на безліч перешкод.
«Соціалізм» залишив нам у спадщину чіткий «патерналістський» спосіб мислення: «держава повинна нас забезпечити». Пропозиція, наприклад, відмінити пільги для (умовно) «чорнобильців» і замінити їх, скажімо, на забезпечення гарантованого якісного лікування людей, чиї хвороби викликані аварією на ЧАЕС, швидше за все, не знайде розуміння в суспільстві.
Наприкінці минулого року, коли приймався бюджет на поточний рік, була висловлена пропозиція виплачувати допомогу при народженні дитини в розмірі 8500 гривень тільки тим сім’ям, чий сукупний прибуток не перевищує п’яти тисяч гривень на місяць. І всі пам’ятають, скільки протестів і політиків, і громадськості викликала ця ідея. Природно, вона не пройшла.
Через ці ж причини жодна політична сила не ризикне сьогодні вилучити з Конституції статтю про безкоштовну медицину. Проте всім очевидно, що дійсно безкоштовна медицина в нас, по-перше, існує тільки в дуже обмежених напрямах і, по-друге, вона має неприйнятно низьку якість. Але через вказану конституційну норму плата за медичні послуги або фактично стягується в тіньовому режимі, або лицемірно оформляється як добродійний внесок. Але політично красиво говорити про те, що медична система обслуговує всіх людей однаково.
Так що, хоч як скорботно, суспільна свідомість до адресності соціальної допомоги сьогодні абсолютно не готова. А ось зрівняльні ідеї сприймаються нами набагато краще.
Зрозуміло, це не єдина проблема. Визначення сімей та індивідів, які потребують грошової підтримки держави, відбувається на основі даних про їхні офіційні прибутки. В умовах повсюдного отримання українцями грошових коштів (наприклад, у вигляді переказів від родичів-заробітчан, які працюють за кордоном і зарплат у конвертах), що недекларуються, об’єктивно виявити дійсно малозабезпечені сім’ї стає дуже непросто. З’являються й зловживання, і порушення принципу допомоги саме потребуючим, і корупція, і додатковий стимул приховувати реальні прибутки.
Проте, незважаючи на всі проблеми, в одній з галузей нашого життя принцип адресності з великим чи меншим успіхом втілюється. Це житлово- комунальні послуги. Згідно з чинним законодавством, держава компенсує сім’ї у формі субсидії різницю між сумою рахунку з ЖЕКу й 20% її прибутку. Зрозуміло, поки це практично єдиний приклад реальної реалізації принципу адресності в соціальній політиці української держави. Однак він демонструє, що такий шлях можливий. Нехай не відразу й не у всьому, але поступово Україна перейде до європейських стандартів також і в галузі соціального захисту свого населення. Добре вже те, що такий пріоритет чітко закладається у вітчизняне законодавство. Значить, розуміння важливості цієї проблеми зростатиме й у влади, і серед населення.
